Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 81)

Тим часом Яцек виклав Елізі план того, як вибратися з монастиря, а дівчинка погодилася з ним (ніхто навіть не сумнівався, що потрібна буде її згода), після чого почала розподіляти обов’язки.

— Яцеку, ти займаєшся плотом. Тамара й Ніна можуть тобі допомогти.

— А я? — Хуберт відчув себе забутим.

— А ти сиди на сраці рівно й намагайся трохи оклигати. Можеш залишитися із Маріушем і пані Целіною, а ми із близнючками пошукаємо Тимека й Сташека. Хтось їх узагалі бачив?

Усі заперечливо похитали головами.

— Ми не можемо їх тут залишити, — сказала Лідка.

— Можемо. Хіба що вони знову стали нормальними.

— І як ми про це дізнаємося? — Тамара була налаштована скептично, а Ніні раптом щось спало на думку.

— Вони знають наші прізвища, — сказала вона тихо. — Якщо потраплять у руки військових, то напевне все видадуть.

На мить у кімнаті запала тиша, але зрештою Еліза отямилася.

— Що ж, не будемо цим перейматися наперед. Лідко, ти із нами чи залишаєшся?

— А що, як бар’єр досі не зник? — Тамара відважилася сказати те, про що всі лише думали. — Бо ж в нас немає впевненості, правда?

Знову запала тиша, яку цього разу перервав Яцек:

— Ми мусимо ризикнути, бо іншого виходу в нас немає.

Усі погодилися, задумливо киваючи.

— Ще сі спакувати тре’, — нагадала Кароліна.

— Ми не візьмемо на пліт багаж, не поміститься! — запротестував Яцек.

— Точно, — Еліза на мить нахмурилася. — Тоді кожен піде в тому, що має на собі. Забираємо тільки найважливіші речі: документи чи гроші.

— Документи краще запакувати в пакетики з поліетилену, щоби не намокли, — додав хлопець. — І ми мусимо пильнувати, аби тут не залишилося нічого, що допоможе нас потім знайти. Ну, знаєте, якщо у когось є картка з адресою або книжка, підписана його іменем і прізвищем, то треба їх спалити.

— Найкраще спалити всі речі, які ми не беремо із собою, — заявила Еліза. Ніна вважала, що це трохи занадто, але не мала наміру протестувати.

Спершу вони зайнялися плотом. Ніна намагалася допомагати, але швидко зрозуміла, що мало що зможе зробити, тож лише дивилася, як Яцек і Тамара підважують машину домкратом і знімають покришки. Неподалік крутився Артур, якого оминули, роздаючи усім обов’язки. Від часу перемоги над Бестією решта молоді його ігнорувала, що, схоже, дратувало хлопця.

— Я досі вважаю, що ми повинні залишити тут пані Целіну, — відізвався він наполегливо. — Вона тільки буде нас обтяжувати.

— Так, може, ми й тебе залишимо? — Ніна не піддалася на провокацію. — Ти нас також обтяжуєш.

— Та не розмовляй із ним… — просопіла Тамара, підіймаючи покришку. Ніна кинулася на допомогу, але не встигла нічого зробити, бо старша дівчина вже поклала вантаж на землю. — Він хоче, щоб із ним сперечалися.

Артур похмуро стиснув губи й тепер тільки стояв, витріщившись на товаришів, які працювали. Іноді Ніні було його майже шкода. Їй здавалося, що хлопець насправді хоче вибачитися за свою поведінку, але не знає, як це зробити. А може, це лише здалося? Навіть якщо так і було, наміру допомагати йому вона не мала.

Вони перекотили покришки на берег, де Яцек прив’язав їх мотузкою до плота. Уся конструкція мала вигляд склепаної нашвидкуруч, проте дівчинка оптимістично вирішила, що має витримати, принаймні якийсь час.

Потім вони винесли в сад багаж і склали з нього невеличке багаття.

— Вогонь буде помітно з озера, — занепокоїлася Ніна, але Яцек похитав головою.

— Не обов’язково, дерева й альтанка його закриють.

Він пішов за гасом, а дівчинка, скориставшись відсутністю хлопця, витягнула свою валізку й відступила в темряву.

— Ти здуріла? — схопила її за руку Тамара.

Ніна одягнула одразу обидва улюблені плаття: блакитне й кремове, натягнувши їх на позичені в приятельки штани. Тепер вона точно мала такий вигляд, як злодій, який напер на себе все, що знайшов у магазині одягу.

— Я їх тут не залишу!

— Ти стукнута, — заявила Тамара наче з невеликим подивом.

Ніна кинула валізку на купу речей, а Яцек облив багаття гасом і підпалив. Полум’я вистрелило вгору, розсипаючи навколо іскри, а посіріла світанкова темрява розійшлася ще більше.

— Тепер ми в безпеці, — задоволено сказав хлопець.

— Ти справді вважаєш, що військові їздили б Польщею, приміряючи нашу білизну на підлітків, як принц — туфельку Попелюшки? — захихотіла Ніна, але Яцек не дав збити себе з пантелику.

— Завжди краще бути обережним.

«У цьому щось є», — подумала Ніна. Чи щоразу, коли вона згадуватиме монастир, бачитиме оце багаття і відчуватиме паскудний сморід спалюваного одягу? Що ж, принаймні у стосі горіла її ненависна валізка. Тепер батькам доведеться купувати їй нову.

Але спершу, зрозуміло, буде скандал, і доведеться пояснювати, чому вона знищила речі. Це чекає на всіх. Стільки спалених хороших речей — які батьки не сердитимуться через це? Скільки з них отримає по дупі, як повернуться додому?

До Ніни ще не повністю дійшло, що саме сталося. Чи насправді лише півгодини тому потвора з космосу міцно тримала її у своїх павучих лапах? Це було водночас страшно реально і неймовірно. Вона ніяк не могла звільнитися від спогадів про Бестію — бачила її, ледь заплющивши очі, а голос чудовиська все ще звучав у голові Ніни, наче пісенька зі старої платівки. Їй здавалося, що так буде завжди, що Бестія її ніколи не відпустить. З іншого боку… рани Божі, ці події були настільки неймовірними, що дівчинка ледь вірила, що все це сталося з нею насправді. Раз у раз торкалася подряпин, які залишилися від гачкуватих лап — подряпин не дуже глибоких, але виразних, наче їх залишив розлючений кіт; Ніна хотіла б упевнитися, чи досі вони є у неї на щоках і руках.

Чи зуміє вона хоча б колись спокійно заснути?

— Ми мусимо поспішати, — Яцек підігнав товариство, яке зібралося навколо вогнища.

Вони принесли пані Целіну й Маріуша на пліт, що колихався біля берега. Ніна обережно зайшла на хитку конструкцію. Покришки, прив’язані знизу, підняли дошки вище рівня води, так що тепер, навіть із чималим вантажем, пліт не занурювався надто глибоко.

— Ті, хто не вміє плавати — на середину, решта сідає, де зуміє, — порадила Еліза.

Пліт затрясся, коли на нього заскочила остання людина. «Цікаво, чи він витримає», — подумала Ніна, підтягнувши коліна до підборіддя, щоб займати якомога менше місця. Було тісно, вони сиділи наче оселедці в діжці. До того ж треба було весь час слідкувати, щоби не спертися на пані Целіну чи Маріуша, який стогнав від болю щоразу, коли хтось торкався його ноги.

Темрява сірішала. Ніна вже розрізняла листя найближчого дерева, а на обличчях товаришів навколо бачила кожен прищ. Ці обличчя і без прищів виглядали страшно: землисті, змучені, з темними колами під очима. Лише зараз дівчина зауважила, що не одна вона вдягла кілька одежин. Багато хто скористався цією ідеєю. У блідому світанку вони видавалися групою сиріт-безхатченків, які тікають від війни.

Яцек і Тамара, які мали пливти за плотом, уже знімали светри і штани. Хлопець кинув Ніні зібгане вбрання, підштовхнув дошки і по кісточки зайшов у озеро.

— Список! — раптом крикнула Тамара.

— Що?

— Той клятий список пані Целіни. У ньому всі наші прізвища.

Яцек вилаявся.

— Хтось мусить по нього піти, — сказала Еліза.

— Я можу, — Ніна скочила в холодну воду, намочила до колін штани, в її черевиках захлюпало.

— Тільки поспіши, вже світає.

Дівчинка побігла в монастир, уявлення не маючи, як так сталося, що саме вона взялася за цю справу. Може, тому, що останні півгодини вона відчувала, що на неї не звертають увагу?

Вона увімкнула світло в холі й помчала на другий поверх. Десь із глибин її пам’яті виринув спомин про біг за морозивом, коли в Познані вона не встигла на потяг, але Ніна його відганяла — не хотіла думати про Славека, геть не хотіла.

Чи щось змінилося б, якби він був тут із ними?

Вона увірвалася у кімнату пані Целіни, знайшла список і встромила його до кишені, а потім знову кинулася униз сходами. Світло над її головою спалахувало і гасло, Ніна поспішала, наче за нею гналася зграя дияволів. А може, вони й насправді йшли по сліду? Необов’язково ціла зграя, але хоча б один…

Не могла позбутися враження, що Бестія з Кола досі жива й що ховається у неї за спиною. Це ж була істота з космосу, а з ними наперед невідомо — може, вони вміють повставати з мертвих?

Засапана Ніна зупинилася перед брамою. «Я тільки перевірю, — подумала вона, відчуваючи, як щось тягне її до зруйнованого крила. — Я мушу упевнитися до того, як ми відпливемо. Це займе лише пару хвилин, які ні на що не вплинуть».

Вона розвернулася і побігла.

Ще здалеку побачила Бестію, що звисала з дерева: заплутане в гіллі тіло, що було темнішим навіть за чорноту ночі — нехай та вже й відступала потроху. Ніна полегшено зітхнула, але відразу її увагу привернуло дещо інше.

Ще дві фігури лежали під деревами, наче покинуті лантухи з-під картоплі. Спочатку вона й подумала, що це саме вони. Звісно, не картопля, а, наприклад, сміття або купа старого вбрання. Щось непотрібне, від чого людина безжально позбавляється, хоча дівчинка й гадки не мала, звідки це все тут взялося. Потім зрозуміла, що бачить два тіла.

Напевно, що мертві.