Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 60)

— Ти подумав, якщо станеш на вокзалі з валізкою, наче тільки-но вийшов з потяга, то Ремігіуш забере тебе в монастир?

— Саме так. Я не сподівався, що ця ситуація затягнеться, і був упевнений, що все розкриється, щойно ми доберемося до монастиря. Але мені було важливо хоча б на хвилинку сюди зазирнути. Тому я спакував у валізку що потрапило під руку, а половину речей забув, у тому числі й кляту зубну щітку. Пофарбував волосся, щоб моя схожість із мамою не кидалася в очі. Потім пішов на вокзал і чекав на перший вранішній потяг. Мені не пощастило, бо ніхто не вийшов, а чорна «іфа» не з’явилася. Я повернувся опівдні, але тоді з потяга вийшла Еліза, а Ремігіуш, схоже, чекав на дівчину, бо на мене навіть не звернув увагу. Ввечері «іфи» не було. Наступного ранку я трохи спізнився, а коли підходив, повз проїхала автівка, що везла якогось хлопця. Я потроху втрачав надію, але вирішив спробувати ще раз — і тоді сталося диво. Я стирчав із валізкою на пероні, коли до мене підійшов Ремігіуш і пробурмотів: «Адам Навроцький?», а я кивнув. Потім він ще запитав мене про якусь Ніну, але я відповів, що жодної Ніни в потягу не було. Ми сіли в «іфу» та поїхали. Я був упевнений, що тільки ми опинимося на місці, той, хто знає того Адама, відразу зрозуміє, що я не він. Але нічого подібного не сталося. Пані Целіна привітала мене й провела по монастирю. Я почувався, о рани Божі… наче той, кому відкладено смертельний вирок. Кілька наступних днів я помирав зі страху, бо справжній Адам міг приїхати будь-якої хвилини. І тільки потім трохи заспокоївся.

— Пані Целіна мусила швидко тобі довіритися, раз ти довідався про янгола в підвалі.

— Я намагався цю довіру заслужити, — по обличчю Хуберта знову промайнула гримаса болю. — Увесь час я почувався геть погано, бо ж обдурював. І підслуховував, коли тільки міг, намагаючись довідатися, що тут відбувається. Так я зрозумів, що Азкіелю діла немає до того, зникне чи не зникне хтось із нас у Колі — він із самого початку був готовий жертвувати нами. Страх перед Бестією мав допомогти проявитися Обраному, я тобі вже говорив. Тільки коли зник Тимек, а пані Целіна страшенно плакала, Азкіель дозволив їй попередити нас, аби ми не виходили в садок під час дощу, на світанку й у сутінках.

— Я одного не розумію, — Ніна випростала задерев’янілі ноги. — Навіщо була та вистава з міліцією? Азкіель міг відразу, як тільки зник Тимек, викликати всіх до кімнати з каміном, а потім зачарувати.

— Такі чари для нього страшенно важкі.

— Важчі за те, щоб зробити так, аби міліціонери й люди з міста забули про Тимека? — у голосі Ніни чулися сумніви.

— Важчі. На містечко тоді вже було накладено чари. Наскільки я знаю, це зробило кільканадцять крилатих, бо один не впорався б. Азкіелю легше було маніпулювати тими чарами, ніж впливати на кожного з нас по черзі.

— А твоя бабця часом не непокоїться, де ти подівся? — Ніна змінила тему й відразу пожалкувала, оскільки знала, яка буде відповідь.

— Вона іноді взагалі забуває, що я існую. Я серйозно: може накрити стіл лише на одну особу або купити на сніданок тільки одну булку. Інколи я себе відчуваю невидимим. А якщо вона про мене пам’ятає, то їй не дуже цікаво, де я і що роблю. Коли повернувся по щітку, то сказав, що їду на кілька днів, може на тиждень, до тітки в село. Буває, що я туди їжджу і допомагаю по господарству. Цього вистачило.

Ніна кивнула, з неприємним відчуттям у шлунку згадуючи дім, в якому не було й сліду присутності підлітка. Як це, виховуватися в такому місці? Із бабцею, для якої важливіша померла дочка, а не живий онук?

Із задуми її вивів звук дверей, що відчинялися. Вони обоє підскочили.

— Повертаються, — прошепотів Хуберт.

За мить, сховані у віконній ніші, вони побачили, як Сташек і Тимек у піжамах ідуть у спальню. Босі ноги хлопців були обліплені землею, а долоні — брудні, наче вони порпалися в грязюці.

Що вони робили в саду?

Сташек і Тимек зникли в спальні, до якої за мить обережно наблизився Хуберт. Він відчинив трохи двері й зазирнув.

— І що? — неспокійно прошепотіла за його спиною Ніна.

— Лежать у ліжках.

Вони почекали ще з чверть години, але нічого не змінилося. Було схоже, що Сташек і Тимек після своєї таємничої вилазки просто полягали спати.

Ніна підійшла до вікна коридору. Надворі посвітлішало, туман відступав.

— Вийдемо в сад?

Хуберт мовчки кивнув.

Удвох, керовані інстинктом, вони відразу попрямували до Диявольського Кола. Ніна була впевнена: якщо вже Сташек і Тимек щось робили, то саме там. Але Коло мало звичний вигляд, не здавалося ані меншим, ані більшим, а навкруги — жодних слідів.

— Не розумію, — пробурмотіла вона. Потім, озирнувшись на Хуберта, заявила:

— Я іду в Маркоти.

— Зараз?

— А чому б ні? Ми встигнемо повернутися до сніданку. А навіть якщо ні — що з того?

— Навіщо ти хочеш туди йти?

— Мушу поговорити з пані Стефанією і батьком Тамари, якщо він уже приїхав. Може, в них буде якась ідея щодо того, що тут відбувається, — у неї промайнула неприємна думка, що їй доведеться вирвати пані Стефанію зі сну, але вона ту думку придушила. Ситуація не дозволяла перейматися такими дрібницями. Зрештою, Ніна вірила, що жінка не матиме претензій.

— Я йду з тобою.

Дівчинка повернулася у спальню і якомога швидше вдяглася. Хуберт чекав біля монастирських воріт. У повітрі відчувався нічний холод, земля була просякнута дощем, а краєчок сонця, що висіло низько над горизонтом, несміливо визирав з-за склублених там білих хмар. Пахло лісом і холодним болотом. Ніна любила вставати рано, бо це навіювало думки про щось незвичайне: про літню поїздку, пригоду. Крім того, світ тоді був іншим — свіжим, вимитим, наче чекав, дрімаючи, на людей, які за мить його наповнять. Але цього разу їй не хотілося радіти ранку. Під повіками наче пісок насипали, а голову напхали ватою. Найохочіше вона заповзла б під ковдру й спала б до кінця світу — неважливо, чи лазили б навколо потвори, чи ні. Від втоми в Ніни плуталися ноги, й кілька разів вона мало не впала на рівній дорозі. На щастя, Хуберт устиг її підхопити. Дівчинка не могла зрозуміти, як він це все зносить. Він не здавався надто сильним, був дрібним, худим і блідошкірим, наче хворобливим. Але він значно краще за Ніну витримував величезну нервову напругу й відсутність нормального сну.

У Маркотах вони були о пів на сьому. Саме тут Ніну спіткало перше велике розчарування того дня.

Пані Стефанії дома не було.

Ніна дзвонила й стукала, аж поки не відчинилися двері навпроти, а в них постала заспана жінка в халаті.

— Її немає. Поїхала ввечері й не поверталася ще. Припиніть так гепати, на милість Божу!

Дівчинка зійшла з ґанку й важко всілася на сходах перед зачиненою кав’ярнею. Ноги були вологими від дощу, але вона не зважала на це. Хуберт усівся поряд. Люди, які поспішали на роботу, час від часу кидали на них сповнені цікавості погляди, але ніхто не затримувався. Ніна звісила голову.

— Може, вона скоро повернеться, — сказав Хуберт невпевнено. — Почекаємо хвилинку.

Дівчинка не відповіла, сперлася на фрамугу й заплющила очі. За мить вона уже спала.

Їй снилося, що Маура Левицька йде по дорозі під деревами, а з них опадає осіннє листя. На гілках сидять круки, небо темно-синє, передгрозове. Маура несе стару довоєнну валізку, обв’язану мотузкою, і плаче, промовляючи:

— Прийде до тебе по стежці з білої солі.

Ніна отямилася. Голову мала важку, наче хтось наповнив її камінням, а в роті було сухо. Вона поспіхом витерла губи, бо їй здалося, що слинила уві сні.

— Немає сенсу чекати довше, — Хуберт вмостився поряд. — Можемо залишити їй записку. Коли вона повернеться, то прочитає та приїде до нас.

— А звідки в тебе папір та олівець?

— Кіоск навпроти відкрито. Олівець я купив, а папір випросив. Ти напишеш чи я?

— Можу я.

Вона послинила кінчик олівця і швидко написала на шматку паперу кілька речень:

«Сташек і Тимек повернулися, але поводяться дивно. Не знаємо, що думати. Ідуть в сад на світанку й повертаються брудні, наче порпалися у землі. Прошу пані приїхати».

Трохи подумавши, дівчинка ще дописала: «Я боюся».

— Може, так?

— Певно так, — Хуберт кивнув. Тієї миті по вулиці проїхала… машина, яка була чимось середнім між велосипедом і малим паровозом. Ніна відкрила й закрила рота. Вона мала враження, що це сон.

— Ти… бачив це?

— Паровий велосипед? Та-а-ак, бачив.

— Що це було?

— Не знаю, але янгол сказав, що світ змінюється, пам’ятаєш? Може, через це подібне й винаходять. Ходімо вже. Чи ти залишаєшся? Якщо хочеш, я можу повернутися сам, а ти зачекаєш на пані Стефанію.

— Іду, — Ніна встала. Ноги під нею трохи вгиналися, і вона була, наче хвора кицька. — Він же не додавав, що на краще, правда?

— Що?

— Янгол. Не казав, що світ змінюється на краще?

— Ні, як пам’ятаю, то ні.

Вони чимчикували дорогою до монастиря. Помітно тепліло, скоро Ніна зняла светр і зав’язала його на талії.

— Чи говорить тобі про щось стежка, зроблена із солі? — запитала вона.

— Із солі? Ні. З чого б то?

— Малгося вночі знову говорила крізь сон. Сіль ніяких думок в тебе не викликає?

— Тільки як приправа до їжі. Ну і, здається, вона придатна для екзорцизма демонів.

— Ти серйозно?

— Ну, начебто. Сам я ніколи не намагався таке робити.