Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 65)

— Та що там, нічого з дівчиною не сталося, — Тамара легковажно махнула рукою. — Того шраму навіть не помітно, коли заслонить його волоссям. Ще раз?

— Ще раз.

— Раз, два, три!

Кришка знову здригнулася, а в шпарину просунулася долоня. Ніна тихо писнула, Тамара здригнулася.

— Тягніть! — крикнув Хуберт.

Вони потягнули, і за мить із труни виліз крилатий. Ніна й Хуберт уже бачили його раніше, але Тамара — ні, тож дівчина зблідла і різко відступила.

— Нічого не бійся, — губи крилатого розтягнулися у жахливій посмішці. — Я ще живий.

Він заточився, але Хуберт устиг його підтримати. Тільки тепер Ніна зауважила, що янгол не тільки має знівечене обличчя, але й накульгує, а одне плече нижче за інше. Деформоване тіло приховував розтягнутий светр і мішкуваті робочі штани. Якби не чарівно красива друга половина обличчя, ніхто б не здогадався, що це крилатий.

— А… а Азкіель усе ще тут?

— Ні, його вже немає, — відповів Хуберт.

Янгол важко усівся на краю відкритої труни.

— Ну, то ми засрані по вуха, — заявив він.

— Що?

— Нам кінець, — переклала Ніна для Хуберта, маючи доволі погані передчуття.

— Чому? — в очах Тамари був помітний переляк. — Адже це добре. Якщо вже Азкіеля немає, то й чари його перестають діяти, а ми всі можемо звідси втекти.

— Власне. Чари… перестають діяти… все… повертається до своєї попередньої форми…

Усе повертається до попередньої форми.

Ніна зрозуміла. Сільвія і Ремігіуш, які в людських будинках «пильнували все», їхня попередня слухняність, а потім раптова дивна ворожість. І картини, написані Маурою. Чому вона не помітила цього раніше? Адже відповідь мала перед очима.

Пані Целіна, яка йде з мішком солі на кухню.

Ніна глянула на Хуберта.

— Тре… треба рятувати пані Целіну. Якщо Сільвія її побачить…

— То що?

— Ти не розумієш? Сільвія говорила, що якщо знову впіймає когось у коморі, то розірве йому горло. Вона НАСПРАВДІ МОЖЕ ЦЕ ЗРОБИТИ.

— Про що ти говориш?

— Про те, що Ремігіуш і Сільвія — не люди, — змученим голосом відповів янгол.

Хубертові не треба було повторювати двічі. Він побіг у темряву, навіть не забравши із собою свічку. Тамара побігла слідом. Ніна ще почула прокльон, коли хтось із них упав на сходах.

— А ти? — янгол глянув на Ніну.

— Я боягузка, — вона відвела погляд, а крилатий поплескав її по плечу.

— Ще раніше я зрозумів, що ми пасуємо одне одному. Допоможи мені піднятися.

Минуло кілька жахливо довгих хвилин, поки вони зуміли вийти з крипти, і ще кілька наступних, які вони присвятили тому, щоби дістатися до кухні. Ніна підтримувала значно важчого за неї янгола, почуваючись наче в кошмарному сні: коли людина намагається бігти, але щось утримує її на місці. Ще здалеку вони почули вібруючий крик жаху. А потім ще один. І люте гарчання.

Коридором повз них промчав Артур, миттю пізніше — Еліза. Обоє різко зупинилися на порозі кухні.

— Облиш її! — верещав Хуберт. — Тамаро, візьми стільця! Удар стільцем. Сядь, тихо!

Ніна сповзла по стіні й заховала обличчя у долонях. Не могла туди увійти, просто не могла. Поряд хлипала налякана Малгося, інші, приваблені криком, збіглися з усіх кутків монастиря. «Це моя провина, — думала Ніна, — це все моя провина. Я повинна була додуматися».

Зіщулившись, вона затулила вуха долонями, але чула кожне слово й кожен крик.

— Облиш! — цього разу рішучий голос Маріуша й тихе, пронизливе скавчання болю, а потім вибух голосів, у яких чулася паніка.

— Треба зупинити кров! Хто знає, як це робиться? Перенесімо її! Ні, не можна її рухати з місця… Пані Целіно, скажіть нам щось…

Ніна встала на тремтячі ноги. Усі збилися на порозі кухні й кричали один голосніше за іншого. Ніна заглянула над плечем Гелі.

На підлозі, залита кров’ю, лежала пані Целіна, а поряд — тіло німецької вівчарки, точно такої, як її намалювала Маура. Ніна бачила обидві картини, мала їх перед очима. Вівчарки в лівреях лакеїв, вівчарки, що носять таці й відчиняють двері перед людьми. Чому ні? Чи може існувати кращий слуга, ніж пес, відданий і слухняний, хоча й позбавлений ініціативи? Але тварина може вкусити, коли страждає, Ніна знала про це аж надто добре. Її дядько мав лягаву, на яку наїхав віз, і треба було її добити. Але Ніна хотіла спершу попрощатися з улюбленцем, підійшла до собаки, аби погладити, а пес її вкусив. Сильно, до крові. Мала Ніна плакала, бо не розуміла, що сталося: лягава завжди її любила. «Вона боїться, — сказав тоді батько. — Боїться, і їй дуже боляче, тому тебе вкусила».

Сільвія також боялася і страждала, коли знову почала перетворюватися на тварину. А оскільки її дресирували, аби вона пильнувала речі, злість її обернулася проти тих, кого вона підозрювала у крадіжці.

Кров, стільки крові…

— Гей, тільки не втрачай свідомість! — почувся голос Тамари. — Цього ще бракувало.

Кухня крутилася у Ніни перед очима, кров розпливалася у червону пляму. Хтось кричав, що треба дзвонити до лікаря, Хуберт пояснював, що телефон зіпсований. Дівчинка відчула, що сповзає на підлогу, але Тамара, на щастя, підхопила її і посадила під стіною. Згідно з порадою, яку вона пам’ятала, Ніна звісила голову між колінами й намагалася зосередитися на диханні. Вдих, видих, вдих, видих. Трохи допомогло.

— А йон хто? — почувся ще один крик, здається, Кароліни.

— Янгол, — сказав янгол. — Радий бачити. На жаль, я не можу їй допомогти, моя сила — в читанні думок, а не в лікуванні.

— Янголи чарувні…

— Звикай, бачитимеш мене до кінця життя. І воно може виявиться не надто довгим.

Малгося вибухнула ще голоснішим плачем, а Лідка даремно намагалася її заспокоїти. Тамара кудись зникла, інші кричали, просили пояснень або щоб хтось погукав Азкіеля. Хуберт тремтячим голосом повідомив, що янгола немає і невідомо, коли той повернеться. Ніна на мить підвела голову. Холоднокровність зберегли тільки Еліза й — дивовижно — Яцек, який, виявилося, знав, як надавати першу допомогу. Щоправда, лише теоретично, але цього вистачило. Він, із трохи зеленкуватим обличчям, інструктував дівчину, а вона відривала смуги від власного плаття і спиняла кров з ран пані Целіни. Ніна, яка дивилася на це крізь відчинені двері кухні, відчувала себе абсолютно непотрібною. Кров, стільки крові… А Ніна тільки додавала усім проблем, втрачаючи в найдраматичніших ситуаціях свідомість.

Дівчинка знову звісила голову між колінами.

Через хвилину повернулася Тамара, схилилася над Ніною і поклала їй на потилицю змочену холодною водою ганчірку.

— Краще?

— Угу. Що з пані Целіною? — Ніна глянула на приятельку. Ластовиння на її широкому обличчі здавалося темнішим, ніж зазвичай, підкреслюючи блідість шкіри.

— Жива, але втратила чимало крові. Їй треба якнайшвидше в шпиталь.

— А собака?

— Собака? Ти переймаєшся зараз собакою?

Ніна стенула плечима.

— Це не була його провина. Він надто страждав. А точніше, вона.

— Ну, вже не страждає, бо Маріуш убив її ударом кулака. Це було досить неймовірно.

— Когось ще покусано?

— Хуберта, але лише за руку. З ним нічого не станеться, ну, хіба що пес був скажений. Я закрилася стільцем.

— Звідки йон узявся, той пес? — цього разу прозвучав високий, писклявий голос Гелі.

— Це Сільвія, — пояснила Ніна. — Сільвія була вівчаркою, перетвореною на людину. А коли чари янгола перестали діяти, вона знову перекинулася на пса. Ремігіуш, напевне, також.

— Цо ти верзеш? — інша з близнючок витріщила очі. — А це хто?

— Янгол, — заявив янгол. — Радий бачити.

Поступово всі збилися навколо Ніни й скаліченого крилатого.

— Це твоя провина, — Еліза заграла жовнами. На собі вона мала лише скривавлену комбінацію, але ніхто не мав наміру з неї сміятися. — Не знаю, що ти зробила, але я впевнена, що це твоя провина!