Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 71)

— Ви що, серйозно? — хлопець тріпнув головою.

— Майже, — Ніна вирішила бути чесною. — Може, нас би й відпустили за якийсь час. І, можливо, ми б тоді ще залишалися у доброму стані; у більш-менш доброму.

— Гаразд, тоді ми подумаємо, як оминути армію, коли бар’єр зникне.

— Якщо бар’єр зникне, — буркнула Ніна. — Так чи інакше, зараз наша найбільша проблема — це Бестія. Про армію ми подумаємо потім.

Тамара та Яцек погодилися, кивнувши головами.

Тієї ж миті в коридорі почулися швидкі кроки. Ніна здригнулася, бо такий поспіх не обіцяв нічого доброго.

— Кей єсти? — голос належав одній з близнючок. — Ніно? Яцеку? Тамаро?

— Тут, — хлопець відчинив двері, і Кароліна підійшла до них зі свічкою у руках.

— Йдімо наниз, Артур хче Лідку затовкти.

— Що? — очі Яцека стали, наче блюдця. Ніна за його плечима тихо застогнала.

— Хче йі затовкти, — повторила дівчина. — Дерся, шо Лідка єст той диябол, шо в деревах сидить. Х’дімо, поки нема біди.

Вони побігли, а Кароліна хаотично пояснювала, що сталося. Ніна з тих пояснень зрозуміла лише, що, коли вони були на другому поверсі, у дверях кімнати з’явилася Лідка, одягнена як для виходу, із валізкою в одній руці й сумкою — в іншій.

— Доведу вам, що завдяки молитві можна перетнути бар’єр, — заявила дівчина. — От побачите. Якщо хтось бажає, то може йти зі мною.

І тоді Артур знову розлютився. Пхнув дівчину, поваливши її на підлогу, сумка Лідки розкрилася, з неї повипадали різні речі. Хлопець нахилився, щось підняв, а потім…

— Ано цілком звар’яв, — закінчила, посапуючи, Кароліна.

Вони увірвалися у кімнату, коли Артур боровся з Хубертом. Малгося плакала, решта молоді роздивлялася Лідку, яка зіщулилася на підлозі й намагалася витерти кров, що лилася з розбитого носа. Її руки й обличчя були вимазані червоним, ліве око вже зникало під набряком.

Ніну зачепило, що ніхто не намагався їй допомогти. Тільки Хуберт робив спроби стримати Артура.

— Що тут відбувається? — запитала вона, але питання її потонуло в голосному плачі Малгосі й репетуваннях хлопця, який усе ще намагався вирватися.

— Досить! — Тамара, як виявилося, мала куди міцніший голос: від його звуку Малгося перестала нарешті рюмсати, а Артур завмер.

— Я хочу врятувати ваші шкури! — сказав він зі злістю. — Бо ви лише балакати можете. Пусти, кретине! — він нарешті вивільнився з рук Хуберта, вдихнув повітря, а потім підняв із землі невеличку картку.

— Що тут відбувається? — запитала Ніна.

— Лідка — це демон, — заявив Маріуш. — Вона хоче усіх нас повбивати, тож ми мусимо порішити її першими.

Геля кивнула, Еліза, здається, сумнівалася, але й вона не мала наміру захищати Лідку.

— Про що ви говорите? — голос Ніни небезпечно наблизився до межі істерики.

— Дивися, — Артур сунув їй у руку картку, яка виявилася шкільним квитком. — Ти говорила, що хтось тут є не тим, за кого себе видає, так? І що серед нас ховається демон. Ну так ось він, маєте.

— Та ви схибнулися! — крикнула вона розпачливо. — Це не так. Я ніколи…

— Дивися, — з натиском повторив Артур.

Вона глянула на посвідчення. Ім’я і прізвище співпадали: Лідія Ґалік, але на фото був хтось абсолютно інший.

Факт — та особа нагадувала Лідку, вони обидві мали однакову овальну форму обличчя, схожі риси й ідентичні зачіски, але дівчинка-підліток на шкільному посвідченні була куди менш вродливою, здавалося, що на фото — її бридкіша сестра. Те, що в Лідці викликало захоплення, в іншій дівчині видавалося звичайним. У неї було безбарвне обличчя, позбавлене гармонії і того невловимого, що й створює красу.

— Хто це? — здивована Ніна перевела погляд з посвідчення на Лідку й назад.

— Я, — хлипнула та, все ще лежачи на підлозі. — Присягаюся! На цьому фото — я!

— Яким дивом… — у голові Ніни щось блиснуло, думка була далекою, хоча важливою, у цьому дівчинка була переконана. — Яким дивом ти можеш на фото мати такий вигляд, а в житті — інакший?

— Може, в неї хороший макіяж, — сказав Артур, але цей жарт нікого не розвеселив.

Ніна схилилася і подала Лідці носову хусточку. Дівчина почала витирати кров.

— Як це можливо?

— Не знаю! Це сталося в нічному потягу, коли я їхала до Маркотів. Я… все життя була бридкою, дуже хотіла бути гарною й постійно про це молилася, і тоді… тоді Бог до мене прислухався й обдарував милістю. Просто… я пішла ввечері в туалет у вагоні, щоб умитися перед сном, глянула в дзеркало й… побачила, що стала вродливою. Насправді! Я не брешу вам. Я так сильно боялася, що якось уранці прокинуся і знову буду такою, як раніше. Не могла в це повірити, й тільки потім зрозуміла, що Бог хоче, щоби я цю свою вроду йому віддала. І тоді…

— Ти нас кретинами вважаєш? — презирливо кинув Артур.

— Це й справді звучить по-ідіотськи, — додала Еліза. — Навіть магія не може робити таких чудес. І навіщо Богу давати вроду саме тобі?

— Це правда, — голос Лідки був змучений, але сповнений емоцій. З носа дівчини надувалися криваві бульбашки, але вона не мала наміру ані на крок відступати від своєї версії. — Можете мені не вірити…

— Я тобі вірю, — сказала Ніна, здивувавшись цьому навіть сама.

— Ще одна кретинка, — пирхнув Артур.

— Ніно, це ж неможливо, — втрутилася Тамара, промовляючи лагідно, наче звертаючись до божевільної.

— Заткніться! — Ніна закрила вуха долонями. — Дайте мені хвилинку подумати!

— Але… — цього разу відізвався Яцек.

— Тихо! Я думаю.

Дивно, але більше ніхто не одізвався, що пізніше — значно пізніше, коли Ніна вже мала час подумати про таку дурню — наповнило дівчинку певною гордістю. Може, її не дуже любили в монастирі, але принаймні шанували її розумові здібності.

Лідка, яка з гидкого каченяти перетворилася на приголомшливу красуню.

Яцек, який ще недавно бив посуд у Сільвії, Яцек зі своїми «теоретичними знаннями» й браком практики, які дивним чином суперечили його спритності. Чому хлопець із такими вмілими пальцями ніколи не намагався збудувати годівнички для птахів, якщо ними цікавився? Чому не записався у гарцери, якщо прагнув цього?

Яцек, який, схоже, краще почувався у компанії дівчат. І це було характерною рисою усіх товстих, незграбних хлопців, з яких сміялися товариші…

Тамара, відважна й безстрашна Тамара, з якою раніше не траплялося нічого цікавого.

Еліза, яка — якщо вірити чесній Гелі — після приїзду до монастиря заявляла спочатку, що не любить опікуватися дітьми й хворими, змінила свою думку на сто вісімдесят градусів.

І Тимек, чарівний Тимек, який міг переконати будь-кого, що дощ, який ллється з неба, означає чудову погоду, і про якого його власна мати сказала: «Ніхто йому не вірив».

І це враження, що в монастирі кожен щось приховує… авжеж, йшлося про магію, але й не тільки про неї.

Вона зітхнула. «З якого це часу ти така мудра?» — запитала Тамара тиждень тому (рани Божі, як же давно це було), на що Ніна відповіла: «Десь тридцять шість годин», навіть не розуміючи, що вона влучила в ціль.

— Я хочу вас про дещо запитати, — сказала вона повільно. — Тільки обіцяйте, що не брехатимете.

— Питай, — кинула Тамара спокійно. Решта відповіла більш-менш охочими кивками. Артур стиснув рота, але не відізвався.

— Чи… зараз, коли це було… тиждень тому, у вівторок пізнім вечором нічого у вас не змінилося?

Усі мовчали. Схоже, що ніхто не хотів говорити першим.

— Тамаро?

На мить здавалося, що дівчина нічого не відповість, але нарешті вона перемогла себе й подивилася на присутніх з викликом.

— Ви всі вважаєте, що я відважна, так? Але так було не завжди. Більшість мого життя я була страшенною боягузкою. Мене все лякало: павуки, темрява, собаки, навіть швидка їзда в машині. А коли я мала відізватися до когось чужого, то починала труситися і пітніти. Трагедія, ага. Але я тримала обличчя. Що більше я була наляканою, то більшого крутька із себе вдавала, нехай би всередині я вся тряслася. А того вечора, це було відразу після приїзду в Маркоти, наче… все, що я тільки вдавала, стало правдою, розумієте? Раптом я відчула, що мені діла немає до того, що люди можуть з мене сміятися, і я вже не боялася говорити вголос те, про що думаю. Не боялася вже нічого.

Ніна подякувала їй кивком.

— Яцеку?

— Я був тюхтієм, ага? — хлопець почервонів. — Звичайним товстим тюхтієм, який може перечепитися на рівній дорозі й б’є посуд, а коли грає у футбол, то не потрапляє по м’ячу. А потім… це змінилося. Щоправда, я й досі товстий, але раптом виявилося, що я також несамовито спритний, наче мої м’язи самі знають, що робити. Я навіть не маю ні про що думати.

— Елізо?