Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 66)

— Я нічого не зробила! — крикнула Ніна, повертаючи собі сили. — Я намагалася всіх вас попередити, але ви не слухали! Що я мала робити? Ну, скажи, що?

Її оточували похмурі, приголомшені обличчя. Чари перестали діяти, в ці хвилини всі були наляканими. Ніна все ще кричала, викидаючи із себе страх, злість і почуття провини. Хуберт, блідий, наче стіна, притискав до живота поранену руку, Лідка тулила до себе Малгосю.

— Немає сенсу сваритися, — сказав розважливо Яцек. — Зараз ми мусимо подумати, як відвезти пані Целіну до лікаря.

— Якщо наш водій бігає на чотирьох лапах, це буде важкувато, — відізвався Артур.

— Хтось уміє водити машину? — роззирнувся Яцек.

— Я умію керувати трактором, — призналася Кароліна.

— Ано, і я, — промовила Геля. — Але не знаю, чи вистачить…

— Це не може бути важким, раз пес це міг, — до Яцека, схоже, повертався оптимізм. — Ми мусимо якось перенести її до машини. Найкраще на ковдрі, чи що…

— Лідко, лети по ковдру в спальні! — скомандувала Еліза, знову приймаючи командування. Ніна ніколи її не любила, але була вражена вправністю, з якою діяла дівчина. — Адаме, покажи руку.

— Мене звуть Хубертом, — заявив хлопець, але в розгардіяші, що панував, ніхто не звернув на це увагу. — Зі мною нічого не сталося.

— Дурня. Показуй.

За мить з’явилася Лідка з ковдрою, Еліза, Яцек і Маріуш обережно підняли пані Целіну й поклали на ті ноші. Коли її виносили, Ніна дивилася на обличчя непритомної опікунки. Воно було блідим, а сама вона здавалася дитиною, яка невинно спить. Дівчинка не могла відчувати до неї неприязнь.

— Вибач, — прошепотіла вона. — Що б поганого я про тебе не говорила чи не мислила — вибачаюся. І сподіваюся, що ти одужаєш.

Потім вона пішла на кухню і, намагаючись не дивитися на велику пляму крові на підлозі, наблизилась до мертвого собаки. Тіло Сільвії усе ще було теплим, шерсть — м’якою і гладкою. «За тебе мені також прикро, — подумала Ніна. — Напевне тебе ніхто не запитував, чи хочеш ти бути людиною?»

У машину сідали близнючки — одна за кермо, а друга поряд, а ще Хуберт, який заліз на заднє сидіння до пані Целіни. Він тримав її за руку; здається, це помітила лише Ніна.

Геля провернула ключ у замку запалення, і машина шарпнулася.

— Спокійно, — сказав Яцек, заглядаючи до «іфи» у вікно. — Спробуй ще раз.

— І пам’ятайте: лікаря ви знайдете… — почала Еліза, але Хуберт перервав її.

— Я знаю, де в Маркотах є лікар.

Цього разу машина рушила й за мить зникла у брамі. Усі проводжали її поглядами.

— А де Тимек? — запитала раптом Малгося. — І Сташек?

Тамара кашлянула.

— Розберемося із цим пізніше.

Еліза наказала Лідці витерти кров, а Артуру й Маріушу — винести мертву вівчарку.

— Треба б її закопати. Але не знаю, де є лопата. Поки що віднесіть собаку в сарай для інструментів. Потім можете перевірити, чи другий пес не крутиться десь поблизу. Тільки будьте уважними.

— Я не боюся, — заявив Маріуш. — Я сильний, одним ударом міг би коня повалити.

— Коні людям в горло не чіпляються, — пробурмотіла Ніна. При цьому щиро сподівалася, що Ремігіуш уже далеко звідси, біжить у містечко чи в інше місце, де його хтось прийме й пригляне за ним.

Тим часом янгол непомітно відійшов від групи, яка стояла перед монастирем, і пішов до альтанки. Ніна, повагавшись, пішла слідом.

— Ти мені збрехав, — сказала вона, сідаючи поряд із янголом на лавці. — Коли сказав, що я не можу звідси виїхати, бо Бестія всюди мене дістане. Насправді я легко могла б поїхати, й нічого б зі мною не сталося.

Він кивнув.

— Бестії потрібен я, а не ви. Ви були, — він скривився, — скажімо так: легким десертом до головної страви.

— Але навіщо ти збрехав?

Він глянув своїм єдиним оком. Було воно красивим, жовто-золотим, наче топаз.

— Бо я не хотів помирати сам, а товариство маленької дівчинки завжди краще, ніж жодного. Тобі вистачить такої відповіді?

Ніна стиснула губи.

— Мені вистачить знання, що ми можемо звідси безпечно поїхати, — подумки вона вже обчислювала: найближчий потяг відходить за дві години, до цього часу близнючки встигнуть відвезти пані Целіну до лікаря і залишити її там. Тамара, напевне, повертатиметься з батьком машиною, Хуберт піде до бабці, а решту за кілька турів «іфою» відвезуть на вокзал. Скоро всі будуть їхати додому.

Усі, за винятком Сташека й Тимека… Ніна раптом відчула укол в серце. Як батьки Тимека відреагують на зміни в синові? Ох, зрештою, що їй до того, чому вона повинна цим перейматися? Скаже пані Стефанії, де хлопці, нехай жінка сама вирішує, що з ними робити.

Власне, перед від’їздом треба ще попрощатися з пані Стефанією…

Янгол дивився на дівчинку так, що вона почала відчувати себе не у своїй тарілці. Абсолютно забула, що він уміє читати думки.

— Ви поїдете, якщо зумієте, — сказав він.

— Що це означає: «якщо зумієте»?

— Просто отак.

— Обранець мертвий. Загинув через нещасний випадок раніше, ніж дістався монастиря.

— Ну то ми ще більше засрані.

— Але це не має значення, Коло не може розростатися, а ми зачинили в підвалі хлопців, які намагалися побудувати стежку від монастиря до Кола.

— Ну, то ми засрані трохи менше.

Ніна розізлилася.

— Ти насправді нічим не можеш нам допомогти?

Янгол спер голову на стінку альтанки й прикрив око.

— Не дуже, — визнав він.

Минуло двадцять повних напруги хвилин, під час яких Ніна повернулася до групи, що сиділа на газоні біля воріт, і в загальних рисах пояснила, що сталося в монастирі. Тамара вже знала факти, а Яцек сприйняв те, чого не знав, достатньо спокійно. Обоє підтримували Ніну, коли вона почала плутатися і затинатися. До інших правда доходила через силу, деякі речі Ніні доводилося повторювати і двічі, і тричі. Вони повірили, хоча й не беззаперечно. Та принаймні вже не вважали її божевільною.

Маріуш і Артур легко погодилися з тим, що янголи ніякі не янголи.

— Я від самого початку підозрював, що це якийсь фокус, — заявив Фліп, а Флап гаряче підтримав. Зате Лідка й Малгося збунтувалися.

— Янголи справжні, — заявила дівчинка. — Вони роблять чудеса.

— Очевидно, люба, — кивнула Лідка. — Їх Бог послав, бо бачив, як Польща страждає.

— Якщо янголи — не янголи, то хто вони? — підтримала її Еліза.

— Не знаю. Його запитай, — Ніна кивнула у бік крилатого, який сидів у альтанці. Дівчина пирхнула, встала й пішла до нього. Повернулася за хвилину з невпевненим виразом обличчя.

— Говорить, що він з раси космічних мандрівників, які подорожують між зірками.

— То я права, вони — янголи, — в голосі Лідки чулася впевненість у собі настільки велика, що Ніна не мала сил сперечатися.

— Неважливо, янголи вони чи ні, — зважено відізвався Яцек. — Важливо, що один із них хотів нас усіх тут повбивати. Тому ми не можемо їм довіряти.

— А отому можемо? — буркнула Еліза, вказавши підборіддям на крилатого в альтанці.

Зате Маріуш і Артур не хотіли погодитися із тим, що Обраний загинув.

— Я Обраний! — заявив Флап. — Я найсильніший, а Обраний мусить бути міцним. Це я! — Він глянув на Фліпа, очікуючи, мабуть, на підтримку, але худий хлопець неприємно розсміявся.

— Якби такий тугодум мав стати Обраним, то я б не повірив. Старий, я так говорив лише тому, що ти був мені потрібен. Без образ, добре? Але тепер саме час, щоби всі дізналися, що Обранець — я. Ти вмієш чарувати? Ні? Ну бач, а я вмію. Маю силу.

— Я теж умію чарувати, — сказала Малгося.