Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 67)
— І я, — додала Лідка.
Тим часом Маріуш почервонів, і здавалося, що ще мить — і він кинеться на колишнього приятеля. Ніна в розпачі заплющила очі. Їй це вже набридло.
А Еліза, як завжди, зайнялася практичними питаннями.
— Дайте мені ключа від підвалу, — сказала вона Ніні й Тамарі.
— Навіщо? — зверхньо глянула на неї Тамара.
— Бо тут ніхто нікого не замикатиме без моєї згоди. Якщо немає пані Целіни, то тут розпоряджаюся я. Давайте ключа.
— Щоби ти могла випустити Сташека і Тимека?
— Я випущу їх, якщо вважатиму, що так буде краще.
— Ти певно жартуєш…
— Дай їй ключа, Тамаро, — змученим голосом відізвалася Ніна.
— Але…
— Дай їй того клятого ключа!
Набурмосена Тамара сунула руку до кишені. Еліза кивнула й заходилася заспокоювати Маріуша й Артура.
— Навіщо ти дала їй ключа? — прошепотіла Тамара. — А якщо вона випустить тих двох?
— Не думаю. Вона лише хоче відчувати, що все контролює, — відповіла Ніна також пошепки. — Я так думаю. У неї достатньо здорового глузду, аби не відчиняти ті двері.
Але насправді Ніна розуміла, як сильно ризикує. Віддала ключа, бо насправді вірила, що Еліза не звільнить хлопців, — чи вона просто вже не мала сил на нову суперечку?
«Мабуть, і те й інше», — вирішила дівчинка.
Вона встала й усілася у траві подалі від галасливої групи. За мить до неї доєднався Яцек.
— Тож Тамара допомогла тобі зачинити Тимека і Сташека в підвалі? — запитав він із легкою претензією в голосі. — Чому не попросила мене? Я без проблем би впорався.
— Ти, здається, був на мене страшенно ображений, — увіткнула йому шпильку Ніна.
— Ну, знаєш, я мав причину.
— Я також мала причину обшукати твою валізку. Я робила це не для задоволення. І все ж, — вона вирішила, що простягнути руку дружби не зашкодить, — мені прикро, якщо це якось допоможе.
— Нормально, мене вже попустило.
Ніна визнала, що це єдині вибачення, на які вона може розраховувати. Благати пробачення ніхто не буде, що б вона собі не уявляла. Що ж, доведеться якось пережити.
— Це вже кінець, чи як? — упевнився Яцек. — Відвозимо пані Целіну до лікарні й женемо звідси?
— Ага, — погодилася Ніна. — Це кінець.
Вона простягнулася у траві й заплющила очі. За півтори години їхатиме додому. А може, поїде вечірнім потягом замість денного? Так, вечірнім було б, мабуть, краще, бо матиме більше часу, щоби поговорити з пані Стефанією. Вона полюбила старшу жінку… Цікаво, що її затримало? Чому вона не приїхала до монастиря?
У Ніні знову прокинулися погані передчуття. Вона повинна радіти, так і було, але… але не до кінця. Вона має піти до скаліченого янгола й розпитати про все. Стільки було речей, про які вона хотіла довідатися… Ким є крилаті, звідки вони взялися у Польщі, чи це вони є причиною того, що світ змінюється, і навіщо вони так роблять? І чи Бестія також одна з них? Але вона продовжувала сидіти на місці, а янгол самотньо стовбичив у альтанці. Бо якби Ніна почала з ним розмовляти, то раніше чи пізніше мало б постати запитання, що він мав на увазі, коли говорив: «Виїдете, якщо вам вдасться».
Ніна боялася відповіді.
Коли за мить на дорозі пролунав рик мотору, всі нервово підвели голови. Ніна встала й підійшла до решти молоді, Яцек пішов слідом.
— Повертаються, — сказала Еліза.
— Трохи ранувато, — на обличчі Яцека проявився неспокій.
Ніна несвідомо стиснула кулаки: так сильно, що нігті увіткнулися у шкіру.
Машина зупинилася на під’їзді, але ніхто не зрушив з місця, не пішов до неї. Молодь витріщалася на «іфу», наче загіпнотизована. «Наче ми ще тоді знали», — думала пізніше Ніна. Наче всі, а не тільки вона мали одне й те саме погане передчуття.
Першим вийшов Хуберт із обличчям, мокрим від сліз.
— Ми не зуміли доїхати до містечка, — сказав хлопець. — Кружляли по колу, розумієте? Наче в петлі. Їхали, а за мить знову бачили монастир. Це без сенсу, ми ніколи звідси не вийдемо. Не вийдемо звідси, а пані Целіна помре.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
в якому Ніна дізнається відповідь на всі питання,
за винятком найважливішого
— Ти знав, правда? — запитала Ніна звинувачувальним тоном. — Від самого початку знав, що ми звідси не зуміємо вибратися.
— Я підозрював, — зморено визнав янгол.
Після повернення близнючок минуло кілька годин, і вже починало потроху сутеніти. За цей час Маріуш і Тамара, підмовлені Елізою, намагалися дістатися до містечка пішки, а Яцек спробував — досить ризиковано — переплисти озеро. Це нічого не дало, всі троє повернулися хвилин за двадцять.
— Це чари, — заявив Яцек, коли виліз мокрий на берег. — Якийсь час усе здавалося звичайним. Я плив до Маркотів, а потім якимось дивом почав від них віддалятися. От просто наче мене щось тягнуло назад, поки не опинився тут знову. І що сильніше я махав руками й ногами, то більше тягнуло.
— У нас було щось схоже, — сказав Маріуш. — Неважливо, яку дорогу ми обирали — раніше чи пізніше поверталися до монастиря.
Тим часом Ніна кинулася шукати янгола, який десь подівся після повернення близнючок. Знайшла його тільки зараз — він сидів самотньо на березі озера.
— Ти можеш принести склянку води? — запитав крилатий.
— А ти відповіси на всі мої питання?
Він глянув з іронією.
— Я так розумію, якщо не відповім, то й води не отримаю?
Дівчинка відчула себе нетямою: янгол стільки витерпів, а вона намагається його шантажувати.
— Ні. Зрозуміло, що ні. Зачекай хвилину.
Вона побігла до монастиря, а потім пішла в кімнату з каміном. Там сиділи всі, зібравшись навколо столика, на якому стояв глечик гарячого чаю. Підвечірку не було, і схоже, не буде й вечері, але це нікого не обходило. Малгося, зморившись плакати, заснула на плечі в Елізи, близнючки обіймали одна одну, а Лідка тихим, монотонним голосом промовляла рожанець[29]. Це мусило діяти на нерви Артурові, бо коли Ніна увійшла, хлопець саме зірвався з крісла.
— Та заткнися ти нарешті! — гарикнув він, а потім спрямував злі очі на Ніну. — Це ти нас у це затягнула, тож тепер витягай.
Тамара незадоволено покрутила головою, Яцек здригнувся, усе ще дивлячись на кружку, яку тримав у руці. Усі мали бліді, спотворені страхом обличчя, на щоках багатьох виднілися сліди сліз. Пані Целіна лежала на ковдрі в кутку кімнати, поряд стирчав Хуберт, наче вірний пес на сторожі. Дивно, але інші уперто намагалися не дивитися у той бік, немов привид смерті, що літав над нещасною жінкою, був заразним.
— Я знайшла янгола, — сказала Ніна.
— Чудово, — голос Артура стікав отрутою. — Тоді нехай він нас звідси витягає. Мені все одно, хто з вас це зробить.
— Він не знає, як звідси вибратися.
— І яка тоді нам від нього користь?
— Може, ми завдяки йому довідаємося про те, що зможе нам допомогти, — Ніна підійшла до столика й наповнила кружку чаєм. — Скажу йому, щоби прийшов сюди, і тоді ми всі поговоримо.
— Ти, певно, з глузду з’їхала, — накинувся Артур. — Дивлячись на ту паскудну морду, я ригати хочу! Бажаєш із ним балакати, то балакай, але подалі від мене.
— Артур має рацію, — підтримала хлопця Еліза. — Він лякає Малгосю.
Ніна із сумнівом поглянула на дівчинку, яка спала. Що з того, що янгол бридкий? Адже це не його провина. І якщо вона зуміла призвичаїтися до вигляду його обличчя, то й іншим це вдасться, хай тільки спробують.
Утім, Ніна не мала ані часу, ані бажання сваритися. Просто взяла другу кружку чаю і пробігла поглядом по всіх, хто зібрався у кімнаті.
— Хтось іде зі мною?
— Я піду, — встала Тамара.
— І я, — Яцек також підвівся.
До них приєдналися близнючки та Маріуш. Еліза вирішила залишитися з Малгосею, яка боялася янгола, а Лідка воліла промовляти рожанець (Ніна підозрювала, що потворність янгола руйнує поняття Лідки про посланців Небес, і тому дівчина не хоче бачити крилатого). Артур, схоже, охоче пішов би з ними. Цікавість аж палила його, але він вирішив, що отак змінювати свою думку якось по-ідіотськи, тож залишився у кімнаті.