Анна Каньтох – Таємниця проклятого лісу (страница 10)

Й одразу завмерла, бо, зрозуміло, не мала цього казати. ВОНИ вважали, що кожен, хто не комуніст, — ворог батьківщини. Але Лис тільки пробурмотів:

— Дякую, вважаю, що я мушу це запам’ятати. А що з янголами? Віриш у янголів?

Вона дозволила собі злегка знизати плечима.

— У янголів вірити немає потреби — вони просто існують.

— Так, але хто вони такі? Перевдягнені люди? Посланці Небес? Хтось інший, хто може видатися нам магічним, але таким, хто не має нічого спільного з Богом?

Ніна почувалася так, наче йшла по тонкій кризі. Обережно, дуже обережно. Що їй тепер робити? Зрозуміло, що правдивою була відповідь номер три, але…

Лис терпляче чекав, а вона раптом подумала: ВОНИ знають. Якимось дивом довідалися, ким є крилаті насправді.

Дівчина втупила погляд у стіл.

— Я над цим не замислювалася.

— Ти ніколи не зустрічала янгола?

Тепер її запитають про Маркоти. Мабуть, вона сильно зблідла, бо Лис присунув ближче до неї склянку з водою.

— Тобі й справді треба напитися, — сказав він. — Маєш поганий вигляд. Може, хочеш трохи відпочити?

— Не перегинайте, товаришу. Нічого з нею не сталося, — гарикнула зі стільця під вікном Сова, а Ніна подумала, що бачила таке у фільмах: грали з нею в поліцейських, злого й доброго. От тільки насправді тут не було «доброго», ніхто не хотів їй допомогти.

Вона відставила склянку.

— Я на це не піддамся, — заявила. — Ви намагаєтеся бути для мене милим, аби я ґречно відповідала на всі ці дурнуваті запитання. Але я нічого не знаю ані про янголів, ані про щось інше. І не хочу, щоб ви були милим, хочу просто повернутися додому.

Якусь мить вона відчувала гордість, що зуміла бути настільки мужньою. Але одразу все зіпсувала, бо розревілася: великі, наче горох, сльозини стікали по її щоках і скрапували на стіл, одна за іншою.

Лис зітхнув.

— Я можу бути настільки немилим, наскільки зумію, якщо тобі це допоможе.

Вона шморгнула носом, намагаючись опанувати себе, але не змогла, лише заплакала голосніше, обличчя Лиса й Сови розпливалися перед її очима.

Поручник прошепотів щось до своєї товаришки, а та скривилася.

— Це все на сьогодні, — заявив Лис. — Зараз будеш вільною, тільки ще два моменти. По-перше, ти маєш код 77WR; якщо хтось тебе так покличе, ти повинна відповісти. Запам’ятаєш?

— Запам’ятаю, — прошепотіла вона пригнічено. Не була вже Ніною, тільки кодом — що гіршого могло з нею статися?

— По-друге, у нас тут є ще одне, найважливіше правило: за жодних обставин ти не маєш виходити назовні, за огорожу, розумієш?

— Так, але я досі не розумію, що це за місце. В’язниця? Я не зробила нічого поганого!

— Ні, це не в’язниця. Це інститут Тотенвальд.

Перш ніж вона встигла зреагувати, Сова підштовхнула її до дверей — ця жінка весь час тягнула її і штовхала, наче дівчина була лялькою винятково агресивної дитини. Вони зійшли стрімкими залізними сходами (Ніна спускалася обережно, бо сходинки були високі, а вона несла валізку й ранець), а потім завернули у вузький коридор. Дівчина намагалася зрозуміти, де вони, власне: це не міг бути звичайний будинок, бо звичайні будинки не мали таких сходів чи коридорів, у яких ледь могли розминутися двоє людей. Під стелею звивалися сплетення кабелів, уздовж стін бігли труби, колись, схоже, пофарбовані в біле, а тепер сірі й запилені.

Якась фабрика?

Сова передала її іншій жінці, худорлявій, на відміну від Сови, але з таким самим пронизливим голосом. Охоронниця — Ніна вже думала про неї як про охоронницю, а про себе як про ув’язнену — відвела її до гігантської зали. Якби це місце справді було колись фабрикою, тут можна було б літаки будувати. Уздовж стін тягнулися ліжка, поставлені одне коло одного, наче в лікарні, посередині стояли пічки, які давали більше диму, ніж тепла. У залі було повно підлітків десь Ніниного віку — дівчата ліворуч, хлопці праворуч.

— Знайди собі вільне ліжко, — кинула охоронниця. — І швидше, бо зараз ви йдете у душ.

— Ходімо, — Тамара якимось дивом виявилася поруч і підхопила подругу під лікоть. — Я зайняла тобі місце поряд.

Тільки-но Ніна кинула на ліжко валізку, худа жінка вереснула:

— Дівчата беруть рушники й ідуть за мною!

Ніна безпорадно глянула на Тамару, але та лише похитала головою.

— Роби, що вона каже, — прошепотіла тихенько.

Підлітки, яких підганяла охоронниця — десь двадцять, може, двадцять п’ять осіб, — спустилися на поверх нижче, до душової. Чи принаймні того, що трохи нагадувало душову: викладене потрісканими кахлями приміщення з дерев’яною лавкою вздовж стіни й рядами душових форсунок[7] під стелею. Не було окремих кабінок, переодягальні чи навіть шафок, у яких можна було залишити речі. Дівчата, які, схоже, вже пережили це кілька разів, без протестів знімали одяг, але деякі, як оце Ніна, здавалися шокованими.

— На що чекаєте?! — верещала жінка. — Роздягаємося, раз-два!

Ніна не пам’ятала, коли востаннє почувалася так жахливо. Плач підступав їй до горла, крізь сльози, що готові були пролитися з очей, вона ледве бачила. Пальці були наче дерев’яні палички, поки знімала синю сукню, а потім панчохи й білизну.

— Не все так погано, от побачиш, — прошепотіла Тамара, якій, схоже, не заважало те, що вона стояла голісінька у приміщенні, повному людей. Тільки дівчат, авжеж, але все одно.

Ніна схопила мило, а тоді її разом з іншими загнали під душ. Згори падали гарячі потоки, приміщення наповнилося білою, наче молоко, парою. За мить дівчина вже не чула нічого, окрім пирхання і шуму води, яка заливала їй очі, а потім мило вислизнуло з її руки, і вона нахилилася, аби знайти його між голих ніг та крапель на підлозі.

— Тримай, — Тамара знайшла слизький шматок і подала подрузі. — Швидше, бо зараз відключать воду.

Ніна абияк помилася, надто приголомшена й нещасна, аби зробити це нормально. За мить гарячі потоки зникли так швидко, як і з’явилися, а кілька намилених дівчат привітали це криками протесту. Коли припинила текти тепла вода, у душовій запанував холод, а хмари вологої пари прилипали до голої шкіри, наче мокрий холодний компрес.

— Витиратися! — скомандувала худа жінка.

Ніна вперше зраділа, що підстригла волосся. З довгим вона залізно підхопила б хворобу, ідучи з душової до зали, що використовувалася як спальня.

За десять хвилин дівчина, перевдягнена в нічну сорочку, вже скрутилася під ковдрою і намагалася зігріти її теплом власного тіла. У залі погасили світло, запала тиша, в якій було чути тільки кроки охоронниці: та ходила туди й сюди. Час від часу вона покрикувала: «Не розмовляти!».

Ніна почекала, поки кроки віддаляться, і прошепотіла:

— Що це за місце?

— Ш-ш-ш… — Тамара ворухнулася на сусідньому ліжку. — Почекай хвилину.

Кроки віддалилися. Лише тоді Тамара встала й прослизнула під ковдру Ніни.

— Тепер вона нас не почує, — прошепотіла на вухо. — Видра має слух, наче заєць.

— Що це за місце? — повторила Ніна, не коментуючи зоологічної фрази. — Вони будуть нас катувати?

— Ні, думаю, що ні. Тільки питають.

— Про Маркоти?

— І про них також. Як і про магію.

— Що ти їм сказала?

Тамара тихенько захихотіла.

— Щоб відвалили — а ти що думала?

— Справді?

— Ага. Але я можу собі дозволити, бо в мене немає магічних здібностей. А вони саме таке шукають; це все, що я знаю. Тому ти не можеш розповісти їм про свою силу.

— А можливості Обраного?

— Що ніби після смерті Славека я стала відважною, а ти розумною? Це їх не цікавить. Здається.

— І як довго ти тут?

— Від учора. Отримала код 41WA. А ти?

— 77WR, — відповіла Ніна, розуміючи, що літери, схоже, означають міста, з яких приїхали молоді в’язні. Але цифри? Порядок, у якому їх реєстрували? — Що, справді за один день сюди привезли понад тридцятеро людей?

— Ні, що ти. Тільки три малі групи.

Це означало, що цифри дають випадковим чином — або ж вони означають щось інше, ніж порядок людей.