Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 70)

— Якщо ми маємо ще тут лишитися, то мусимо перевірити, скільки в нас їжі, а потім поділити її на раціони і з’їсти спершу те, що псується найшвидше.

Це була перша розумна пропозиція.

— А ще наші сили, — додала Ніна. — Краще відразу зізнаємося, хто що може. Магія може знадобитися нам у боротьбі з Бестією.

— Я нічого не вмію, — буркнув Яцек.

— Може, вмієш, тільки цього ще не знаєш, — втішила його Ніна. — А ви?

Близнючки, як і Малгося, уміли робити так, щоб легкі предмети літали в повітрі, але жодна з них не володіла цими здібностями настільки, щоби вважати їх зброєю. Хуберт і Артур силою волі підсилювали вогонь, а Лідка заявила, що її молитва має велику силу, та до цього твердження Ніна поставилася скептично.

Маріуш похвалився, що до нього прилітають дикі птахи.

— Але, — додав він відразу, — я справді не можу бути в цьому впевнений. Якось увечері мені вдалося прикликати зграю дроздів, але може, це й випадково трапилося.

Ніна кивнула. У цьому, власне, й полягала проблема із силами: вони проявлялися так рідко, що діти навіть не мали шансу, аби добряче їх протестувати.

Утім, найцікавішим виявилося уміння Гелі, яка стверджувала, що може контролювати погоду.

— Могу зробіч дош чи туман, альбо таке там. Але іно надвечір, у ранок чи…

— Коли дощить, — закінчила Ніна. — Хочеш сказати, що вмієш прикликати дощ, але тобі для цього дощ і потрібен?

Хтось тихо засміявся, а Геля зі злістю глянула на Ніну.

— Піду я краще до комори — перевірити припаси, — Еліза погасила суперечку, що саме зароджувалася. — Яцеку, підеш зі мною? За нагоди можемо зробити якогось їдла.

Вони повернулися через півгодини, несучи тарілку зі скибками хліба із сметаною і цукром. Ніна вважала, що тут нема голодних, але хліб зник на диво швидко. Після вечері Еліза й близнючки заходилися наводити лад — при свічках, бо світло пропало, — а Маріуш приніс дрова, щоби розпалити камін.

Ніна підійшла до Яцека.

— Ти випадково не знаєш азбуку Морзе? — запитала дівчинка.

— Авжеж, знаю. А що?

— Я подумала, що скоро вже стемніє, то ми можемо спробувати світлом передати сигнал SOS.

— Вважаєш, що пані Стефанія зуміє проїхати крізь бар’єр?

— Ні, що ти. Якби вона могла, то давно вже була б тут, — Ніна ані на мить не сумнівалася у старшій жінці. — Але, може, ми зуміємо коротко сказати їй, що з нами відбувається.

— Добре, спробуємо, — Яцек загорівся новою ідеєю.

До них доєдналася Тамара, й утрьох вони вийшли з кімнати, а тоді вирушили на другий поверх, прихопивши по дорозі ще й ліхтар з дівчачої спальні. Яцек, коли його побачив, лише ствердно мугикнув.

— Непоганий, світло буде видно аж на іншому березі.

На другому поверсі Тамара відразу повернула до кімнати пані Целіни, а Ніна невпевнено зупинилася.

— Ми не могли б… передавати сигнал з іншого місця?

— А навіщо з іншого? — здивувалася Тамара. — Тут чисто й немає куряви. Ой, не будь такою вразливою. Пані Целіна не мала б нічого проти.

Ніна не була настільки впевненою — заходити в цю кімнату зараз, коли її власниця лежить поверхом нижче і, можливо, помирає, здавалося ненормальним. Утім, вона не сказала нічого.

У спальні пані Целіни панувала гнітюча атмосфера запустіння. Від згаслого каміна віяло холодом, світло ліхтаря виловило з темряви на столі розгорнуту книжку, в якій стирчала закладка, зроблена із засушеного маку. В повітрі відчувався ледь чутний запах парфумів. «Наче та, яка тут жила, недавно просто вийшла звідси, щоби вже ніколи не повернутися, — подумала Ніна, здригнувшись, а потім вилаяла себе: — Не будь вразливою».

Тим часом Яцек встановив ліхтар на підвіконня і відкрив вікно. На другому боці озера чорною формою на тлі зоряного неба вимальовувалися Маркоти. Містечко було темним, у жодному вікні не горіло світло, як учора і протягом кількох останніх ночей.

— Що я повинен передавати? — запитав хлопець.

— Можеш почати з простого SOS, — запропонувала Ніна.

Яцек підняв ліхтар до вікна. Три короткі блиски, три довгі й знову три короткі.

Вони чекали, напружено вдивляючись у протилежний берег, але нічого не відбувалося.

Яцек дав сигнал ще раз, а потім ще. Ніна обійняла себе руками. Літня ніч була теплою, але дівчинка тремтіла. «Прошу, — повторяла вона подумки. — Прошу, пані Стефаніє, відгукніться. Я хочу лише знати, чи нічого не сталося».

— Може, в них там немає ліхтаря? — запитав Яцек. — А якщо їм вимкнули світло, то тепер вони не в змозі передати сигнал.

— Пані Стефанія напевне про щось подібне подумала, — відповіла Ніна. Але навіть у її голосі з’явився сумнів. А якщо хлопець має рацію? Їй спало на думку, що насправді вона зовсім не знає, чи відома старшій жінці азбука Морзе. Може, вона розпізнавала тільки один-єдиний найпопулярніший сигнал: SOS.

Але вони не мали іншого виходу, як тільки продовжувати. І врешті їхню терплячість було винагороджено. В одному з темних вікон блиснуло світло.

— Гляньте! — крикнув Яцек.

— Не радій ще. Може, це зовсім не пані Стефанія, — зупинила його Тамара.

— Це мусить бути вона! Гляньте, вона передає повідомлення…

І справді, світло гасло, а потім загоралося у коротких і довгих відблисках.

— Що вона говорить? — питала зацікавлено Ніна. — У неї усе гаразд?

— Чекайте… не так швидко… о рани Божі, я заплутався, — Яцек застогнав. — Я знаю азбуку Морзе, але…

— Теоретично. Ми знаємо, — закінчила Тамара.

— Попроси пані Стефанію, аби вона передавала повільніше, — запропонувала Ніна.

— Ага, а ви знайдіть папірець і щось для записів.

Обидві дівчини кинулися до столу, але Тамара була швидшою. Із тріумфом вона подала Яцекові папірець із зошита й олівець. Хлопець поклав папірець на підвіконня й при світлі ліхтаря почав записувати послідовності букв.

— Там пані Стефанія і професор Хельман, який запитує, що з Тамарою…

— Мій батько? — здивувалася дівчина. — Ніно, ти викликала мого батька?

— Ну-у-у… так. Ти гніваєшся?

Тамара зітхнула.

— Ні, мабуть, ні, — вона відвернулася від Яцека. — Скажи татові, що в мене все гаразд.

— Говорять, що не можуть доїхати до монастиря, — проінформував за мить Яцек.

— Скажи їм про бар’єр. І про те, що ми вийдемо звідси, коли переможемо Бестію.

— Це останнє краще не казати, — буркнула Тамара. — А то у тата станеться серцевий напад.

Розмова світлом тривала якийсь час, раптом у певний момент Яцек нахмурився.

— Не розумію… Вона говорить, що до Маркотів приїхала… армія?

— Армія? — не розуміючи, повторила Ніна.

— УВАГА — ДИВНІ — ПОДІЇ — ВИКЛИКАНО — АРМІЮ, — прочитав по літерах Яцек. — Це, мабуть, означає, що приїхало військо, щоби розібратися, що відбувається у Маркотах. Не розумію, чому нам бути обережними? Це ж, мабуть, добре, що армія приїхала? Може, вони зможуть пробитися крізь бар’єр?

— Не будь ідіотом! — гарикнула Тамара. — Знаєш, що військові зроблять з бандою дітлахів із магічними здібностями? Позачиняють нас у лабораторіях і почнуть тестувати.

— Або розріжуть, аби побачити, що в нас усередині — чи не відмінне від звичайних людей, — похмуро додала Ніна. — Це вже не кажучи про те, що нас допитуватимуть хоча б тому, що ми приятелювали з янголом. А нам усім відомо, як воно: бути на допиті в армії.

— Я не знаю, — запротестував Яцек.

— Битимуть тебе, — заявила Тамара. — І обливатимуть холодною водою. І світитимуть в очі різким світлом. Вистачить?

— І ще ти ніколи не повернешся додому, — додала Ніна.