Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 78)
— Не знаю. Ма… мабуть, я знепритомнів. Допоможи мені, прошу. Про-о-ошу.
— А що з птахами? — Ніні здалося, чи заклик Бестії звучав ближче? — Ти зумієш…
Голова хлопця відкинулася назад, очі повільно закрилися. Хуберт прошепотів щось, що Ніна не зрозуміла. Швидше за все, це було: «Ми всі загинемо» чи щось таке.
Він глянув на дівчинку.
— Біжи до Елізи й близнючок, разом витягнете його звідси. Я пошукаю Тамару та Яцека.
— Ні, — несподівано вирішила Ніна. — Ти йди по решту, а я пошукаю Тамару та Яцека. Ну, швидше.
— Це ненормально, — упирався Хуберт. — Ти дівчинка. Я повинен залишитися.
— Я здорова, а ти маєш такий вигляд, наче от-от упадеш. Якщо ти десь знепритомнієш, то хто потім тебе шукатиме? Ну ж бо, Хуберте, не дурій. Матимеш ще досить можливостей, щоби похвалитися власним героїзмом. Я тільки погукаю Тамару та Яцека і відразу повернуся. А потім подумаємо, що робити далі.
На мить їй здалося, що він протестуватиме, але хлопець знав, що Ніна має рацію, то ж, нехай і після паузи, але рушив до дверей.
Ніна встала.
— Тамаро? Яцеку? — крикнула тихенько.
Слова відбивалися від кам’яних стін, а дівчинка не сміла волати голосніше, щоби не привернути увагу Бестії. Дощ вривався крізь відчинені вікна, світло загоралося і гасло, сяйво затягнених павутинням лампочок не могло вигнати з кутків густу тінь. Монастир, якщо не зважати на птахів, здавався покинутим, наче й не було останнього тижня, коли тут вирувало нормальне життя. Наче Бестія була в цих стінах завжди, позначивши кожен камінь печаткою своєї присутності.
— Ви чуєте мене?! Повертайтеся! — нарешті вона відважилася крикнути, але відразу принишкла й нервово зіщулилася. Голос її здавався на диво чужим і був надто писклявим. Десь поблизу щось зашаруділо, і Ніна, озираючись, стрімко підскочила.
Нічого. Мабуть, це крук подряпав пазурками по підлозі. Птахи дивилися, схиливши голівки, їхні очі поблискували особливим розумом. Наче… наче сміялися з неї?
«Дурня, — вилаяла себе Ніна. — У тебе завелика уява».
«Тікай, поки ще не пізно», — прошепотів розум, але з останніх сил вона проігнорувала це й подалася до кімнати з каміном. Знайшла там розкидані кружки та холодний уже глечик із чаєм. Монастир видавався на диво вистиглим, Ніна в мокрому вбранні весь час цокотіла зубами. Мороз повзав по стінах, дихання перетворювалося на пару. Що тут таке, най йому? Адже зараз кінець літа, а не січень… А може, ні, може, монастир разом із птахами, які тут оселилися, тепер опинився у безчассі, підвішений у білій холодній пустці, поза якою вже немає нічого? І чому все здається настільки чужим: стіл, крісла, на яких вони сиділи ще кілька годин тому, — наче Ніна зазирнула в дім, залишений ще в дитинстві, ніби відтоді, відколи вони пили тут чай, минули століття. Дивно. Чи це вплив Бестії?
Вона із зусиллям відсунула подалі від себе подібні думки і на тремтячих ногах вийшла в коридор. Лавіруючи поміж птахами, повернулася до холу.
Заклик Бестії ставав усе голоснішим, шум у голові дівчинки наростав. Обридливе дзижчання, наче тисячі мух роїлися у банці. Обридливе й водночас якимось огидним, дивним способом привабливе, наче… наче музика, наче колискова з дитинства, схована у спогадах так глибоко, що людина пригадує це лише уві сні. Щось у Ніні хотіло линути за цим голосом.
— Тікай! — її глузд уже не шепотів, а волав.
Бестія була все ближче.
Ніна стала поряд із непритомним Маріушем, і тоді світло ще раз згасло. Спокусливе дзижчання набрало силу, дівчинка облизнула сухі губи. Тепер вона могла б піддатися і піти до Бестії. Чому ні? Що швидше все це скінчиться, то краще, вона ж усе одно не зуміє втекти. Тож навіщо мучитися?
Світло то загоралося, то гасло. Спалах — темрява, спалах — темрява. Ніна вдивлялася у верхні сходи.
Спалах. Хтось там стоїть.
Темрява.
Спалах. Хтось високий, значно вищий за Тамару чи Яцека, й значно худіший.
Темрява.
Спалах. «Панна Смерть, схрещена з павуком», — сказала Тамара, але це не те, точно не те. Бестія набагато жахливіша.
Темрява.
Спалах. Могутня рогата голова нагадувала бичачий череп з обдертою шкірою і з рештками червоних м’язів. Фасеткові очі комахи палали холодною зеленню.
Темрява.
Спалах. Три пари чорних, наче смола, крил розкривалися за спиною Бестії, наче тінь самої смерті.
Темрява.
Спалах. Вісім кінцівок: дві — на місці ніг і шість — там, де мають бути руки. У верхніх парах надто багато суглобів, а закінчуються вони пазурами, гострими, наче ножиці, що клацають із тихим металевим звуком.
Темрява.
Спалах. Бестія тепер на кілька сходинок нижче.
Темрява.
Спалах. І ще нижче.
Саме так Маура уявляла диявола.
Ніна нарешті перемогла власну безвладність, нажахано заверещала й кинулася навтьоки. Але Маріуш безперечно мав рацію. Бестія була несамовито швидкою. Настільки швидкою, що навіть Артур не зумів би від неї втекти.
Долоні, що нагадували ножиці, схопили Ніну, яка знову крикнула так, що й мертвий вистрибнув би з труни.
Нав’язливе питання вдерлося у її голову.
Воно не було поставлене польською або якоюсь іншою мовою, яку Ніна могла б розпізнати. Вона не була схожою на земну мову. Але питання було чітке, і дівчинка його зрозуміла.
ДЕ Є… тут прозвучало поєднання звуків, неможливе для людського горла.
Вона не мала сумнівів, що йдеться про Квазімодо.
«У… бібліотеці», — намагалася вона сформулювати відповідь за допомогою образу, який розум Бестії зумів би прочитати.
Пізніше вона не раз думала, чи в ту мить мала план, чи бібліотека їй спала на думку чисто випадково. Так чи інакше, але якщо план існував, то його було поховано під шаром паніки та чистого переляку. Але дівчинка ледь звертала на це увагу. Цей план був наче тінь, що її помічаєш кутиком ока; наче звук, щодо якого людина не впевнена, чи не обманюють її власні вуха.
ПРОВЕДЕШ МЕНЕ ТУДИ.
Це вона зрозуміла без проблем.
Бестія несла її, а Ніна вказувала дорогу, уявляючи нові повороти й коридори. Гострі кігті ранили шкіру, але дівчинка про це навіть не знала. Тіло Бестії було настільки холодним, що Ніні здавалося, наче її позбавили відчуттів, і вона опинилася в обіймах крижаної брили. А до того ж… до того ж істота із зірок залізла їй у голову, тасуючи спогади Ніни, наче колоду карт.
Родинний обід. Ніні, може, років сім. Шимек ще сидить на високому дитячому стільці. Він капризує, не хоче їсти, і тоді Ніна починає смішно кривлятися, а мама, скориставшись з того, що син сміється, суне йому до рота ложку картоплі із соусом. Потім хвалить Ніну, яка горда й водночас трохи присоромлена, бо ж знає, наскільки вона далека від ідеалу старшої сестри.
Клік — спогад зникає, лишивши по собі неясне відчуття втрати.
Перший день школи. Ніна в темно-синьому платті й білій блузці уважно розглядається. Усе їй здається таким великим, чужим і трохи страшним, але дівчинка має передчуття, що їй тут буде добре.
Клік — наступний спогад зникає, наче камінь, кинутий у глибоку воду.
Фільм для дорослих, про який розповідала їй Агнешка (він здавався нудним, але Ніна ввічливо не хотіла цього казати), подорож у гори, коли всі настільки промокли, що потім усі ж, за винятком Ніни, розхворілися. Світловолосий хлопець, який подобався їй у п’ятому класі…
«Бестія пожирає мене, — зрозуміла вона. — Так закінчили Тимек і Сташек. Істота з Диявольського Кола поглинула всі їхні спогади, шматочок за шматочком».
Це її протверезило настільки, що вона почала боротися. «Пісенька, я мушу зосередитися на пісеньці». І пригадався єдиний текст — дурнуватий довоєнний шлягер, який так любила її мати.
Ніна заховала спогади так глибоко, що Бестія не в змозі була до них дотягнутися. Тепер у її голові була лише пісенька, в яку вона вчепилася так, наче це найважливіша у світі справа. Бо вона насправді БУЛА такою.
На третьому куплеті вони дісталися до бібліотеки, Бестія відпустила Ніну так, наче вона вже непотрібний багаж. Дівчинка впала на підлогу, паралізована крижаним холодом. Тільки за мить вона зуміла звестися на ліктях і глянути поперед себе.
Квазімодо — Ніна навіть у темряві впізнала його характерну фігуру — стояв біля заваленої стінки, там, де закінчувалася бібліотека. Стояв і дивився у прірву, що відкривалася під його ногами. Дощ усе ще падав.
Спалах, світло на мить з’являється.
У бібліотеці повно круків, дроздів, горобців і ворон. Сидять на полицях із книжками, нашорошивши мокре пір’я і блискаючи агатовими очицями.
Ніна хотіла крикнути, але те, що вирвалося з її горла, нагадувало, скоріше, скрип.
Спалах. Бестія йде до янгола. Тепер не поспішаючи, наче насолоджуючись розумінням того, що жертва вже не втече. Птахи проводжали її поглядами.