Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 64)

— Сільвія сказала мені, що зник мішечок солі, — почала пані Целіна. — Чи хтось про це знає? Лідко?

— Я бачила мішечок солі. У саду, схований у кущах позаду альтанки. Воланчик у мене туди залетів.

— І чому ти нічого не сказала?

— Не знала, що хтось украв сіль із кухні, — погляд вродливої дівчини був щирим і сповненим довіри, а оскільки вона залишалася спокійною, пані Целіна лише похитала головою. Ніна подумки пирхнула — це так схоже на Лідку: побачити щось дивне й навіть на мить над цим не замислитися. Може, їй здалося, що це Бог поклав мішок у кущі задля якоїсь своєї таємничої потреби?

Коли вони закінчили їсти, Хуберт підійшов до Тамари й Ніни.

— Ми мусимо забрати ту сіль, — прошепотів він.

— Але ж тепер це не має значення, правильно? — Тамара пошукала підтримки в Ніни, але дівчинка похитала головою.

— Хуберт має рацію, треба його забрати — про всяк випадок.

Сіль позаду альтанки вони знайшли легко, важче було витягнути її з кущів. Тамара, лаючись, шарпала мішок, а шипи роздирали ютову тканину.

— Ні, так половина висиплеться! — засичала над її плечем Ніна.

— Обережно! — застеріг Хуберт.

Зосередившись на солі, вони не зауважили, як підійшла пані Целіна.

— Що ви робите?

Вони стрімко озирнулися, Тамара відпустила мішок.

— Хотіли занести сіль на кухню, — пояснив Хуберт.

— Краще я сама це зроблю, — жінка дивилася на них із підозрою.

Хуберт хотів було запротестувати, але замовк, коли Тамара кинула на нього попереджувальний погляд. Пані Целіна нахилилася, зграбно витягла мішок із кущів і випросталася, тримаючи його так, аби сіль не сипалася з дірок.

— Що ж, викинемо сіль пізніше, — Тамара дивилася услід опікунці.

— Ага, а Сільвія відгризе нам голови, якщо впіймає у коморі, — пробурмотіла Ніна. Потім, пригадуючи ці слова, вона дуже про них жалкувала. Але було вже пізно.

— Що робимо? — запитав Хуберт. — У когось є якісь ідеї?

— Я, здається, дещо придумала, — Ніна всілася на траву. Тепер, коли вона виспалася, в голові проясніло. — Я оце думала над тим, де може бути янгол з підвалу. І спало мені на думку, що, може, ми беремося за проблему не з того боку…

— Беремося за проблему не з того боку? — Тамара всілася поряд. — О рани Божі, ти й справді начиталася детективів!

— Кажи далі, — Хуберт не звернув на те уваги.

— Раніше я шукала місце, де можна було б ув’язнити людину: якусь кімнату, сховок чи щось подібне. Але янголи — не люди.

— І що це змінює? — Тамара не здавалася переконаною. — Він же приблизно такий само завбільшки.

— Але інша фізіологія: наприклад, він їсть, але нічого не видаляє. Тож я подумала, що, може, янголи й дихають інакше. Може, їм вистачає одного вдиху на день, або вони взагалі не мусять дихати. А може, вони значно витриваліші за людей.

— Що з цього випливає? — нахмурилася Тамара.

— Те, що його можна було б зачинити в місці, яке б убило іншу людину. От я й подумала… — Ніна повернулася до Хуберта. — Де поховано монашок у цьому монастирі? Десь тут? Бо я сумніваюся, щоби ховали у містечку — це трохи задалеко.

— Під каплицею є крипта. Я одного разу там був, — очі хлопця розширилися в раптовому розумінні. — Вважаєш, що хтось закрив янгола у труні?

— Ага.

— Ну то можемо перевірити, — Тамара встала. — Веди.

Вхід до крипти знаходився в найтемнішому кутку каплиці: Ніна навіть не могла ганити себе, що раніше його не помітила. Тамара запалила свічки, Хуберт відчинив двері. Зсередини повіяло задушним холодним повітрям. Запах землі й каменю. «Я туди не піду», — подумала Ніна, але Тамара з Хубертом уже зникали в темряві. Тож вона зітхнула, намагаючись заспокоїти напружені нерви, і рушила слідом.

— Почуваю себе як у «Падінні дому Ашерів», — пробурмотів хлопець.

— Що це?

— Оповідання Едгара Алана По, — пояснила Ніна. — Про чоловіка, сестру якого живцем поховали в родинній крипті, а він сидів у кімнаті, із жахом прислухаючись, як дівчина йде по нього, вибиваючи двері. Я завжди думала: чому він не міг просто їй відчинити?

Хуберт кинув на неї сповнений осуду погляд.

— Тоді б не було готичної атмосфери.

Ніна хотіла щось відповісти, але перечепилася на сходах. По суті, вона навіть розуміла хлопця, бо також полюбляла готичну атмосферу — ну, принаймні коли їй не загрожувало повибивати через неї зуби.

Вони спустилися у залу із низькою стелею. У полум’ї свічки з темряви виплив кутастий абрис першої труни. Потім — другої, третьої… Були вони важкі, з лакованого дерева, з іменами померлих монашок, виписаними золотими літерами. Мармурові янголи дивилися на Ніну з темряви молочними очима. Дівчинка сковтнула сухим горлом. Тільки тепер до неї дійшло, що вона має намір зробити. Тамара, мабуть, також зрозуміла, бо раптом здригнулася.

— Ви хочете відкрити труну? Справді? А якщо там буде тільки труп?

— Тихо… — Хуберт приклав пальця до губ. Свічка, яку він тримав в руці, затремтіла.

У крипті пролунало тихе постукування.

— Що це? — прошепотіла Ніна побілілими губами.

— Янгол. Мабуть. Потримай свічку.

Хуберт підійшов до найближчої труни і приклав вухо до кришки. Потім випростався і похитав головою.

— Це десь звідти, — Тамара вказала підборіддям на дальній кут крипти.

Ніна нервувала все більше. Свічка в її руці тремтіла, віск капав на шкіру. А якщо вони відчинять труну з небіжчиком? Або — на саму думку про це вона завмерла — хтось зараз увійде до каплиці й зачинить двері…

— Ти добре почуваєшся? — запитала Тамара.

— Так. Ні. Не знаю. Певно, не дуже люблю мертвих.

— Мертвих ніхто не любить надто сильно, — дівчина посміхнулася.

Хуберт приклав вухо до наступної труни.

— Начебто тут, — заявив хлопець. — Послухайте.

Ніна віддала свічку Тамарі й схилилася, неохоче роблячи те саме, що й Хуберт. Лаковане дерево було холодним і закуреним, на дотик нагадувало порослий мохом камінь. Дівчина затремтіла і збиралася випростатися, коли почула повільне, мірне стукотіння у кришку труни.

— Чуєш?

— Так.

— То що, відчиняємо?

— Та… так. Мабуть, так. Тільки як ми це зробимо? Ця кришка здається страшно важкою.

— Упораємося, — Тамара поставила свічку на сусідню труну і схопилася за одну з визолочених ручок. — На раз, два, три?

— На раз, два, три, — погодився Хуберт, потягнувшись до ручки з іншого боку. — Ви тягніть, а я пхатиму.

Вони шарпнули, кришка здригнулася і трохи відсунулася. Ніна заприсяглася б, що важить вона не менше тонни, а їм рішуче бракувало четвертої особи, яка могла б пхати разом із Хубертом. Хоча хлопець, як для такого худелика, справлявся надзвичайно добре.

— Якби дощило, я б зумів її підважити, — просопів він. — Дякуючи магії, можу тоді робити так, аби предмети важили менше.

— Серйозно? — запитала Тамара.

— Так було із каменем, який я прив’язав до валізки Сташека. Тоді я дивувався, чому він здається таким легким, і тільки пізніше зрозумів, що це через світанок. Ще я вмію розпалювати вогонь силою волі. А ти що вмієш?

— Нічого, — буркнула Тамара.

— Я відчинила вікно, коли Лідку поранило, — призналася Ніна. — Насправді, нікому не хотіла кривди…