Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 61)
Якийсь час вони мовчали. У Ніні легке зніяковіння змагалося з бажанням похвалитися своїми знаннями. Нарешті бажання перемогло.
— Я знаю, чому ти не завіявся з монастиря, — сказала дівчинка.
— Ну? — Хуберт відвів погляд убік, що лише упевнило її: вона має рацію.
— Через Целіну, так? — Ніна почувалася усе дурнуватіше. — Тому ти її постійно захищаєш і саме тому був таким паскудним, бо хотів їй подобатися?
— Вона ні в чому не винна, — він прискорив крок, і тепер дівчинка ледь за ним встигала.
— Вона старша за тебе щонайменше на шість років…
— На сім. І що з того? — Хуберт кинув на неї гнівний погляд.
— Нічого. Я вже нічого не говорю.
«Мені нема до цього діла», — подумала Ніна.
Вони встигли саме на сніданок. Яцек продовжував мовчати, але Тамара дозволила Ніні сісти поряд. Дівчинка була надто змореною, щоби їсти, тільки скубала хліб, байдуже слухаючи дотепи про свою дружбу з Адамом. Проте на Тамару поглядала занепокоєно: боялася, що приятелька знову стане розпитувати, де Ніна вешталася до сніданку.
Але Тамара порушила іншу проблему.
— Пані Целіна зла, — захихотіла вона. — Буцімто Сташек і Тимек нанесли в ліжка купу бруду, і тепер треба прати постіль. Як думаєш: може, вони також швендяють десь уночі?
— Може, — Ніна дивилася на сільницю, що стояла на столі.
Сіль. Земля і грязюка. Сташек з Тимеком, які повертаються у спальню з долонями, забрудненими до зап’ястків. Їхні воскові обличчя так схожі на обличчя дітей з картин Маури, що порпалися у землі на межі Диявольського Кола.
Але ж біля Диявольського Кола ніхто не рився, Ніна б це помітила.
Коло зустріло перешкоду, зупинило ріст — і відразу після того, як на замовлення, з’явилися Сташек і Тимек.
Сіль і земля.
Сіллю посипають землю, аби на ній нічого не росло.
Ніна стрімко підвелася. Усі одночасно глянули на неї. В очах молоді чітко читалося: «Знову ця пришелепувата?»
— Чи… чи можу я піти з-за столу? — запитала вона.
— Так, Ніно, можеш, — пані Целіна цього ранку здавалася змученою й байдужою. Невже янгольська магія потроху перестає діяти?
Ніна не мала часу замислюватися над цим. Зауважила тільки запитання у погляді Хуберта і, вискочивши з їдальні, подалася на кухню.
— Сільвіє, чи останнім часом… — вона завмерла на порозі. Кухарка дивилася на неї злим, напруженим поглядом, а її обличчя спливало потом. — Чи останнім часом у тебе не зникала сіль?
— Цілий мішечок, — прогарчала жінка. Прогарчала насправді, це не була метафора. Із глибин її горла вилетів хрипкий звук, наче шум зіпсованого мотора. Ніна відступила, відчуваючи, як волосся у неї стає дибки. — І ножі. Два ножі щезли. Геть від моїх речей!
Люте гарчання набирало силу. Дівчинка відвернулася і втекла з кухні.
«Що її вкусило?» — подумала вона, біжучи в сад. Але поки відклала це питання на потім, зосередившись на Сташеку і Тимекові. Обидва хлопці, безперечно, змінилися: про них навряд чи можна було сказати, що вони думають, як нормальні люди. Найкращий доказ — це те, що, коли вони вночі виходили назовні, їм навіть не спало на думку взути черевики, а перш ніж повернутися у ліжко, вони навіть не помили ноги. Але дурнуватими ці двоє не були. Швидше, достатньо метикуватими, аби обдурити Ніну. Дівчинка очікувала, що Сташек і Тимек щось робитимуть біля Диявольського Кола, але вони трималися від нього подалі.
Поки що.
Вона стала в саду й заплющила очі, намагаючись пригадати план монастиря. До саду вели три шляхи: один, яким усі користувалися, другий — у зруйнованому крилі, і третій, яким час від часу користувалася Сільвія, коли йшла по яблука чи сливи для компоту.
Ці треті двері виходили майже на Диявольське Коло.
Ніна з острахом подалася в той бік.
Як вона і очікувала, біля порогу третіх дверей починався вузький пасок ґрунту, з якого голими руками видерли траву. Земля у цьому місці біліла від солі, а стежка, хоча поки що й було в ній лише кільканадцять кроків, чітко вела до Кола. Ще одна, найбільше — дві ночі, й Диявольське Коло з’єднається з монастирем.
«Вони роблять прохід, — подумала Ніна. — Прохід для Бестії з Кола, яка не може ходити по живому. І вони виявилися достатньо метикуватими, аби розпочати роботу над стежкою з іншого боку».
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
в якому все повертається до попередніх форм,
і це має дуже погані наслідки
— Що тепер? — запитала Ніна.
Спершу вони намагалися збити сіль зі стежки ногами, але із цього нічого не вийшло. Частина білого пилу змішалася із землею. Крім того, сіль там чи ні, але на стежці ще якийсь час нічого не ростиме.
— Ми стримаємо їх незалежно від ціни, яку доведеться заплатити, — заявив Хуберт тоном мученика.
Вони сиділи біля озера, Тамара й Лідка загоряли неподалік на килимках. Тамара одягла сміливий купальник, який добре підкреслював її красиві ноги. На Лідці ж був старосвітський бурий наряд з холошами до середини стегна, в якому вона здавалася власною бабцею. Ніна не вперше замислилася: чому така красуня не вдягається нормально? Через брак грошей? Це не вичерпне пояснення, оскільки бідні дівчата якось давали собі із цим раду. У будь-якій родині знайшлася б якась кравчиня — рідна або приятелька, — як і трохи старих речей, що можна перешити. Батьки Ніни також не були багатими, але ж Ніна мала кілька непоганих, пристойних платтячок.
Тамара перехопила погляд подруги, встала з килимка й підійшла до неї.
— Тебе й надалі цікавить таємниця? Якщо так, то докинь до своєї колекції те, що хтось заліз у сарай для інструментів. Ремігіуш із цього приводу страшенно нервував — я думала, він комусь голову відгризе.
— Сарай для інструментів? Адже він порожній, — вони чудово про це знали, бо недавно шукали там із Яцеком дошки для будівництва плота.
— Знаю. Тим більше дивно, так? Як вважаєш, детектива така справа зацікавить?
Ніна глянула на неї уважніше. Тамара в купальнику, із вологим, скуйовдженим волоссям, була уособленням сили, спокою і впевненості в собі. Але в її очах дівчинка помітила тривогу.
— Може.
— Ну то залишу вас, аби ви це обговорили.
Коли Тамара повернулася до Лідки, Хуберт глянув на Ніну.
— Навіщо комусь вдиратися до сараю з інструментами?
— Гадки не маю. Зрештою, ми подумаємо про це згодом. А тепер нам треба вигадати спосіб, як стримати Сташека і Тимека. Ти маєш якісь ідеї?
— Ну, не знаю, може, коли вони вийдуть у сад, ми кинемося на них…
— Кинемося на них? КИНЕМОСЯ?
— Чому ні? — нахмурився Хуберт.
— Тимек малий, але зі Сташеком ніхто з нас не впорається. З іншого боку…
Вона замислилася. Скажімо, Сташек і Тимек виходять із монастиря, а Ніна разом із Хубертом намагаються їх втримати. Виникає скандал, прокидається пані Целіна й відсилає все товариство в ліжка. Це могло б допомогти, хоча б на певний час.
— Вважаєш, що вони можуть будувати стежку тільки на світанку, в сутінках чи під час дощу? — запитала дівчинка.
— Не знаю, може, й так. Сьогодні вони вийшли тільки вдосвіта.
— Це все одно небагато нам дає. Теоретично ми могли б пильнувати за стежкою, як раніше я пильнувала за Колом. Але ми не зуміємо робити цього весь час. Крім того, на перший погляд, виривання трави не є чимось страшним; Сташек і Тимек можуть сказати пані Целіні… ну, не знаю… наприклад, що вони хочуть навести лад у саду чи щось подібне. Вона погодиться, а ми отримаємо на горіхи за те, що їм заважаємо. Ні, в цьому немає сенсу… — Ніна хитнула головою.
— Ми могли б забрати в них сіль.
— Сіль можна купити в містечку. Але так, це хоча б якась ідея. Може, завдяки цьому ми отримаємо трохи часу.
— Давай зробимо це відразу, — Хуберт зірвався на ноги.
Дорогою до монастиря Ніна глянула на простирадло, що висіло у вікні однієї з келій третього поверху. Чи пані Стефанія вже помітила сигнал SOS? Ніна сподівалася, що помітила. Тому весь час прислухалася: чи не зашумить мотор автівки від міста.
Кухня була порожньою, тож вони відразу прослизнули в комору. На одній із полиць стояв відкритий мішок, на дні якого виднілося трохи солі. Ніна пригадала, скільки білого порошку вони бачили на стежці, і зойкнула.
— У цьому мішку було три кіло. Якщо Сташек і Тимек вкрали ще один, повний, то десь у них схований чималий запас. Тож забирати в них сіль — дурне діло, нам це нічого не дасть.
— Ми можемо знайти їхній запас.
Двері кухні скрипнули, і Ніна нервово здригнулася.
— Сільвія, — прошепотіла вона.
— Ну то й що?