Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 80)

Холоші довелося закатати, бо Тамара була вищою, позичений светр спускався Ніні до половини стегон. Зате їй було тепло.

— І як? — запитала Тамара.

— Нормально, — Ніна із сумнівом глянула на власний одяг. Ніколи не любила стиль а-ля хлопець, бо завжди віддавала перевагу більшій кількості оборок, мережива й старосвітських рукавів-буф. — Чи то пак, — виправилася вона, — красно дякую.

— Як думаєш, що тепер буде? — Тамара засунула валізку назад під ліжко.

— Не знаю. Лідка сказала, що солдати її не бачили, тож усе не так і кепсько. З іншого боку, якщо бар’єр і справді зник після смерті Бестії…

— Військові будь-якої миті можуть зрозуміти, що шлях вільний, і приїхати до нас у монастир, — доказала за неї Тамара. — Прокляття, Ніно, ми мусимо звідси вшиватися. І що швидше, то краще.

— Знаю.

— Ходімо до інших?

Ніна кивнула.

Вони піднялися на другий поверх, де в темній кімнаті зібралася решта їхньої невеликої громадки — за винятком, зрозуміло, пані Целіни й Маріуша, з якими залишилася Еліза. Малгося терла очі, Яцек стояв біля вікна і ліхтариком передавав звістку.

— І що? — запитала Ніна, присуваючись до нього в мороці. Дощ ущух, з-за хмар виглядав місяць та іскристі зірки. Повітря після зливи пахло вологістю лісу й водою збуреного озера.

До світанку залишалося десь півгодини.

— Не відповідають.

— Може, заснули? — припустила Лідка, але Ніна похитала головою.

— Там тато Тамари, а жоден батько в такій ситуації не спатиме.

«Та й пані Стефанія також напевне не засне», — додала вона про себе.

— Тоді що сталося? — запитав Хуберт, кліпаючи. Еліза видала йому відразу кілька таблеток, що гамували біль, завдяки чому він перестав здаватися наче з хреста знятим, зате став сонним.

— Не знаю.

— Тре’ тікати, — відізвалася Кароліна. — Зара’ світатиме.

— Дорогою ми не пройдемо, — вирішила Тамара. — Принаймні не машиною.

— Могли б, ну, не знаю, оминути солдатів лісом або якось так, — запропонував Яцек.

— І нестимемо двох поранених, які не можуть іти самі? — Тамара стенула плечима. — Не впораємося.

— Тоді треба пливти озером, — Яцек, як і всі, був змореним, але тільки-но нова ідея спала йому на думку, відразу пожвавився. — Плотом.

— Ти маєш на увазі отой, що ми збудували? Ти на голову впав, чи як?

— Він не витримає дванадцять осіб, — підтримала подругу Ніна. — Він нас трьох ледве тримав.

— Ні, чекайте, є ідея, як це вирішити. Ми можемо зняти шини з автівки й приєднати їх до плота. Тоді він нас втримає.

— Усе одно ми там не помістимося, — запротестувала Ніна.

— Я можу пливти за ним, це не дуже далеко.

— Я також, — відразу сказав Хуберт, на що Ніна запротестувала:

— Ні! Ти — точно ні.

— Може, ідея і не настільки погана… — Тамара замислилася. — Вода буде холодною, але не настільки, аби не витримати. А якщо хтось замориться, то завжди зможе схопитися за пліт.

— Спершу спробуй ще раз передати звістку, — Ніна неспокійно вдивлялася у темряву за вікном. Чи їй здавалося, чи ніч уже трохи зблідла?

Яцек увімкнув ліхтарик, але цієї миті Тамара різко схопила його за руку.

— Ні.

— Що сталося?

— Дивіться, — вона вказала пальцем на озеро. Ніна напружила погляд. Спочатку не бачила нічого, окрім нічної темряви, але потім… так, там виднілися дві фігури — темні плями, що ледь вирізнялися у темряві.

— Човни, — проштовхнула дівчинка це слово через стиснуте горло, відчувши раптовий приступ безнадії. Лідка за її спиною тихенько зітхнула.

— Човни, — погодилася Тамара. — На скільки закладемося, що військові?

Сперечатися не захотів ніхто. У кімнаті пані Целіни запанувала важка мовчанка. Ще мить тому вони були впевнені, що зможуть утекти, вже майже почувалися так, ніби вони прямують додому… Тепер усе пропало.

«Напевне, що так, — думала гірко Ніна. — Ми мали зрозуміти, що пильнуватимуть нас не лише із суші».

— Це тому пані Стефанія і батько Тамари мовчать, — сказала вона. — Бояться, що військові побачать відблиски світла й заарештують їх.

— Тож жодної переправи плотом, — промовив понуро Хуберт, але Ніна несподівано збунтувалася.

— Я не згодна. Це ж наш найбільший шанс. Можемо пропливти поряд із човнами.

— Як? — голос Кароліни звучав скептично.

— Скоро світанок! На світанку магія знову діятиме, і Геля прикличе туман.

— Я те можу зробіть, — молодша з близнючок кивнула. — Іно тре’ сі поспішати.

— А ми в цьому тумані непомітно прослизнемо, — в голосі Яцека зажевріла надія, очі хлопц блиснули в темряві. — Авжеж.

— Але ми не можемо пливти до містечка, правда? — Малгося дивилася на них великими очима. — Бо ви ж говорили, що там на нас чекають погані люди?

Було це несподівано слушне зауваження. Ніна навіть відчула себе трохи винною, бо ж вважала дівчинку нерозумним дитям, яке не варто слухати за винятком, можливо, тих хвилин, коли воно віщує.

— Ми можемо пристати до берега в іншому місці… — почала Тамара, вагаючись. — Але в будь-якому випадку ми мусимо якось проінформувати мого батька, де ми будемо, аби він зумів приїхати по нас машиною.

— У мене ідея, — пожвавилася Ніна. — Яцек, передай ліхтарем повідомлення «На ескізі Маури».

— На ескізі Маури? — здивувалася Лідка. — Що це означає?

— Неважливо. Пані Стефанія зрозуміє.

— Ми навіть не впевнені, що вони бачать наші сигнали.

— Бачать, — Ніна не мала наміру сумніватися. Пані Стефанія і професор Хельман були десь там, на другому боці озера, і хоча не могли відізватися, чекали на повідомлення від ув’язнених у монастирі підлітків.

Яцек поставив ліхтар на парапет і ввімкнув його. Довгий спалах, короткий, короткий, знову довгий. Дивлячись на світло, що розтинало темряву, Ніна думала про ескізи, які їй показувала пані Стефанія. На всіх було зображено монастир або найближчу місцевість — за винятком одного, на якому була дорога до містечка, а точніше, одне прикметне на тій дорозі місце, де над водою росла стара верба.

«Пані Стефанія зрозуміє», — уперто повторювала вона подумки.

Щоправда, сумнівалася, що вдасться пристати до берега точнісінько в потрібному місці, але це не мало великого значення. Навіть коли вона помилиться на кільканадцять чи кількадесят метрів, пані Стефанія і професор Хельман їх помітять — якщо також опиняться неподалік. Або молодь побачить машину на дорозі.

Вони спустилися у кімнату з каміном. Вогонь давно пригас, у приміщенні було холодно. Еліза і Маріуш глянули на них з надією.

— Здається, ми вигадали спосіб, щоби звідси втекти, — сказав Яцек. — А що з вами?

— Пані Целіна все ще непритомна, — відповіла дівчинка. — А він, — вказала на Маріуша, — жаліється, що йому недобре. І нічого дивного, бо поки я не бачила, він зжер усю упаковку знеболювального. Говорила, щоби виригав, бо ще отруїться, але він не хоче.

— Нічого мені не буде, — блідий Маріуш усе ще стікав потом, але Ніна за нього не переймалася. Хлопець був при тямі, перелом не здавався складним, а зроблені Елізою і Яцеком лубки виконували своє призначення. Більше непокоїла її пані Целіна. Ще недавно жінка час від часу розплющувала очі або тихенько стогнала, а тепер занурилася у щось схоже на летаргію. Нерухома, із холодною шкірою і неглибоким диханням, вона інколи здавалася мертвою.

Ніна перехопила погляд Хуберта. Він також знав, що часу в пані Целіни обмаль — вони обоє це розуміли.

Хлопець присів поряд із жінкою і делікатно прибрав їй волосся з обличчя, поки Ніна вперто відводила погляд. Що він думає? Ніна з подругами, бувало, закохувалися трохи в гарних учителів, але ніколи не ставилися до цього так… серйозно, коли дорослого можна сприймати наче ровесника. Ніна вже не вважала себе дитиною, але все ще відчувала, що від людей НАСПРАВДІ дорослих її відділяє прірва. Хуберт, схоже, навіть не підозрював про існування тієї межі, і дівчинка всерйоз була занепокоєна його поведінкою. Занепокоєною, а водночас трохи йому заздрила. Як це, коли ти кохаєш когось настільки сильно, що готовий зробити заради нього будь-що — навіть пожертвувати собою? Або пожертвувати кимось іншим, якщо доведеться?

Ніна на мить замислилася: чи сама вона колись про це дізнається?