Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 62)

— Вона сьогодні дивно поводиться…

Жінка стала на порозі. Коли побачила Ніну й Хуберта, її очі звузилися, а верхня губа пішла вгору, відслоняючи зуби.

— Що ви тут робите?

— Ми… нічого… — Ніна заціпеніла.

— Пані Целіна наказала нам перевірити, чи не бракує солі, бо якщо так, то вона докупить у містечку, — хлопець знову повернув на обличчя маску звичного Адама, гордовитого й упевненого в собі.

На Сільвію цей вираз не справив жодного враження.

— Геть звідси! Я не хочу вас тут бачити. А як упіймаю того, хто в мене речі краде, то горлянку йому розірву!

Хуберт надувся. Якусь мить здавалося, що він насправді спробує протистояти розлюченій жінці. Але Ніна, отямившись, потягнула його за лікоть. Вони побігли.

— Що… на неї… напало? — видихнув хлопець, коли вони зупинилися перед їдальнею.

— Гадки не маю, — але Ніні здавалося, що повинна б мати, — рішення крутилося у голові, наче слово на кінчику язика.

— І що з тією сіллю? — Хуберт, схоже, вирішив, що поки не забиватиме собі голову Сільвією. — Може, пошукаємо запаси Тимека й Сташека?

— Де?

— У спальні?

— Не думаю, щоб вони тримали там трикілограмовий пакет. Але можемо перевірити.

У спальні вони зіткнулися зі Сташеком і Тимеком. Хоча була хороша погода, обидва хлопці лежали на ліжках і витріщалися на стелю. Ніна й Хуберт різко зупинилися на порозі, Сташек повернув до них голову. В його очах блиснуло щось неприємне.

— Прийшли обшукати наші речі? — запитав він.

— Що? — Ніна відчайдушно намагалася знайти якусь відмовку. — Ні, навіщо…

— Якщо так, то сміливіше, — він устав. — Хочеш зазирнути під ліжко? Тимеку, покажи їй свою валізку.

Молодший хлопець також устав і пхнув багаж до Ніни.

— Можеш відкрити, — сказав він, дивлячись дівчинці просто в очі.

«Вони знають, — промайнуло в її голові. — Вони знають, навіщо ми сюди прийшли».

Ніна відійшла, потягнувши за собою Хуберта. Вони знову вийшли в сад і, роздратовані, всілися на березі озера. Ніна обхопила коліна руками. Що їм тепер робити?

— Може, пані Стефанія зараз приїде, — із надією сказала Ніна.

— Може, — погодився Хуберт, але не надто переконано. — А якщо ні… Може, спробуємо затягнути Тимека і Сташека у пастку?

— Як? Вони нам не довіряють. Знають, що нам відомо, хто вони такі.

— Правильно, — хлопець ліг на траву. Під його очима залягли глибокі тіні, і Ніна подумала, що він мусить бути дуже втомленим, хоча й не хоче цього визнавати. Вона також була втомленою. Глянула в бік містечка на іншому боці озера. Манюпусінькі кам’янички чітко вимальовувалися на тлі блакитного неба, Ніна побачила навіть мотузку з пранням, протягнуту з вікна до вікна. Біля молу колисалися човни, що нагадували дитячі іграшки. «Пані Стефаніє, де ж ви? — подумки запитала дівчинка. — Чи ви не бачите: ми потребуємо допомоги!»

Думки Ніни почали кружляти навколо сарая для інструментів. Там нічого не було. Але ж Сташек і Тимек не мусили про те знати. Тож що вони мали намір там знайти?

Відповідь була простою: у сараї для інструментів зазвичай є інструменти.

Дівчинка заговорила.

— Здається, у мене є ідея. Тільки нам знадобиться хтось, кому Сташек і Тимек довіряють. Наприклад, Тамара.

— Вона під впливом янгольської магії, — нагадав Хуберт.

— Але чари слабшають. Принаймні так мені здається.

— Ти насправді бажаєш ризикнути?

— Здається, у нас немає іншого виходу.

Вони дочекалися моменту, коли Лідка пішла купатися, а тоді Ніна нишком кивнула Тамарі. Дівчина здійняла брови, але підійшла.

— Що? Ви потребуєте допомоги для вирішення таємниць?

— Щось подібне, — зізналася Ніна. — Краще ходімо туди, де ніхто нас не побачить і не почує.

— Звучить серйозно, — Тамара захихотіла.

Вони пішли до зруйнованого крила, де всілися на залишках поваленої вежі. Тамара роззирнулася. Навіть посеред білого дня у цьому місці було щось неймовірно шалене: воно здавалося сумним і наче… відділеним від решти саду. Важко було повірити, що за кількадесят кроків інші члени їхньої невеликої групки купаються, загоряють чи грають у футбол.

— Ну, атмосфера найкраща для страшенних таємниць. Говоріть, про що йдеться.

Ніна глянула на Хуберта, Хуберт — на Ніну.

— Краще ти починай, — сказала дівчинка.

— Чому я?

— Бо в тебе краще виходить.

— Звідки знаєш?

— Ти маєш акторські здібності, пам’ятаєш?

— Та давайте вже, — пирхнула Тамара.

Хуберт зітхнув і почав говорити, а його спільниця скоса дивилася на Тамару, яка крутилася на місці. Ніна намагалася зберігати незворушний вираз обличчя, одначе відчувала себе невпевнено.

— Підсумуємо, — запропонувала Тамара, коли хлопець закінчив говорити. — Ви кажете, Бестія спеціально випустила Сташека і Тимека, бо Коло зустріло перешкоду і вже не могло розширюватися?

— Ага, — погодилася Ніна.

— А Сташек і Тимек — це наче бригада, яка має завдання цю перешкоду оминути і збудувати стежку?

— Більш-менш.

— І цією стежкою, усипаною сіллю, Бестія увійде в монастир?

Ніна погодилася, а Тамара хитнула головою.

— Ви ж розумієте, як божевільно це звучить? Це можна пояснити якось інакше?

— Наприклад, як? Дай хоча б одне розумне пояснення, навіщо Сташек і Тимек виходять уночі й голими руками рвуть траву?

— Ви справді їх бачили?

— Ми бачили, як вони виходять і як повертаються потім, забруднені землею. А на ранок траву було вирвано, — чесно сказав Хуберт.

— Це божевілля, — пробурмотіла Тамара, після чого глянула на Ніну. — Чому ви не сказали про це раніше?

— Бо ти була зачарована янголом, як і всі, окрім мене й Хуберта.

— А тепер я не зачарована?

— А ти боїшся?

— Так. Мабуть, що так, — визнала вона неохоче.

— Це значить, що чари слабшають.

Вона перевела погляд на Хуберта.