Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 72)

Найстарша дівчина стенула плечима.

— Раніше я не любила займатися дітьми, але тепер люблю. Що в цьому дивного? Люди змінюються.

— Гелю?

— Давнєй я не знала, шо тре’ завше гварить правду, а тераз знаю.

— Кароліно?

Друга з близнючок безпорадно покачала головою.

— Ти раптом відчула себе дорослою, правильно? — допомогла їй Ніна. — Наче за кілька хвилин ти перестала бути дитиною й постаршала на кілька років. Це, мабуть, здалося тобі страшенно дивним?

— Звикла, — буркнула Кароліна.

— Артуре?

— Здогадайся, якщо така мудра.

— Добре, я готова закластися, що ти не завжди був швидким. А Маріуш не завжди мав таку силу.

— І що з усього цього випливає? — пирхнув худий хлопець.

— Те, що тиждень тому, у вівторок увечері, помер Славек — хлопець, який був саме таким, яким повинен бути Обраний: вродливим, відважним, сильним, спритним, швидким, правдивим, уважним до інших й обдарованим силою переконувати, а також надто зрілим, як на свій вік.

— А ми наче успадкували ці риси після його смерті? — Тамара першою відважилася сказати вголос те, про що всі інші вже подумали.

— Так, мабуть, так. Маєте інше пояснення?

— І мені дісталася відвага? А Лідці — його неземна врода?

— Авжеж.

— Пощастило, — буркнула Тамара.

— Ну, не знаю, коли повернеться додому, то її і рідна мати не впізнає, — розсудливо запротестував Яцек, через що Тамара трохи розвеселилася.

— А я дуже сильний, — повільно сказав Маріуш, після чого повторив, насолоджуючись кожним словом. — Дуже сильний.

— Якщо ти хочеш, аби це прозвучало скромно, то спробуй знову, — пирхнула Ніна.

— А ти, Ніно, — примружився Артур, — тепер розумна?

— Розумною я була й раніше, — обурилася дівчинка. — Тепер я порозумнішала.

Утім, вона розуміла, що це не повна правда. Давня Ніна не була нерозумною, але їй бракувало… спостережливості. Так, мабуть, це правильне слово. Ніна і тиждень тому вміла вигадувати різні речі, але вона б ніколи в житті не звернула увагу, наприклад, на обсипані білим пилом черевики Хуберта — навіть якби вони їй упали на голову.

— І що це нам дає? — Артур і далі залишався скептичним. — Моя швидкість і сила Маріуша можуть стати в нагоді у битві з Бестією, але як має допомогти те, що вона, — він вказав на Лідку, яка все ще сиділа на підлозі, — вродлива, а Геля мовить правду?

— Не знаю, — визнала Ніна. — Певно навіть янголи не могли передбачити, що станеться щось схоже. Так мені здається. Вони також не повністю контролюють усі ці магічні зміни. Квазімодо мені сказав.

— Квазімодо? — здивувалася Еліза.

— Янгол, так я його назвала, бо…

— Давай не про це, — роздратувався Артур. — Ми тільки язиками плещемо й залишаємося там, де й були, й досі ні на гріш не маємо ідей, як із цього вибратися.

Із цим довелося погодитися.

У скло задзвонили перші краплі дощу. Усі раптом замовкли, неспокійно переглядаючись. Нарешті, Маріуш першим вийшов із заціпеніння і підкинув поліно в камін, а Еліза допомогла встати Лідці.

— Вибач, — сказала Еліза. — Я на мить справді повірила, що ти демон. Через це все в нас, певно, в головах перемішалося. Якби я трохи подумала, то зрозуміла б, що це дурня. Ходімо, допоможу тобі вмитися.

Близнючки пішли на кухню і повернулися із кружками, до половини наповненими какао.

— Решта молока, тре’ пити, бо скисне, — заявила Геля.

Через хвилину в кімнату зайшла Лідка, вже вмита і у свіжій блузці. Губи мала припухлі, навколо ока розливався великий криваво-фіолетовий синець. Дівчина всілася біля каміна, обхопила коліна руками. Артур поводився так, наче нічого не трапилося, а вона навіть не дивилася у його бік.

Ніна всілася поряд.

— Усе нормально?

— Так, дякую, — обличчя Лідки засвітилося. — Я уже вибачила Артурові.

— Маю надію, що на тобі не залишиться жодних шрамів…

— Це не має значення. Бог подарував мені вроду, і, якщо захоче в мене її відібрати, я з радістю віддам цю красу.

— Ну, якщо чесно, то красу ти маєш не від Бога, а від прибульців із космосу. Вірніше, безпосередньо від Славека.

— Янголи — божі створіння. Як би ти їх не назвала, вони є частиною Його плану.

Ніна не вірила, що Бог десь там, у глибинах космосу, створив расу дивних істот, аби одного дня ця дівчина стала гарною, а інша — розумною. Це було… надто ексцентрично, як на її смак. Хоча, може, вона трохи Лідці й заздрила: тепер їхня подруга-красуня чи не єдина з них зберігала спокій. Схоже, довіра до молитви непогано охороняла її від страху.

Пані Целіна на мить отямилася, а Хуберт скористався цим, щоби її напоїти. Жінка розкашлялася. Її очі, завеликі на блідому обличчі, запали, руки стискали рукав хлопця так, як потопленник хапається за мотузку.

Ніна відвела погляд.

Як сказав Яцек, їжі в них було достатньо, аби прожити три-чотири дні та, може, навіть тиждень, якщо заощаджуватимуть (хоча Ніна не вірила, що будуть). «Тиждень», — подумала вона. Їй у голові не вміщувалося, що вони можуть залишитися у монастирі так довго. Для пані Целіни це означатиме вірну смерть, а для Хуберта — можливе зараження й ампутацію.

Хай його!

Еліза запропонувала зіграти в щось, але жоден не мав бажання. Близнючки принесли ковдри зі спальні й розклали їх перед каміном, Малгося дрімала, скрутившись у кріслі. Пробило одинадцяту, але ніхто не мав бажання першим іти до спалень. Разом вони почувалися у безпеці — принаймні частково.

Ніна вдивлялася у вогонь, розхитуючись. Вона була зморена, але заснути не могла.

Пів на дванадцяту.

Близнючки перешіптувалися, Яцек крадькома хрумкав кубиками цукру, а Артур та Маріуш сиділи із похмурими обличчями, намагаючись не дивитися один на одного.

Дванадцята.

Лідка нарешті перестала молитися, Тамара знову повернулася до тієї само сторінки зачитаного детектива, який вона намагалася читати. Еліза встала й запитала, чи не хоче хтось чаю, але їй ніхто не відповів.

Маріуш підкидав у вогонь дрова.

«Час духів», — подумала Ніна, і майже тієї самої миті в коридорі залунали кроки.

Обличчя відразу витягнулися від страху, в очах блиснула паніка. Малгося прокинулася і притулилася до Елізи, яка турботливо її обійняла.

Усі вдивлялися у двері, наче загіпнотизовані, поглядом, яким курка могла б вдивлятися у змію, що вповзає до кошика.

Двері скрипнули, і на порозі став Квазімодо.

Ніна мало не розсміялася від полегшення, але серйозне обличчя янгола не обіцяло нічого доброго.

Крилатий обвів поглядом тих, хто зібрався у кімнаті.

— Ви говорили, що замкнули хлопців, яких отримала Бестія, так?

— Сташека і Тимека, так, — відповіла Тамара, бо ніхто інший не квапився відізватися. — Вони в підвалі, а що?

— Тоді хто ж ходить монастирем?

— Що? — очі дівчини стали круглими, наче денця стаканів.

— Я бачив двох хлопців: один великий і товстий, а інший — малий і худий. Це ж вони?