Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 73)

Тамара приголомшено кивнула.

— Хтось їх випустив? — запитала здивовано Еліза, а Яцек першим подумав про те, що було найважливішим.

— Ми мусимо пильнувати, щоби вони не подовжили стежку!

Тамара підхопилася і вискочила з кімнати, за нею побігли Артур і Маріуш, а за мить вагання — і Яцек. Ніна не ворухнулася. Її огорнуло відчуття безпорадності. Тільки зіщулилася, стискаючи кулаки й повторюючи пошепки: «Прошу, прошу». Притому вона не знала, кого просити і про що. Щоби стежка лишалася незакінченою? Щоби хтось прибув їй на допомогу? Щоб усе це виявилося тільки поганим сном, від якого можна прокинутися?

Тамара з хлопцями повернулася через кілька хвилин. Ніні не знадобилося навіть питати — достатньо було побачити їхні обличчя.

Сташек і Тимек продовжили стежку аж до Кола.

Це означало, що Бестія може будь-якої миті увійти в монастир.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,

в якому з’являється Бестія

і прилітають птахи

— Прошу, не кричіть! — заволала змученим голосом Малгося. У її очах стояли сльози, губи тремтіли. Це трохи витверезило інших.

Еліза обійняла дівчинку.

— Не бійся, сонечко, нічого поганого не відбувається, — запевняла старша дівчина, але її словам бракувало впевненості.

Артур швидко стрибнув до дверей і прокрутив ключ.

— Шо зара? — очі Гелі були розширені від переляку.

— Ми мусимо перейти в сад, — Яцек намагався зберігати спокій, хоча й було помітно, що робити це йому непросто. — Там ми будемо в безпеці, якщо вже Бестія не може ходити по живому.

— Дощить, — Тамара глянула у вікно. — І холодно. Як довго ми витримаємо назовні, під дощем і в холоді? Серед ночі? Із пораненою жінкою?

— Ми можемо замкнутися у сараї для інструментів. Там, мабуть, також холодно, але матимемо дах над головою. І не панікуйте! Паніка нам ні до чого.

Геля, як на замовлення, вибухнула голосними схлипуваннями.

— Умремо тута всі, — рюмсала вона, тоді як Кароліна даремно намагалася її заспокоїти.

— Перш за все, — Артур примружив очі, дивлячись на Квазімодо, — ми мусимо викинути звідси його. Бестія його шукає, і поки він тут, ніхто з нас не буде в безпеці. Ну, давай, гаде, геть звідси!

Знівечений янгол кивнув та рушив до виходу. У його очах одночасно були і сум, і насмішка.

— Ні! — крикнула Ніна. Ще недавно вона сама думала про таке рішення, але тепер їй це здавалося небаченою жорстокістю. — Ми не можемо отак просто викинути його!

— Чому ні? — відізвалася Еліза. — Ми його не знаємо, ми нічого йому не винні. Чому нам через нього наражатися на небезпеку?

— Краще, щоби згинув він, а не ми, — Маріуш виказав практичність мислення.

Ніна глянула на Тамару та Яцека, шукаючи допомоги. Але дівчина стенула плечима, а хлопець відвів погляд.

Запротестував лише Хуберт.

— Це не по-людськи, — сказав хлопець. — Ніна напевне щось вигадає, і тоді ми справимося з Бестією.

— Якщо він звідси не зникне, Ніна не матиме достатньо часу на обдумування.

Квазімодо повернувся до Ніни.

— Це слушно, — сказав він, а потім трохи вклонився. — Але, незважаючи ні на що, дякую.

Він провернув ключ у замку і вийшов, а Ніна побігла за ним.

— Вибач, — прошепотіла вона, думаючи про себе: «Що я виробляю?» Монастир був тихим і наче набурмосеним, дощ барабанив у шибки, відлуння кроків відбивалося від кам’яних стін. Чи Бестія уже всередині? Ніна майже відчувала, як за її спиною росте зловорожа тінь. «Що я виробляю? — повторила вона подумки. — Ми всі давно маємо бути в саду».

— Ми ж вас використали, пам’ятаєш? — в очах Квазімодо з’явилася насмішка. — Ти так часто змінюєш думку?

— Я дівчина, маю право бути непостійною, — буркнула вона.

— Мабуть, я зараз повинен сказати, що дам зжерти себе Бестії і цим вас врятую, так? Але я боюся, що шляхетність ніколи не була моєю чеснотою.

Ніна стиснула губи. Чи вона дійсно на це розраховувала? Що янгол заради них пожертвує собою?

«Що ж, це хоча б якийсь вихід», — промовив голосок у її голові, а крилатий трохи посміхнувся.

Вона примусила себе говорити, аби проковтнути злість.

— У саду… у саду ти маєш бути в безпеці.

— Але буду мокрим і змерзлим, так? — вишкірив він зуби. — Не переймайся, я зумію про себе подбати. А ви?

— Ми маємо чесноти Обраного. Так наче… успадкували їх після його смерті. Ви знали, що щось подібне може статися?

— Ні, не думаю, щоби в наших планах було щось подібне, — стенув він плечима. — Магія інколи дивує навіть нас самих.

— Я так і думала, — Ніна кивнула.

— Повертайся всередину, — Квазімодо вказав на двері, з-за яких нервово виглядав Яцек.

— Ніно!

— Уже йду.

Вона хотіла сказати щось розумне на прощання, але не знала, що б це могло бути. Бережися? Не дай їм себе з’їсти?

Квазімодо послав їй ще один насмішкуватий погляд, відвернувся і пішов.

У кімнаті з каміном Маріуш з Елізою саме переносили пані Целіну на ковдру. Хуберт намагався допомагати, хоча з пораненою рукою мало що міг зробити.

— Ми не можемо отак вийти назовні, — нервувалася Еліза. — Візьмемо плащі й завдяки цьому уникнемо переохолодження.

— І станемо дуже здоровими трупами, — буркнула Ніна, а у відповідь старша дівчина зміряла її промовистим поглядом.

— Дощовики висять біля дверей. Нам не треба далеко ходити, аби їх забрати, — Яцек намагався замирити обидві сторони.

— Хапайте ковдру! — командувала Еліза. — Кароліно, ти біжи по лампу, Яцеку — по ліхтар. Повільніше, без паніки!

— Я б її залишив, — Артур глянув на пані Целіну. — Видно ж, що довго вона не протягне, тільки втратимо через неї час.

Хуберт за один стрибок опинився біля худорлявця і зацідив йому в писок здоровою рукою. Артур гепнувся з виразом здивування на обличчі. Усе сталося так швидко, що ніхто не встиг відреагувати. Тільки за мить Еліза крикнула:

— Перестань, що ти робиш, на милість Божу!

Хуберт важко дихав, рум’янець на блідих щоках був такий, як у хворого на сухоти. Руки все ще були стиснуті в кулаки. Артур люто мружив очі, й на мить здалося, що він кинеться на хлопця, але тільки сплюнув криваву слину й витер рота.

— Ідіоти, — сказав він презирливо. — Хочете померти через цю напівживу бабу? Прошу — дорога вільна. Я ж маю намір жити.

Артур підвівся, а Еліза впіймала за лікоть Хуберта, який, здавалося, мав намір врізати Фліпу ще раз.

— Ходімо, — сказала вона. — Не маємо часу.

Артур ішов перший, із затятим, похмурим виразом обличчя. За ним — Маріуш, Еліза, Яцек і Тамара, які несли ковдру з пані Целіною. Ніна йшла майже останньою, час від часу неспокійно озираючись.

— Не біжіть! — нагадувала решті групі Еліза. — Обережно! Яцеку, міцніше тримай ковдру! І тиша, не розмовляти!

— Ну, ти ж сама верещиш, — буркнув Яцек.

Ніна озирнулася у темний коридор за спиною. Чи їй здалося, чи там справді промайнула якась тінь? Вона приспішила кроки. «Бестія не стане за нами гнатися, — умовляла вона себе. — Вона ж хоче дістати Квазімодо».

Це була жахлива думка, але якимось чином заспокійлива.

Світло в коридорі заблимало й згасло, з чиїхось губ зірвався здавлений крик. Малгося знову почала плакати. У темряві було чути важке, перелякане дихання, у Ніни пульсувала в скронях кров.