Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 77)

— Ти залишаєшся, — сказала Еліза. — Ти все одно нічого не зумієш зробити.

Він хотів запротестувати, але Ніна присіла поряд і стиснула його здорову руку.

— Прошу тебе, залишайся, — прошепотіла вона. — У тебе насправді кепський вигляд. Крім того, зараз усе одно важливішим є Маріуш. Ми небагато можемо зробити.

— Стережіться Бестії, — мовила Еліза. — Не дозволяйте їй підійти до себе. У разі чого негайно тікайте.

Дівчина мала ще кілька подібних, не дуже важливих порад, які троє сміливців слухали із явним нетерпінням.

Еліза балакала й балакала.

Артур мовчав і витріщався у вікно.

Близнючки обмежилися запевненням, що молитимуться за успіх місії.

Ніна, яка знову гадки не мала, що сказати, і яку мучило відчуття вини (може, й вона має піти із ними? але що це дасть?), обійняла друзів, а потім, повагавшись, ще й Маріуша.

Яцек забрав ліхтарик, і незабаром невеличка група зникла: її швидко проковтнув дощовий морок. Решта зібралися навколо лампи, що стояла на триногому столику. Намагалися переконувати одне одного, що все буде добре, але розмова не клеїлася, а з очей кожного визирало одне й те саме питання: «Що буде, якщо їм не вдасться? А якщо Бестія їх повбиває, а потім прийде і за нами?»

Ніна всілася поряд із Малгосею і легенько розгойдувалася, поклавши голову на коліна. Тільки тепер вона усвідомила, що незнання і невпевненість є гіршими, ніж страх. Незважаючи ні на що, вона воліла бути в монастирі поряд із Тамарою і Яцеком. Тоді б вона принаймні знала, що відбувається, а знання навіть гіршої із правд завжди краще, ніж уявлення якихось страшних речей.

Але вона перелякалася і тепер не могла вже цього виправити. Їй залишалося лише чекання, під час якого вона завзято намагалася відігнати картинки, що з’являлися у її голові: Тамара та Яцек, розшарпані Бестією; Тамара та Яцек, які перетворилися на живі трупи, як раніше Сташек чи Тимек…

Близнючки розмовляли тихими голосами, Хуберт намагався поговорити з Артуром, замість чого отримав презирливе ричання. Еліза розповідала анекдот, щоби розвіяти атмосферу, але ні-хто не сміявся. У сараї знову запанувало важке, кам’яне мовчання.

Хоча це здавалося неможливим, Ніна якоїсь миті, певно, заснула, бо Хуберт розбудив її, шарпнувши за плече.

— Що сталося? — серце відразу скочило їй у горло. Вона роззирнулася. Малгося спала, Еліза і близнючки скупчилися поблизу відчинених дверей. Навіть Артур приєднався.

— Сама подивися.

Вона встала й підійшла до групи біля входу.

— Сташек і Тимек, — сказав Хуберт за її спиною, хоча це було непотрібним, оскільки вона вже бачила хлопців, які стояли посеред газону та мокли під дощем, вдивляючись у сарай. Було щось несамовите в їхніх нерухомих фігурах і блідих очах, що поблискували у темряві, наче риб’яче черево.

— Шо вони од нас хчать? — у голосі Кароліни звучав переляк.

— Ми мусимо з ними порозмовляти, — сказав Хуберт.

— Порозмовляти? — гарикнув Артур. — Я б їм як вгелемсив…

Утім, ні він, ні хтось інший з місця не рушив. Тільки за мить Хуберт відважився відчинити двері ширше.

— Іду, — заявив рішуче.

— Здурів? — просичала Ніна.

— Вони можуть знати спосіб, як відкликати Бестію. Може, ми зуміємо… не знаю, змусити їх до цього чи якось так.

Ніна відкрила рота, але раніше, ніж хоча б щось промовила, хлопець уже вискочив під дощ. Вона побігла за Хубертом слідом, навіть забувши про плащ. Пізніше вона й сама замислювалася, чому так вчинила. Бо Хуберт, здавалося, потребував допомоги? Бо в його товаристві не боялася надто сильно? Бо з неї було досить бездіяльності й марних фантазій про те, що відбувається в монастирі?

— Скажіть їй, щоби вона пішла геть! — тим часом кричав Хуберт. — Чуєте? Скажіть Бестії, щоб…

— Та заспокойся, — Ніна схопила хлопця за плече, але він вирвався, схопив Тимека за сорочку і почав його трясти. Але ані Тимек, ані Сташек не відреагували, все так само дивлячись своїми блідими, майже білими очима. «Це мертві очі, — подумала Ніна. — В них немає ані крихти життя».

Нарешті Сташек здригнувся і махнув Хуберту. «Ближче», — говорив його жест. Губи хлопця розтяглися у жахливій посмішці.

— Маріуш лежить у холі біля сходів, — сказав він.

— Щ-що?..

— Маріуш лежить у холі біля сходів. Не буде птахів. Ви всі загинете.

— Брешеш! — із люттю крикнув Хуберт, а Тимек захихотів.

— Переконайтеся самі, якщо маєте відвагу.

За мить, відіпхнутий, він упав у траву, а Хуберт розвернувся до Ніни.

— Я іду в монастир, — заявив хлопець.

— Ти здурів? Справді їм віриш? Вони хочуть нас тільки залякати! Чуєш?

— А звідки вони, по-твоєму, знають про птахів? — хлопець уже біг до будинку, що поставав посеред темряви.

Прокляття!

Кляте в три чорти прокляття!

Ніна подолала опір власного тіла й кинулася слідом.

— Чекай! — кричала вона. — Там Бестія!

Хуберт сповільнився, але не зупинився.

— Не бійся, — сказав хлопець. — У разі чого я захищу тебе. Ти моя подруга, я б віддав за тебе життя.

— Чому мені здається, що ти говориш це кожній дівчині?

Він закліпав, струшуючи з вій краплі дощу.

— Я завжди щирий.

Хуберт дістався до дверей монастиря, відчинив їх і забіг у хол. Ніна наступала йому на п’яти. Усередині було темно, й на мить їй здалося, наче вона занурилася у густу, душну смолу. Кров шуміла у її скронях, серце калатало, наче готувалося зламати ребра. За мить загорілося світло.

Спалах.

Ніна крикнула.

Монастир був наповнений птахами. Круками, воронами, дроздами, навіть малими сірими горобцями — всі вони сиділи на підлозі, на сходах, що вели нагору, і на перилах. Дівчинка спочатку стримала дихання — їх було так багато, і це було так… страшно. Тільки потім вона полегшено зітхнула. Адже цього вони й добивалися? Маріуш мав викликати птахів — от і викликав. Усе нормально.

— Ба… бачиш… — прошепотіла вона Хуберту. — Птахи є. Можемо повертатися.

— Вони нічого не роблять, — хлопець понуро покрутив головою. — Просто сидять.

Він мав рацію. Птахи стирчали на своїх місцях нерухомо, із похиленими набік голівками. Їхні темні оченята й гострі дзьоби полискували, відбиваючи світло лампочок.

Ніна сковтнула сухим горлом.

— Не розумію…

— Дивися! Це, здається, Маріуш, — Хуберт простягнув руку, вказуючи на темний силует, що лежав біля сходів. Ніна спочатку подумала, що це купа викинутих ковдр, бо це мало саме такий вигляд: безформна брила, в якій ледь можна було впізнати людське тіло.

Хуберт рушив через хол, розгортаючи ногами птахів, які неохоче відсувалися з дороги. Ніна йшла за ним. Десь здалеку, стлумлений товстими мурами, долинав заклик Бестії. Здалеку. Це трохи заспокоїло дівчину, бо це означало, що поки що вони в безпеці.

— Маріуше? — Хуберт нахилився над кремезним хлопцем. — Маріуше!

Через кілька довгих, наче вічність, секунд хлопець відкрив очі й роззирнувся навколо безтямним поглядом.

— Що сталося? — запитала Ніна, присівши поруч.

— Болить… — простогнав Маріуш. — Моя нога… Я зламав ногу…

— Може, в тебе тільки вивихнуто кістку, — втішила вона його, але у глибині душі знала, що Флап говорить правду. Очі його раз по раз закочувалися, бліде, наче крейда, обличчя було вкрите потом. Він мав сильно страждати, а вивихнута кістка не болить аж так сильно. Ніна про це знала з власного досвіду.

— Бестія… була тут. Схопила мене й запитала… де янгол, а коли я сказав, що не знаю, то кинула мене об стіну. Вона… несамовито швидка.

— Де Тамара та Яцек?