Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 76)
Еліза перша віднайшла голос.
— Дурня, — сказала вона шорстко. — Тобі здалося.
— Аж ніяк! Була…
— Тобі здалося! — з натиском повторила Еліза.
Тамара глянула на Малгосю, яка тулилася до старшої дівчини.
— Певно й справді щось мені привиділося… — вона кинула Яцеку коробку таблеток. — Тримайте. Якщо малій треба чимось запити, то я другий раз не піду.
Хлопець тремтячим голосом прочитав інструкцію:
— Одна-дві пігулки перед сном. Це для дорослого, тому, коли дам Малгосі одну, то буде добре.
Трохи почекали, поки Еліза настільки заспокоїла дівчинку, що вона погодилася узяти пігулку.
— Ви ж мене не залишите тут, правда? — запитала мала, коли вже проковтнула снодійне.
— Ні, сонечко, ми точно тебе не залишимо, — Еліза кинула суворий погляд на Тамару, наче казала: «Бачиш, що ти наробила? Вона ж через тебе боїться».
Із саду долинув тихий шум, і всі нервово підскочили, але тривога була фальшивою. Нічого поганого до альтанки не наближалося. Ще ні.
Ніна відчувала, що перетнула межу, з-за якої уже не можна повернутися. Тепер у них не було іншого виходу, як тільки йти вперед.
На зустріч із потворною істотою з Диявольського Кола.
— Думай про те, як перемогти Бестію, — порадила вона Малгосі. Еліза саме вкладала малу поряд із пані Целіною. — Повторюй це питання весь час, аж поки ти заснеш. Твій розум…
— Та не приставай до неї із цими твоїми премудростями, — шорстко втрутилася Еліза. — Ти вже й так намішала дитині в голові.
— Але…
— Стули писок і дай їй заснути!
Ніна замовкла і просто занепокоєно дивилася. Навіть якщо Малгося її послухала, це не гарантувало того, що вона почне говорити крізь сон. Ані тим більше, що вона згадає про цю конкретну проблему, яка їх цікавить.
З іншого боку, це було можливим — у всіх зараз у головах виключно Бестія. Хотіли вони цього чи ні, але коли людина про щось довго думає, потім це «щось» має чималі шанси наснитися їй. Ніна добре про це знала. Якби вона заснула, напевне їй наснився б кошмар, пов’язаний зі страшною істотою, що виходить із Кола.
Інша справа, що Ніна все одно не стулила б очей у таких умовах: не на твердій підлозі, в холоді, коли всі витріщаються, збившись навколо. Ні, напевне вона б не зуміла на місці Малгосі заснути.
Але малу, схоже, було зліплено з іншої глини, бо повіки її відразу закрилися, і дівчинка почала дихати в рівному, спокійному ритмі. А може, просто пігулка виявилася досить міцною, аби перемогти страх, холод і незручності?
Пізніше, коли Ніна пригадувала минулі канікули, то найчастіше в пам’яті спливала саме та ніч — чекання у тиші, неспокійне дихання подруг і товаришів, які вона чула в напівмороку. Штовханина ліктями, тихе «ш-ш-ш» і нервове тремтіння щоразу, коли Малгося перекидалася уві сні з боку на бік або бурмотіла. Неспокій наче розтягував хвилини. Ніні ставало все холодніше, бо від нещільно зачиненого вікна йшов протяг. Дощ шемрав і цюркотів у гіллі дерев, озеро шуміло, наче ліс під вітром.
Нарешті Малгося заговорила:
— Треба її убити чимось живим.
— Що? — Артур нахилився до дівчинки, але Еліза його відіпхнула.
— Вона тебе не чує, ідіоте. Бо вона ж спить.
— Треба її убити тим, що живе, — повторила дитина, а потім кумедно прицмокнула губами, наче смоктала цукерку. Більше вони нічого не почули.
— Чимось живим? — Артур випростався. — Що це, у лиха, значить?
— Певно те, що ми не зуміємо вбити Бестію за допомогою ножа, палиці чи чогось такого, — відповіла Ніна.
— Тоді чим?
— Не знаю. Лютим псом? Кактусом у горщику? Чому я маю це вигадувати? — розізлилася вона.
— Може, це просто означає, що Бестію треба вбити голіруч, — похмуро заявив Хуберт, але ні-хто не підтримав тему.
— Маріуш говорив, що вміє прикликати птахів, так? — втрутився Яцек. — Ну то ось вам і відповідь. Підемо до монастиря, відчинимо там вікна і прикличемо птахів, а вони вб’ють Бестію.
— Не знаю, чи я точно зумію їх прикликати, — запротестував Флап.
Ніна додала:
— Крім того, те, що Маріуш прикликає птахів, ще не означає, що ми можемо наказати їм убити.
— Хтось має кращу ідею? — Яцека, здавалося, трохи зачепило за живе.
Еліза поволі качнула головою.
— Звучить розумно, але спочатку ми мусимо перевірити, чи це діятиме. Гелю, пильнуй, щоби дощ не припинявся. Можеш це зробити?
— Можу.
— Нормально. А ти, Маріуше, зосередься і спробуй прикликати птахів.
— І яким чином ми переконаємося, що птахи вбиватимуть за наказом? — Тамара нахмурилася. — Хтось із нас має пожертвувати собою, так?
На це вже ніхто не знайшов що відповісти, а в сараї знову запала тиша. Тільки за якусь хвилину відізвалася Ніна:
— Я… Здається, я знаю, як ми можемо це перевірити…
Сказала, і на обличчях молоді з’явилося незадоволення.
— Ну що, — збунтувалася дівчинка, — я знаю, що це огидно, але ви ж, думаю, не хочете, щоби птахи атакували когось із нас? Бо можуть вибити очі або… — відгодована сотнями книжок уява розганялася, але раніше, ніж вона встигла вийти з-під контролю, заговорила Еліза.
— Добре, ми вже зрозуміли. Давайте цього пса. Маріуше?
Хлопець зник у темному кутку, звідки за мить вийшов, несучи шматок брезенту. З-під нього стирчали дві закостенілі лапи. Побачивши їх, частина дітей відвела погляди, а в решти з’явився вираз стурбованості на обличчях.
Маріуш поклав собаку перед сараєм і зняв брезент. Хтось за спиною Ніни голосно вдихнув. У світлі ліхтаря очі мертвої тварини були наче два золотисті дзеркальця, об які розбивалися краплі дощу. Ніна знову відчула приплив жалю. Сільвія не заслуговувала на таку долю.
— Зараз приклич птахів.
Час спливав. Ніна все сильніше мерзла, стоячи у відчинених дверях і втрачаючи надію. Більшість молоді відступила під дах сараю, де принаймні не дощило. У дворі залишилися тільки Еліза й Маріуш, який сидів над трупом собаки. Ніна озирнулася, глянувши мимохідь на групу за її спиною. Малгося все ще спала, Артур надалі був набурмосеним і похмурим, Тамара та Яцек ледь стримували нетерплячку, а близнючки, навпаки, здавалися виснаженими, хоча й вони мали досить непоганий вигляд порівняно з Хубертом. Ніна шкодувала, що ніхто не подумав прихопити з монастиря болезаспокійливе. Пігулки зменшили б страждання хлопця, хоча йому насправді була потрібна допомога лікаря, який почистить і зашиє рану.
Перші птахи з’явилися настільки несподівано, що вона мало їх не прогледіла. Вони випірнули з дощової ночі, тихо прилетіли на чорних крилах і всілися неподалік, на чорне гілля. Світло ліхтаря, який тримала Еліза, вихоплювало з темряви їхнє пір’я кольору вугілля й очки-намистинки. Круки, багацько круків. Ніна відчула, як її серце починає битися сильніше. Птахи сипалися з неба, наче м’які, чорні шматки снігу, укриваючи пір’яним саваном газон і дах сарая.
Еліза відступила, Маріуш витягнув руку й обережно, ласкаво торкнувся голівки найближчого створіння. Птах дозволив себе погладити.
— Тепер… — у голосі дівчинки звучала невпевненість, — …тепер накажи їм атакувати пса… Прокляття… Це справді діє, ти вмієш… Добре, досить… Накажи їм припинити!
Ніна озирнулася, відчуваючи напад млості (читала про виклювані очі, але не мала бажання це побачити), зблідла Еліза обтерла чоло від дощових крапель.
Вони повернулися до сарая і зачинили двері.
— Ну, вже маємо план, — відізвалася Тамара за мить непевного мовчання.
— Саме так, — енергійно підтвердив Яцек. — Маріуш піде в монастир…
— Я маю іти туди сам? — у голосі кремезного хлопця зазвучало вагання.
Знову запала тиша, яку перервала Тамара:
— Я піду з тобою.
— Я… я теж, — Яцек, з одного боку, безсумнівно боявся. Але з іншого — йому було нерозумно залишатися тоді, коли одна з дівчат збиралася до монастиря. Ніна трохи йому співчувала. Бути хлопцем бувало важкувато: чоловік постійно мусив доводити, який він крутий, героїчний тощо.
— І я, — Хуберт, який стояв навколішки біля пані Целіни, підвів голову. Обличчя його було упертим і сповненим відчаю.