Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 74)

— Спокійно, — голос Елізи тремтів. — Нічого страшного, тут світло гасне завжди. Яцеку, засвіти ліхтарик!

Хлопець забурмотів під ніс, щось ударило в підлогу — і за мить сніп яскравого світла розтяв темряву. Вони рушили далі. З вішалки біля дверей зняли дощовики і плащ-палатки, а потім із полегшенням вискочили («Не біжіть», — повторювала Еліза, але її мало хто слухав) надвір, прямуючи в сарай для інструментів.

Сарай, на щастя, був чималим, так що кільканадцять осіб розмістилося у ньому без особливих проблем. Ніна стратегічно зайняла місце біля брудного вікна, Маріуш підпер виламані двері старим триногим стільцем. Ковдру з пані Целіною поклали на землю, і Хуберт відразу схилився над жінкою, аби перевірити, чи не зашкодило їй не дуже делікатне транспортування. Крізь шпарини у вікні віяло запахом дощу. Еліза тримала гасову лампу, світло якої вихоплювало з темряви налякані приголомшені обличчя.

Ніна обережно глянула на абрис, що вимальовувався під брезентовою плахтою у темному кутку сарая. Собака. Мертвий собака, що колись був Сільвією. Дівчинка нервово сковтнула слину. Здавалося, що всі вже, окрім неї, встигли забути, що тіло нещасної тваринки лежить тут. Може, це й добре, бо ще бракувало, аби Малгося чи Геля впали в істерику, побачивши мертву вівчарку. Ніна принюхалася: труп, на щастя, не смердів, у сараї пахло лише курявою і вологою соломою. Потім вона перевела погляд на інших з їхньої групи. Здавалося, що поки вони в безпеці, бо сарай оточував газон, але ж усі розуміли, що це не може тривати довго.

— Тре’ тікать геть, до лісу, — повторювала вперто Геля.

— Ні! — запротестував різко Хуберт. Ніна озирнулася на нього: очі хлопця горіли. — Це нічого не дасть. Рано чи пізно нам все одно доведеться помірятися силою з Бестією. А її можна перемогти, бо інакше янгол нас тут не залишив би…

— Азкіель усе ще мав надію, що хтось із нас виявиться Обраним, — нагадала Ніна.

— Що з того? Славек, незважаючи ні на що, був людиною. А якщо одна людина мала перемогти Бестію, то всі ми тим більше можемо її перемогти. Нас одинадцятеро, ну, десятеро, не враховуючи Малгосю. Хочете сказати, що удесятьох ми виявимося гіршими за одного хлопця? Я готовий битися, — він обвів гордим поглядом змерзлу й нещасливу громадку. — Навіть якби мав пожертвувати власним життям…

Маріуш тим часом допитувався, хто, власне, випустив Сташека й Тимека.

— Малгося, ано я бачила ї, як ішла тихцем до кухні, — сказала Геля.

Усі погляди втупилися у дитину, яка тулилася до Елізи. Дівчина трохи її відсунула.

— Малгосько? Це правда?

— Зрозуміло, що правда, — із погордою кинув Артур. — Хто ж інший мав їх випустити? Крім неї, ні в кого не було причин. Вона ж із Тимеком приятелювала.

— Перевір, чи ключ у тебе, — порадила Ніна.

Еліза встромила руку до кишені.

— Немає, хтось його забрав, — глянула підозріливо на Малгосю. — Ти увесь час сиділа поряд… Скажи правду, ти відімкнула підвал? Не бійся, ми не злимося на тебе.

— Я злюся, — гарикнув Артур.

— Це не я! — крикнула дівчинка. — Я тільки до дверей підійшла і… і слухала, бо думала, що почую Тимека, але я туди не заходила! Навіть якби я мала ключ, і тоді б не увійшла! Я боюся Тимека, він зараз дивний!

— Тихо, тихо, заспокойся, — казала їй Еліза.

— Не має значення, хто відчинив, — сказав Хуберт. — Це вже сталося, нічого із цим не вдієш.

— Ясно, дитина нас, може, повбивала всіх, але ж ні, ми не матимемо до неї претензій, бо що сталося — не відстанеться, — пирхнув Артур. — Ото б я її відшмагав…

— Спробуй тільки торкнутися Малгосі! — обурився Маріуш.

— Припиніть! — Ніна затисла вуха долонями. — Прошу, припиніть!

— Ніна має рацію, — підтримала її Тамара. — Таким чином ми нічого не доб’ємося.

— Що тепер? — тихо запитав Яцек.

— Тепер Ніна щось вигадає, — заявив Артур. — Вона ж наймудріша.

Погляди молоді відразу втупилися у Ніну. Окрім Артура, в голосі якого чулася явна іронія, усі дивилися на дівчинку з надією. Так, це точно була надія, жадібна й відчайдушна. А якщо чесно, то навіть худий Фліп розраховував на те, що Ніна НАСПРАВДІ щось вигадає. Але ж це не мало сенсу! Вони не могли вимагати від неї, щоби вона отак просто знайшла спосіб перемогти потвору з іншого світу!

— Я не зможу! — крикнула Ніна. — Не отак відразу! Мені потрібен час!

— Ну то маєш приблизно стільки, скільки ми тут витримаємо, — прокоментував Артур. — Тож краще поквапитися.

Хуберт стиснув їй плече.

— Знаю, ти зарадиш. Якщо хтось може вигадати спосіб знищити Бестію, то це ти.

Тамара та Яцек гаряче кивнули.

— Сядь коло пані Целіни, спокійно подумай, а ми не будемо тобі заважати, — запропонував Хуберт.

«Та вони збожеволіли, — думала Ніна, зіщулившись біля непритомної опікунки. — Просто з глузду з’їхали. Чи я їм фея, щоби знати всі відповіді?»

«Я хочу повернутися додому», — стогнала вона подумки, відчуваючи, як в очах збираються сльози. Це все було наче кошмарний сон, від якого несила прокинутися. Думки Ніни перескочили на батьків. Як вони будуть себе почувати, коли вона помре? Уявляла власне поховання, схиленого над могилою посивілого батька, заплакану матір, яка тримає за руку смутного Шимека… Від усього цього розрюмсалася і вона сама.

— О рани Божі, тільки не це, — буркнула Тамара, яка раптом присіла поряд із нею. — Ну, досить, не плач.

Яцек приєднався до дівчат.

— Але можеш про це подумати. Слухай, Хуберт має рацію: якщо хтось і може знайти спосіб проти Бестії, то тільки ти. У Бестії має бути слабке місце.

— А якщо його немає?

— То нам не залишиться нічого іншого, як тільки кинутися на неї голіруч, — заявив Хуберт, долучаючись до їхньої трійці.

Ніна відкрила рота й відразу закрила. Це звучало як ідіотський жарт, але, на жаль, жартом це не було. Дівчинка не сумнівалася, що син Маури Левицької зможе зробити те, про що говорив.

Здавалося, що всі навколо подуріли.

«Думай, Ніно, думай», — наказувала вона собі.

На що розраховував Азкіель? Вочевидь, на Обранця. Славек був сильним, швидким, умілим тощо. Тільки чи всіх цих рис насправді було достатньо, аби перемогти істоту з іншого світу? У битві з вовком чи ведмедем у тебе мало шансів на перемогу. Але ти принаймні знаєш, що на тебе чекає: ікла та кігті. А у випадку з Бестією ніхто нічого не знав. Ані як вона атакує, ані яку має зброю, ані навіть який вона має вигляд. На лихо, якщо це була істота з космосу, то могла мати шість щелеп і по десять пазурів на тридцяти лапах. Могла плюватися отрутою або вбивати думкою, навіть не підходячи до жертви. Або ще щось, що й на думку людині не спало б…

— А де Лідка? — раптом запитала Еліза.

Вони роззирнулися — і справді, дівчини з ними не було. Ніна застогнала, бо мала відчуття дежавю. Точно так було, коли Лідка виявилася пораненою, а Тимек і Малгося зникли в саду.

— Мабить, бестія ї по цьомку хапснула, — похмуро заявила Кароліна, на що Геля писнула високим, істеричним голосом.

— Спокійно! — наказала Еліза. — Лідка, думаю, сама від нас від’єдналася. Вона ж останньою йшла?

Ніна кивнула. Вона деякий час бачила, коли озиралася, красиву дівчину позаду себе. А потім… потім уже ні. У монастирі вона думала тільки про те, аби якнайшвидше дістатися до виходу, ні до чого іншого їй не було діла.

— На скільки закладемося, що та ідіотка пішла за валізкою і тепер чимчикує до бар’єра? — Артур презирливо скривився. — З молитвою на устах і подібним.

— Ми мусимо її затримати, — Еліза вже відсувала стілець, яким вони підперли двері. — Хто зі мною? Маріуше? Яцеку? Ох, не робіть таких облич, ми не повертаємося у монастир. Артур має рацію, Лідка напевне піде до містечка дорогою. Треба її повернути. Немає сенсу в тому, щоби дівчина валандалася десь уночі, мокнучи. Артуре?

Хлопець стиснув губи, стенув плечима й відвів погляд — може, йому таки було трохи соромно.

— А якщо Лідку дійсно викрала Бестія? — тихо відізвався Маріуш, на що Артур тільки пирхнув.

— Тоді ми їй уже не допоможемо, — тверезо оцінив Яцек.

— Я можу повернутися у монастир, — запропонував Хуберт. — Я не боюся.

— Я також не боюся, — поспішив запевнити Маріуш.

— Ніхто не повернеться у монастир, — підсумувала Еліза. — Це надто небезпечно. Хуберте, залишися. Ти вже й так маєш такий вигляд, наче смерть на знаменах. Крім того, хтось мусить зайнятися пані Целіною. Кароліно, Гелю — пильнуйте Малгосю.

Еліза, Яцек, Тамара й Маріуш вийшли назовні. Ніна, після хвилинного вагання, долучилася до них. Дощ переходив у мжичку, світло у вікнах монастиря загоралося і гасло. Це здавалося моторошним, наче будинок жив і підморгував до них.

Дівчинка ледь зуміла відвести погляд.

Вони розділилися. Тамара та Яцек побігли в напрямку головного входу, а Еліза з Маріушем — в бік дороги, що вела до містечка. Ніна залишилася посеред газону й, чесно кажучи, почувалася трохи по-дурному. «Це безглуздо, — думала вона, обіймаючи себе руками, бо холодний вітер пролазив під светр і плащ. Краплі дощу били об каптур, черевики дівчинки грузли в грязюці. — Лідки тут напевне немає, вона ще в монастирі або вже на дорозі в містечко. Бо не вештається ж вона у саду. То що саме я тут роблю?»

— Лідко! — розносилися волання в темряві. — Лідко! Поверта-а-айся!

Ніна також крикнула, не вірячи, що дівчина їх почує.

Мимоволі, наче ноги її мали власну волю, вона прямувала до Диявольського Кола. Думками вона все ще була поряд із Лідкою. Може, те, що робила вродлива дівчина, не було таким уже дурнуватим? Адже той факт, що на Польщу впала банда крилатих брехунів, аж ніяк не означав, що не існує СПРАВЖНІХ янголів. То, може, молитва могла допомогти?