Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 83)
Ніна не зізналася у цьому Хубертові. Замість цього заявила:
— Я не сказала й про інші речі.
— Наприклад, про що? — в очах хлопця промайнув неспокій.
— Наприклад, про те, що насправді це ти звільнив Тимека і Сташека.
— Але ж це зробила Малгося, — Хуберт добре брехав, Ніна навіть могла б повірити, якби не його очі.
— Усі так і вважають, я знаю. Але я не думаю, що Малгося відчинила ті двері. Вона могла б їх відчинити, якби ключ був у замку, але навряд чи їй вистачило б відваги витягнути його з кишені Елізи. Забракло б духу. Крім того, я повірила, коли вона казала, що боїться Тимека, бо він дивний.
— А навіщо це робити мені?
— Щоби в нас не було іншого виходу, як тільки битися з Бестією. Ти знав, що лише її смерть ліквідує бар’єр, і хотів, аби пані Целіна якнайшвидше опинилася у шпиталі. Якби ти не випустив Тимека і Сташека, ми б, напевне, ще днів зо три дебатували, що робити, а вона б за цей час померла.
Хуберт прикрив очі, удаючи приреченого на смерть, який із гідністю приймає вирок.
— Тепер ти, напевне, скажеш про це пані Стефанії, так?
— Я про це не сказала нікому раніше — то чому б мені говорити про це зараз? — розсердилася Ніна.
— Не розумію, чому ти цього не зробила, якщо із самого початку знала…
Вона стенула плечима.
— Малгосі всі вибачили, бо вважають її дитиною, яка сама не знає, що робить. А з тобою так легко не минулося б. По-перше, всі б на тебе розлютилися. А по-друге… ну, не знаю: мені чогось здалося, що це може тобі сподобатися.
— Сподобатися? — він закліпав.
— Страждання заради любові й подібне. Не кажи, що це не спадало тобі на думку.
Хуберт щось невиразно пробурмотів.
— Через тебе ми всі могли загинути. Маріуш ногу зламав.
— Я знаю.
Хоча у його голосі вона почула справжній сором, але впевненості в тому, чи не насолоджується хлопець тим соромом, Ніна не мала. Хуберт був… нетиповим. Може, це той мистецький темперамент, про який розповідав її батько? Багато митців робили дивні речі з не дуже зрозумілих причин. Як ван Гог, який відтяв собі вухо. Може, й тут щось схоже. Вона мусила б зараз розізлитися, але вже не мала для цього сили, скінчилося ж усе добре. Та й любила вона Хуберта.
Повернулася пані Стефанія, несучи наповнену їжею торбинку.
— Я купила трохи солодких булок, тістечка і три пляшки «оранжаду», — сказала жінка. — Боюся, що зараз нічого кращого не знайти. Якби ти подумала про це раніше, я б зробила тобі бутерброди й дала чай у термосі…
— Тістечок вистачить, — Ніна обійняла її. — Я дуже люблю солодке.
Потяг вкотився на станцію. Дівчинка попрощалася і заскочила до вагона.
— Сподіваюся, що ви будете в безпеці, — сказала вона.
— Не турбуйся, — пані Стефанія обійняла Хуберта, а той підняв здорову руку, аби помахати. Обличчя хлопця все ще залишалося похмурим, але ж такий вигляд він мав увесь час. Може, насправді він не так уже й переймається через пані Целіну.
Сидячи в купе, Ніна прикрила очі, але, незважаючи на втому, боялася заснути.
Що, як їй насниться Бестія?
Також її мучило знання про пожерті потворою спогади. Скільки вона їх втратила? Знала, хто вона, пам’ятала батьків і брата, знала свою адресу й телефон сусідів, а все інше? Якийсь час вона відчайдушно намагалася згадати прізвища й обличчя усіх приятелів у класі. Чи когось вона забула? Чи пам’ятає, що робила минулого літа? А ще раніше?
Чи можна жалкувати за спогадами, про які людина й не знає, що колись їх мала?
«Я не стану про це думати», — вирішила вона твердо. Замість цього зосередилася на поясненнях батькам.
«Мамо, тату, я приїхала раніше й без валізки, бо так склалося, що потвора з космосу хотіла нас пожерти, а янголи не є справжніми янголами».
Потім, коли вчителька в школі скаже написати твір на тему «Як я провів літо», також буде важкувато.
«Улітку я спала з ножем під подушкою. Про всяк випадок, якби довелося б убити перетвореного на живий труп приятеля».
Ні, це точно звучатиме кепсько!
Ніна зітхнула. Буде непросто, але ж у неї є десять годин, аби щось вигадати.