Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 63)

— А ти — син Маури Левицької, а не Адам? І насправді ти не дурна падлюка?

Хлопець неочікувано почервонів.

— Щодо першого — це правильно. А от щодо другого, то це не мені вирішувати.

Тамара вишкірила зуби в посмішці, але відразу посерйознішала.

— Якщо я правильно розумію, ви хочете, аби я знайшла Сташека з Тимеком і мимохідь згадала при них, що в підвалі бачила садовий інструмент?

Ніна кивнула.

— Вони його шукали. Я так думаю. Бо інакше навіщо комусь лізти в сарай? Мабуть, їм набридло рвати траву руками.

— Але як мені згадати про це «мимохідь»? Гей, гарний сьогодні день. До речі, знаєте, що я недавно бачила в підвалі сапу й граблі?

— Ти щось придумаєш, — сказав Хуберт. — Ти розумна, зумієш.

— Береш на «слабо»? — Тамара звела брови. — Але хай — припустимо, що я справді зумію. Що потім? Я маю увійти в підвал за ними й зачинити їх там? Чи ви не перегинаєте трохи? Пані Целіна розлютиться, коли про це дізнається…

— Не дізнається. У разі чого я візьму це на себе. Скажу, що підмовив тебе, що ми заклалися, щось таке, і що ти тільки сказала про ті інструменти, а зачинив хлопців я.

— Ти такий шляхетний?

— З ними нічого не станеться, — поспішно запевнила Ніна. — Зачинимо їх щонайбільше на кілька годин, доки не приїде пані Стефанія, — про батька Тамари вона поки що воліла не згадувати. — Ми принесемо їм їжу та питво. Ми якось мусимо їх стримати. Чи ти маєш кращу ідею?

— Можемо почекати, доки чари припинять діяти, й подумати над цим із пані Целіною.

— Тоді може бути пізно.

— Не подобається це мені… — Тамара все ще сумнівалася.

— Це нікому не подобається, — Хуберт вдивлявся удалечінь поглядом мученика.

Дівчина зітхнула.

— Ну добре. А звідки впевненість, що вони увійдуть у підвал удвох? Може, піде тільки один?

— Вони все роблять разом.

— Крім того, одній людині важко винести кілька інструментів, — додала Ніна.

— А що із ключем?

— Я вже казав, ми візьмемо його в кімнаті пані Целіни, — терпляче пояснював Хуберт.

— Ні, я не маю на увазі ключ від дверей. Я про ті ґрати, за якими сидів янгол.

— Зараз, коли крилатого немає, ключ у замку, — Ніна згадала останній свій візит до підвалу.

— Добре, нехай, — Тамара хитнула головою. — Хоча мені здається, що я можу про це пожалкувати.

— Добре, тоді я йду за ключем, — хлопець підвівся.

— Точно, краще зробити це відразу, — Тамара також підвелася, потім глянула на Ніну. — Ти лишайся у саду. Можеш удавати, що загоряєш чи щось подібне. Не крутися по монастирю, бо Сташек і Тимек щось запідозрять.

— Але…

— Не переймайся, ми зі всім упораємося, — запевнив Хуберт. — А поки подумай, де може бути янгол з підвалу.

— Я вже над цим думала, — буркнула Ніна. — І мені нічого не спало на думку. Бо де б ви заховали янгола?

— Мертвого чи живого? — Тамара знову звела брови.

Ніна дивилася, як вони йдуть до входу в монастир. Ще недавно вона дуже хотіла, щоби хтось зняв із неї відповідальність, але тепер не відчувала полегшення. «А якщо Тамарі не вдасться?» — думала весь час. Але подруга мала рацію: краще, аби Сташек і Тимек не бачили Ніну, бо тоді можуть щось запідозрити. Хуберт умів приховувати свої почуття, але не Ніна: з її обличчя напевне відразу все стане зрозуміло.

Вона рушила до альтанки, взяла підстилку й віднесла до озера. Лежачи, слухала голоси Лідки і Гелі: дівчата грали в бадмінтон. Було тепло, хилило на сон. Ніна зітхнула й перевернулася на живіт. Вона не могла не думати про Тамару, яка, може, саме зараз розмовляє з Тимеком і Сташеком. Навіть вірячи, що подрузі все вдасться, Ніна розуміла: у них залишиться багацько невирішених проблем.

Куди подівся Азкіель?

Чому пані Стефанія не приїздить?

Де знівечений янгол з підвалу?

Що відбувається із Сільвією і Ремігіушем?

Спершу Ніна зосередилася на пані Стефанії. Чому вона не з’явилася? Може, з того берега не видно простирадло у вікні? А може, до неї дістався Азкіель і зачарував або зробив щось гірше…

Дівчинка відчула, як шлунок неприємно стискається. Ні, так думати не можна. Звідки Азкіель міг дізнатися про пані Стефанію? Напевне жінку просто щось затримало, а певніше саме в ці хвилини вона разом із батьком Тамари намагалася вирішити проблему дітей, тому і не зуміла приїхати.

А що зі знівеченим крилатим? Де можна заховати янгола?

Мертвого чи живого?

Це був дурнуватий дотеп, але Ніна не могла відкараскатися від враження, що Тамара несвідомо сказала щось важливе. Чи недавнього в’язня було замордовано Азкіелем? Може, так, а може, для принади вистачить і мертвого тіла — тоді крилатий міг перебувати де завгодно. Навіть бути закопаним у саду, бо мертвому ж не потрібно дихати.

Мертвого чи живого?

Мертвим не потрібно дихати.

Шукаючи янгола, вона обійшла увесь монастир, побувала в підвалі й в господарчих приміщеннях, перевірила всі келії і зали, чиє призначення було їй абсолютно незрозумілим. Вона зазирнула навіть у комору для мітел. Але чи насправді вона не оминула жодного місця? Ніна мала неясне враження, що вона про щось забула, що щось тут має бути ще…

Її все більше охоплювала сонливість, утома вигравала в неспокою. За хвилину вона вже спала.

Прокинулася, коли хтось трусонув її за плече. Над нею схилилася Лідка — вже не в бабчиному костюмі, а в мішкуватому коричневому платті.

— Обід, — сказала вона лаконічно.

Ніна встала. Звук гонгу розносився у літньому повітрі далеко, небо ще залишалося ясним, без сліду хмар. Це її дещо заспокоїло. Якщо Тамарі не вдалося, відсутність дощу означала, що вони мають час принаймні до вечора.

Вона побігла слідом за Лідкою, яка раз у раз озиралася на неї.

За столом уже сиділи всі, окрім Сташека, Тимка й Тамари. Ніна послала Хуберту питальний погляд, а він легенько, майже непомітно хитав головою. Що це значило — «не знаю» чи «не вдалося»? Дівчинка всілася, відчуваючи, як скрутило живіт. За хвилину до їдальні увійшла Тамара.

Сама.

І послала Ніні посмішку.

Ніна полегшено зітхнула.

— А де Сташек і Тимек? — запитала пані Целіна, обводячи поглядом зібраних за столом. — Чи хтось їх бачив?

Ніна відразу відчула, що паленіє. Опустила погляд, бо вина була чітко прописана на її обличчі. На щастя, цього, здається, ніхто не помітив.

— Може, вони знову загубилися, — сказала нахабно Тамара.

— Ну що ж, не станемо на них чекати. Просто скажу Сільвії, щоби вона залишила щось для них на кухні.

Вони помолилися і почали їсти. Скориставшись штовханиною, що зчинилася при розливанні помідорового супу, Тамара нахилилася до вуха Ніни.

— Усе нормально, — прошепотіла дівчина. — Сидять у підвалі. Я потім занесу їм бутерброди і компот.

— Дякую.

Ніна скуштувала суп. Він був добрим, схоже, сьогодні випало чергувати тому, хто вмів готувати. Елізі? Можливо, хоча Ніна вже в цьому заплуталася.

Вона підвела голову й обережно глянула на пані Целіну. Руки опікунки трохи тремтіли, коли вона підносила ложку до рота. Час від часу кидала неспокійні погляди туди, де мали б сидіти Тимек і Сташек, і тоді на її обличчі проступав справжній переляк. Інші також здавалися занепокоєними. Артур говорив дещо голосніше, ніж треба, Маріуш мовчав іще затятіше, ніж зазвичай, близнючки часом перешіптувалися, нервово роззираючись навколо, а Еліза ні з грушки ні з петрушки дала прочуханки переляканій Малгосі за якийсь дріб’язок. Тільки дві особи за столом зберігали спокій: Яцек, котрий і світу не бачив поза власною тарілкою (якось сказав, що помідоровий суп — його улюблений), і Лідка, яку, схоже, оберігала її віра в Бога.

Ніна все сильніше розуміла, що має рацію: чари перестають діяти.