Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 82)

Сташек і Тимек?

Вона підійшла ближче. Під час війни вона вже бачила кілька трупів, тому не боялася померлих. Значно більше враження на неї справляла кров, що ллється з живої людини.

Ще ближче. Так — Тимек і Сташек.

Раптом у ніс вдарив огидний, солодкуватий сморід трупного розпаду. Вона відступила, прикриваючись рукавом, а потім розвернулася і помчала до плота.

— Нарешті! — привітала її Тамара. — Залазь.

Ніна вийняла з кишені список, подерла його на дрібні шматки і кинула у воду. Поки пліт віддалявся, дівчинка дивилася, як позаду залишаються білі шматки паперу, лагідно погойдуючись на хвилях. За хвилину вона помітила в напівмороці знайому згорблену постать. Якусь мить вона стояла біля берега, потім розвернулася і пішла.

А може, це Ніні лише здалося?

Геля прикликала туман, і він укрив озеро шаром м’якої холодної вати. Вони прямували на південний захід — приблизно в тому напрямку, де знаходилося місце з малюнка Маури. Ключовим тут було «приблизно». Кароліна й Еліза сиділи навпочіпки, веслуючи дошками, Яцек і Тамара пливли за плотом. Решта сиділа, збившись, на невеликій площині, час від часу здригаючись, коли хвилі хлюпали на палубу. Усі мовчали, навіть Малгося. У тиші було чути тільки хлюпіт води й неспокійне дихання.

Ніна тільки зараз усвідомила, як багато речей вони не взяли до уваги. Бар’єр — це як булка з маслом: якщо він не зник, їм доведеться повертатися до монастиря і там думати, що робити далі. Їм загрожували значно більші небезпеки. А якщо пліт розпадеться посеред озера? Або якщо в густому тумані вони наштовхнуться просто на військовий човен?

Лідка схопила її за руку, а Ніна другою долонею потягнулася до руки Гелі, відчувши себе трохи краще. Вони додавали одна одній відваги, молячись подумки. Принаймні молилася Ніна. Так, про всяк випадок.

Тиша, плюскіт води, в яку занурювалися дошки замість весел. Ніна почала непокоїтися, чи вони не занадто завертають на південь, бо Кароліна веслувала сильніше, а Еліза — слабше. Одначе дівчинка боялася відізватися. Схоже, вони вже були настільки близько від човнів, що їх могли почути. Вона непокоїлася за Тамару та Яцека. Вода була холодною, а вони — змучені, зморені й голодні. Яцек справлявся непогано, але Тамара, схоже, стрімко втрачала сили. Ніна навіть зі свого місця чула, як хрипить у дівчини в легенях. Раптом вона вчепилася у пліт і повисла на ньому, важко дихаючи. Кароліна та Еліза припинили веслувати, пліт якийсь час погойдувався на хвилях. Усі чекали, поки Тамара віддихається — без єдиного слова, в глибокій тиші світанку, коли світ ще не прокинувся до життя.

Вони рушили далі. Незабаром попереду з’явився корпус човна — так близько, що вони ледь-ледь його не торкнулися. Кароліна й Еліза, як по команді, повернули, Ніна на мить перестала дихати. Малгося тихенько пискнула, але Геля миттєво прикрила їй рота долонею.

Вони пропливли поряд, наче духи. Ніна навіть бачила силует вартового в тумані й червоний вогник цигарки біля його рота.

Тиша, плескіт води. Хвилі майже повністю зникли, й пліт сунув рівно, наче по склу. Ніна потім іноді думала, чи не справжні янголи допомогли їм останньої миті.

З іншого боку, вона вже не дуже довіряла янголам, справжнім чи ні. Її віру було значно підірвано цього літа.

Хвилин за десять пліт ударився об камінь. Вони зійшли з нього й збилися на березі тісною, наляканою і перемерзлою громадкою. Від води, що захлюпувалася на пліт, одяг Ніни був вже мокрим ззаду, але Тамара та Яцек змерзли більше за всіх: тепер, цокочучи зубами, вони поспіхом натягали вбрання на мокрі тіла. Туман над ними був таким густим, що діти навіть не бачили обличчя одне одного, й ніхто не насмілювався заговорити. Іще вони не мали жодного уявлення, де знаходяться.

Тамара обійняла з одного боку Ніну, а з іншого — Яцека, Малгося тулилася до Елізи. Чекали.

Коли з туману випірнула темна фігура, всі знову стримали дихання. Чоловік, високий, худий.

— Тату?

— Тамаро?

Дівчина кинулася до бородатого чоловіка, а Ніна за мить опинилася в обіймах пані Стефанії.

— Ходімо, в нас тут дві машини. Помістимося.

— Пані Целіну поранено. Маріуша теж.

— Дамо раду. І вибачте, що ми не приїхали раніше. Професор прислав телеграму, що в нього зіпсувалася автівка, а я поїхала за ним аж під Варшаву. Довга історія, ми чимало часу згаяли в майстерні, бо професор упирався, що мусимо мати дві робочі машини, щоби всіх вас звідси витягти. До Маркотів ми повернулися тільки під ранок, а коли я знайшла твій папірець, було вже пізно. Що у вас відбувалося? Зрештою, розповіси мені потім, зараз ходімо. Все добре. Вже добре!

І Ніна насправді відчула, що все добре.

Ніна стояла на пероні гданського вокзалу — втомлена, в брудному блакитному платті з одірваною оборкою. У руках дівчинка стискала полотняну торбу, в якій лежало друге плаття. Професор Хельман пропонував купити їй щось з одягу, але вона відмовилася. Батько Тамари й так чимало зробив, а Ніна не любила залишатися боржницею.

Півгодини тому Тамара поїхала з батьком до Варшави, ще раніше до одного з гданських шпиталів відправили пані Целіну й Маріуша. Чи вдасться хлопцю вигадати правдоподібну історію, яка б пояснила, яким чином він зі зламаною ногою опинився так далеко від дому? Що ж, Флап не належав до геніїв інтелекту, але міг просто сказати, що втік з дому й під час цих канікул з ним трапився нещасний випадок. Ніна сподівалася, що він допетрає це вигадати. А ось Целіна Сошинська… ніхто не мав гарантії, що після того, як вона отямиться, триматиме язика за зубами. Це був ризик, уникнути якого вони були не в змозі.

Ніна не могла позбутися думки, що для них усіх було б краще, якби світловолоса опікунка померла в шпиталі. Знала, що це підло, але все одно про це думала. Пані Целіна була єдиною особою, яка знала їхні прізвища й точно зуміла б ідентифікувати тринадцятеро хлопців і дівчат, які перебували в монастирі.

Хлопців і дівчат, яких військові вже скоро розшукуватимуть по всій Польщі.

А може, вже розшукують?

Вона стривожено озирнулася: наче будь-якої миті з підземного переходу міг вигулькнути чоловік у мундирі — такому самому, які носили люди з патруля, що стояв на шляхах навколо Маркотів. Ніна здригнулася. Вони майже дві години кружляли машинами по лісових стежинах, намагаючись оминути пости. Добре, що обидві автівки виявилися на диво міцними, а пані Стефанія гарно знала околиці, бо інакше вони ніколи б не зуміли звідти вибратися. Тепер небезпека залишилася далеко позаду, але Ніна все ще не могла заспокоїтися.

Вона глянула на вокзальний годинник: було близько десятої. Молодь уже встигла роз’їхатися. Яцек усівся у трамвай, інші — на потяги, що їхали у різні напрямки: Артур і близнючки — на південь, Лідка — на південний захід, а Еліза, яка вирішила спочатку відвезти Малгосю, — на схід. Тамара та Яцек написали Ніні свої адреси, а вона завчила їх напам’ять і подерла папір, про всяк випадок.

Подумала, чи вона вже занурюється у параною, чи ще ні.

Потяг Ніни від’їжджав останнім, за десять хвилин. Дівчинка залишилася на вокзалі з пані Стефанією та Хубертом, які вирішили супроводжувати її аж до від’їзду. Потім вони повернуться до Маркотів машиною.

Ніна намагалася переконати їх, що це небезпечно, але чи був у них інший вихід?

— Зрештою, — сказала жінка, — місцеві мене з вами не пов’язують. Вони знають тільки, що діти з монастиря час від часу заходили до моєї кав’ярні. Про те, що я вам допомагала, знав тільки ксьондз, а він уже встиг про все забути. Може, про вас узагалі ніхто не пам’ятатиме через ті янгольські чари.

«Може, — подумала тоді Ніна. — А може, й ні».

— А я для багатьох людей просто онук старої Левицької, — додав Хуберт. — Мене ніхто ніколи з вами не бачив.

— Крім того випадку, коли вранці ми залишали пані Стефанії записку.

— Ой, то було настільки рано, що нас могли помітити не більше ніж три-чотири людини. Не перегинай. Крім того, мені все одно нікуди йти: бабцю я залишити не можу, і скоро починається школа.

Ніна неохоче кивнула. Усе ж вони були дітьми, й у цьому крилася проблема. Дорослі могли взяти гроші й утекти до іншого міста, аби там сховатися, вони навіть могли змінити прізвище. У дітей було куди менше можливостей.

Хуберт з’явився несподівано, вивівши Ніну із задуми. Його правиця, вже зашита і перебинтована, висіла на перев’язі.

— Ми на правильному пероні, я перевірив, — сказав він. — Де пані Стефанія?

— Пішла купити якоїсь їжі в дорогу.

Усі вони, правда, з’їли в кав’ярні сніданок, за який заплатив батько Тамари, але дівчинку чекала майже десятигодинна подорож. Раніше, ніж вона добереться до Вроцлава, встигне двічі зголодніти.

— Ніно…

— Так?

— Коли ти побігла по список, то… ти щось побачила в монастирі?

— Звідки ти знаєш?

— Так мені спало на думку. Ти потім мала дивний вираз обличчя.

— Я бачила Сташека і Тимека, — визнала вона. — Вони були мертві, наче… наче не жили вже якийсь час.

— Чому ти про це не сказала?

Так, власне, чому? Це була важлива звістка, бо смерть хлопців — як би це жахливо не звучало — давала їм усім більшу гарантію безпеки. Але Ніна не могла, просто не могла про це згадати. І тепер це її гризло. Чому вона мовчала? Бо здавалося, якщо вона нічого про це не скаже, то зможе удавати, ніби не бачила Сташека і Тимека, не відчувала страшенного смороду тліну, від якого в неї і досі свербіло в носі? Так, мабуть, що так.