Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 75)
«З іншого боку, — думала Ніна, підводячи погляд на хмарне небо (швидко опустила голову, аби дощ не падав в очі), — Бог геть не квапиться допомагати будь-кому. Якщо він УЗАГАЛІ існує». Десять років тому на фронті загинуло троє братів її матері, а четвертий, наймолодший, помер дорогою в концтабір. Це тому мама Ніни ніколи не сміялася. Дівчинка труснула головою — чи має вона право вимагати, щоби Небеса втручалися у справу купки наляканих дітлахів, якщо вони не зробили нічого, аби врятувати людей, яких масово вбивали під час війни?
«Ні, — подумала Ніна, — ми впораємося самі, або… або ні». Так чи інакше, не буде жодного дорослого, який прибув би з допомогою, як не буде чудесної допомоги з боку Небес. Вони лишилися сам на сам із проблемою.
Відчула, як десь усередині розверзається запаморочлива безодня. Ще ніколи тягар самотності й страху не був настільки нестерпним, як тієї миті, коли вона чимчикувала, огорнута темрявою, під густою мжичкою.
«Яким дивом вони мають перемогти Бестію, якщо нічого про неї не знають?» — повернулася вона до роздумів, що їх перервало питання про Лідку. Битва із чимось невідомим здавалася наперед приреченою на поразку. Що зуміють сила, швидкість чи спритність проти сутності з іншого світу?
Але й янголи мусили це розуміти. То чому ж вони не наділили Обраного додатковими незвичними вміннями?
«А може, наділили?» Думка ця промайнула у Ніни в голові й відразу згасла, стлумлена раптовим нападом страху.
Дівчинка стояла перед Диявольським Колом. Хащі, схоже, мали звичний вигляд: похмурі, засохлі дерева, що маячили в дощовому мороці. А втім… втім щось змінилося, і саме це непокоїло Ніну, хоча вона не відразу зрозуміла, в чому, власне, ця зміна полягає.
Коло вже не здавалося небезпечним, не відчувалося зла, яке з нього випромінювалося. Зараз це була лише купка мертвих дерев, бридких і насуплених, от і все. Що б у Колі не мешкало, воно звідти зникло.
А ймовірніше, перенеслося в інше місце.
Ніна розвернулася і побігла до сараю.
— Ми не знайшли Лідку, — суворо говорила роздратована Еліза. — Схоже, вона десь на дорозі до містечка.
— Або ж Бестія і справді її зжерла, — додав Артур, на що Тамара люто крикнула:
— Стули пельку!
Було схоже, що всі без винятку вже мають порвані в клоччя нерви.
— Ми мусимо повернутися у монастир, — заявив Хуберт, але не наполягав, коли Еліза сказала тверде «ні». Можливо навіть, що рішення старшої дівчини він сприйняв із полегшенням.
«Правдою є те, — гірко думала Ніна, — що ми смертельно налякані». Чи Лідка дійсно йде зараз у напрямку містечка? Якщо так, то вона в найбільшій безпеці з них усіх, і Ніна лише мала надію, що чорноволоса красуня не забула захопити один із потужних ліхтарів, що зберігалися у шухляді на кухні. Інакше її чекало те саме, що було недавно з Ніною — тиняння у темряві під зливою.
А коли ні, якщо Лідка досі була тут… Ніна здригнулася.
— Бестія уже там, — тихо сказала вона. — У монастирі.
— Ти не можеш це знати, — не повірив Яцек.
— Можу, — вона не мала сили пояснювати, на що спирається її упевненість.
— Ми підемо в монастир лише тоді, коли матимемо план, — промовила Еліза, і це не прозвучало оптимістично. — Ніно, ти щось придумала?
— Та-ак, певно так.
Вони дивилися на неї, наче зголоднілі люди на останню скибочку хліба. Ніна трохи здригнулася і заховала сумніви якомога глибше. Мусила мати рацію.
— Ніно? — підігнала її Еліза. — Ти знаєш, як перемогти Бестію?
— Ні, — відповіла вона. А потім, перш ніж обличчя хлопців і дівчат навколо видовжилися, додала: — Але я знаю, хто знає.
— Хто?
На коротку мить вона насолоджувалася своєю владою, хоча одночасно ніяковіла під гострими поглядами.
— Малгося.
— Малгося? — здивувалася Тамара, а дитина, почувши своє ім’я, налякано глянула на Ніну.
— Ага, Малгося. Риси Обраного, ті швидкість, сила й решта, нічого не варті, порівняно зі здібностями Малгосі.
— Я умію лише чарувати, — тихо сказала дівчинка.
— Крім того, ти ще вмієш передбачати майбутнє. Як Славек, який знав, що на колію стрибне самовбивця.
— Дурня, — жорстко відрізала Еліза. — З Малгоськи така віщунка, як з мене примадонна. Я б знала, якби вона щось подібне вміла.
— Бо вона передбачає майбутнє, лише коли спить. Уночі я чула це вже кілька разів. Не знаю чому, може, Малгося, ну… якимось чином замала для свого дару чи щось подібне. Може, за кілька років вона вмітиме користуватися ним так, як Славек. Неважливо. Тепер важливо лише те, що, дякуючи їй, ми зможемо довідатися, як перемогти Бестію.
— Вигадуєш, — сказав Артур.
— Аж ніяк. Першої ночі, коли я сюди приїхала, Малгося говорила, щоби не ходили в сад на світанку, а відразу потому зник Сташек. Пізніше говорила, що Бестія прийде до нас по стежці, зробленій із солі.
— Я тож Малгоську чулам, — призналася Геля. — Мемрала шось про те, же Тимек і Сташек сі повернут. А йоні сі повернули.
— Чому ти про це нікому не сказала?
Молодша з близнючок стенула плечима. Ніна добре її розуміла: дівчина була зачарована янголом, і тоді будь-яка важлива інформація важливою не здавалася.
Еліза повернулася до Ніни.
— Навіть якщо ти маєш рацію, то як ти це уявляєш? — тон її залишався скептичним. — Малгося ж зараз не засне. Не за таких обставин.
— Мені геть не хочеться спати, — підтвердила дівчинка, дивлячись на них круглими очима. Ніна прикинула, наскільки вона взагалі розуміє, що відбувається. Малгося була наймолодшою з них, і тому мало хто цікавився її думкою. Найчастіше про неї забували, наче вона була лише доповненням до Елізи. Думаючи над тим, хто які здібності отримав після Славека, дівчинку навіть не взяли до уваги. Проте її вміння було найважливішим.
— У шафці на кухні є снодійне, — сказала Ніна. — Я бачила його, коли ми з Тамарою готували обід.
— Ти на голову впала? — обурилася Еліза. — Хочеш десятирічну дівчинку отруїти? Оце твій геніальний план?
— Не веми, скілько їй того тре’ дати, — підтримала Елізу Кароліна.
— На коробці все має бути написано, — втрутився Яцек. — І не перегинайте: це лише снодійне, не отрута. Ним можна отруїтися, якщо з’їсти половину пачки, але не з однієї чи двох пігулок.
— А крім того, іншого виходу в нас немає, — додала Тамара.
— Нехай Малгося сама вирішує, бо вона ж одна з нас, — вирішила Ніна.
Хвилинку почекали, поки Еліза розтлумачувала дівчинці, що саме від неї хочуть і які є ризики. Мала слухала, а очі її розширювалися. Нарешті вона кивнула.
— Ну, я можу піти спати, якщо кажете, що це допоможе.
Ніна сумнівалася, чи дівчинка насправді розуміє, на що вона підписується. Але ж Тамара казала правду: іншого виходу в них не було.
Еліза неохоче кивнула, погоджуючись, а Яцек запитав:
— Нормально, але хто піде по пігулки?
Запанувала тиша, молодь невпевнено перезиралася. Ніна майже чула думки друзів.
З одного боку, Бестія, зайнята полюванням на янгола, напевне не зверне увагу на підлітка, який бродить коридорами.
З іншого боку, якось нікому не хотілося на власній шкірі перевіряти, чи насправді це так буде.
— Я, — відізвалася нарешті Тамара. — Раз уже я отримала ту відвагу, то треба якось нею користуватися.
Вона відчинила двері раніше, ніж хтось устиг запротестувати. І вийшла.
Минуло кілька жахливо довгих хвилин, під час яких вони прислухалися до звуків, що долинали із саду. Гілля шелестіло на вітрі, наче хтось ішов по траві, шум дощу в їхній уяві перетворювався на тихий шепіт безтілесної істоти. Ніна рахувала секунди, одночасно роздумуючи, котра може бути година. Перша, друга?
— Я голодний… — буркнув жалісно Яцек. — Треба було сказати Тамарі, щоби за нагоди вона прихопила щось із їжі.
Еліза тільки пирхнула, а Ніна раптом відчула, що, незважаючи на весь страх, у неї також посмоктує у шлунку.
Крізь шум дощу пробився звук швидких кроків, а за мить до альтанки увірвалася Тамара. Очі її були розширені, зуби цокотіли.
— Я бачила її! Прокляття! Я її точно бачила. У… у кінці коридору. Була… рани Божі, цього не описати. Як панна Смерть, схрещена з павуком, хай їй трясця!
Ніна очікувала на вибух істерії, але несподівано в сараї запала важка від напруги тиша. Тільки коротко схлипнула Малгося.