Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 69)

— Але чому Супротивник ховається у Диявольському Колі? — Маріуша мучило це питання. — Чому він не може ходити ні по чому живому?

— Бо Маура так це вигадала, — Квазімодо стенув плечима. — Тут панують правила гри, вигадані Маурою Левицькою, і ми всі їм підкорюємося. Я, ви, навіть Супротивник. Я готовий закластися, що Маура як митець уявляла погані речі подібно до цього шматка спустошеної землі. Наприклад, що там мешкає сам диявол, який жере дітей, і таке інше. А Супротивник увійшов у роль того диявола, бо не має іншого виходу.

— Чому він не має виходу?

— Відтоді, як ми почали змінювати світ, події у Маркотах і навколо них відбуваються відповідно до фантазій Маури. І в цій реальності щось подібне до Супротивника відсутнє. Тут є місце для янголів, авжеж, саме тому ми обрали Мауру поміж іншими. Але тут немає місця для підступного злодія з космосу. Тож Супротивник мусив набути форми чогось такого, що могла уявити Маура.

— І він обрав диявола.

— І він обрав диявола, — криво посміхнувся крилатий. — Досить схоже?

— Ви нас використали, — сказала Ніна, похитавши головою. Дивно, але вона навіть не могла гніватися. Може, була надто змученою і переляканою. У животі відчувала тупу пульсацію, наче її хтось ударив, голос тремтів, але вона не плакала. Поряд стискали кулаки Тамара й Маріуш, до Яцека, схоже, також дійшло, що насправді відбулося. Тільки близнючки все ще здавалися приголомшеними. — Люди вам довіряли, а ви всіх нас використали. Хто ми для вас? Гарматне м’ясо? Як ви могли? Ви нікого з нас не запитали про те, чи ми хочемо битися з якоюсь там потворою… І Малгося. Як вам узагалі спало на думку наразити на небезпеку таку дитину?

— Визнаю, ми також винні. Не думали, що Супротивник з’явиться настільки швидко, вважали, що маємо ще кілька років, протягом яких Обраний подорослішає.

— То ви не добрі, а погані? — Яцек недовірливо дивився на янгола.

На обличчі Квазімодо з’явилося невдоволення.

— Не розчаровуйте мене, бо я вже почав вважати вас досить розумними дітьми. Ми ані погані, ані добрі. Ми просто хочемо вижити, як і всі.

— За наш кошт, — додала Ніна.

— Якщо ти хочеш так вважати, то що ж. І хоча мені імпонує твій прагматизм, але те, про що ти зараз думаєш, навряд чи вдасться.

Дівчинка витримала його погляд.

— Про що ти думаєш, Ніно? — запитав Яцек.

— Про те, аби кинути мене на пожирання Супротивнику, якщо вже йому потрібен я, а не ви, — ввічливо пояснив Квазімодо. — Непогана думка, але, на жаль, нерезультативна. Бар’єр не зникне, поки Супротивника не буде переможено, а вбити його зможе тільки один із вас.

— Ти вже раз мені збрехав.

— Так, але тепер я кажу правду. Зрештою, подумай сама. Азкіелю не потрібна моя смерть — якби це було так, то мене давно б кинули в Коло. Ні, він хоче, аби Супротивник вийшов, і щоби ви його вбили.

— Це Азкіель побудував цей бар’єр? Щоби затримати нас в одному з Бестією місці? Щоби примусити нас битися?

— Авжеж.

— Але ж ми не можемо! — крикнула Ніна, на що Геля вибухнула раптовим плачем. — Обраний мертвий, я ж говорила тобі.

— Трохи запізно, аби переконувати Азкіеля, тобі не здається?

— Тре’ до лісу втьокати, тама Бестія нас не знайді, — нервово запропонувала Кароліна.

— І оселимося там до кінця життя? — пирхнула Тамара. — Самі, без їжі, без даху над головою?

— Бар’єр зникне після смерті Бестії, — пояснив Квазімодо. — Азкіель, безумовно, мерзотник, але йому немає потреби, аби ви загинули від голоду чи від чогось іншого. Відпустить вас, коли вб’єте Бестію.

— А якщо ми нічого не зробимо? — Ніна стисла губи.

— Бар’єр не стримає Бестію назавжди, — янгол стенув плечима. — Можете чекати, чи не вдасться їй пробитися, але це займе трохи часу.

— А до того часу ми й справді помремо з голоду, або вона всіх нас позжирає для розваги, — додала за нього дівчинка.

Янгол не став протестувати.

— Може, люди з містечка якось зуміють нас витягнути, — Маріуш завагався. У його голосі бракувало переконаності.

— Ти мусиш нам допомогти, — тим часом напирав Яцек. — Ти знаєш Бестію, адже вона походить з твого світу. Мусить бути якийсь спосіб.

— Я її не знаю. Супротивники — такі само, як і ми, в кожному світі набувають іншої форми й підпорядковуються іншим законам. Я уявлення не маю, який вигляд та форма має тут чи як її можна вбити.

— Але ж ти нам все одно допоможеш, правда? — хлопець наморщив лоба, решта дітей дивилася на крилатого з надією. — Ну, знаєш, у битві.

— Я тієї Бестії, як ви її називаєте, навіть не бачу, — пояснював Квазімодо терпляче. — Ніяк не зумію вам допомогти. У моєму товаристві ви будете в небезпеці, бо вона ж полює на мене.

Тільки тепер вони допетрали, що янгол їм НАСПРАВДІ не допоможе жодним чином. Крилатий уже говорив про це, але всі на щось сподівалися — врешті-решт, Квазімодо був, як і Бестія, магічною істотою, а ще був дорослим, а вони, діти, звикли, що саме дорослі говорять їм, що треба робити.

Ніна прикрила очі. Іронія долі. Знали відповіді на всі питання, крім найважливішого — як перемогти Бестію?

— Яка ж з тебе користь? — Маріуш сплюнув на землю.

Тамара все ще стискала кулаки, в її примружених очах виднілася лють.

— Я у будь-якому випадку за те, аби кинути його Бестії на пожирання, — сказала дівчина. — Навіть якщо це не допоможе, то принаймні не зашкодить.

— Ходімо, — Ніна підхопила подругу під лікоть. — Мусимо повертатися до інших і подумати, як бути далі.

У кімнаті з каміном їх привітав шепіт молитов Лідки й похмурі обличчя Елізи, Хуберта й Артура.

— І що? — запитав Фліп. — Уже знаєте, як нас звідси витягнути?

— Знаємо, — сказала Ніна. — Достатньо буде вбити Бестію.

Після чого, уникаючи питань, вона підійшла до Хуберта. За її спиною закипіло.

— Як вона? — Ніна присіла поряд із пані Целіною.

— А якою здається? — Хуберт трохи скривив губи.

— Не може бути настільки погано, — вона не розумілася у медицині, але за логікою при серйозних ранах важливими були перші години. Якщо жінка досі не стекла кров’ю, то це їй, мабуть, вже не загрожувало. З іншого боку, Ніна мусила визнати, що опікунка має поганий вигляд — дихала неглибоко, була все ще непритомною, а її шкіра залишалася блідою, холодною і липкою від поту.

— А ти як почуваєшся?

— Зі мною усе нормально, — хлопець сміливо збрехав.

— Заспокойтеся! — кричала тим часом Тамара. — Так, я знаю, крилатий — мерзотник, і сама б охоче його віддухопелила. Але зараз нам треба думати, що робити з Бестією.

— Маємо трохи часу, — додав Яцек, до якого вже потроху повертався оптимізм. — Поки Сташека й Тимека замкнено, нам нічого не загрожує.

Артур нецензурно вилаявся, інші щось пробурмотіли з сумнівом.

Хуберт зі смутком тряхнув головою.

— Ми, може, й маємо час, — сказав він. — Але пані Целіна — ні. Вона помре, Ніно, якщо швидко не довезти її до шпиталю.

— Побачиш, усе буде добре, — вона поплескала хлопця по плечу, відчуваючи себе при цьому брехухою. Хуберт, на щастя, не дивився їй в очі.

Вона встала й пішла по чай.

— Ми повинні молитися, — саме говорила Лідка. — Якщо підемо дорогою з молитвою на устах, то бар’єр розступиться, і ми зуміємо повернутися додому.

— Я в житті не чув більшої дурості, — прокоментував Артур.

Лідка почервоніла й продовжила промовляти здравиці.

— Я ж просив тебе заткнутися! — крикнув хлопець, вириваючи рожанець з її рук. Намистини розсипалися по підлозі й покотилися із веселим стукотом, наче зернятка гороху.

— Облиш її, Артуре, — сказала за мить Еліза. — Вона боїться, як і всі ми.

— Я не боюся, — сказав похмуро хлопець. — Я лише хочу, аби ми залишалися при здоровому глузді.

— Добре, тоді, мислячи розсудливо, що ти пропонуєш? — запитала Ніна.

— Напитися, — захихотіла Тамара. — У підвалі, може, знайдеться якесь вино.

Артур мовчав, схоже, не знаючи, що сказати. Проблеми його позбавив Яцек.