Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 56)

Коли вдарив гонг, вона встала й пішла у їдальню, притуливши «Список…» до грудей, наче найцінніший скарб. Зупинилася у дверях. Яцек кинув на неї убивчий погляд, який чітко говорив: «Тільки спробуй сісти біля мене», а Тамара відвернулася. Ніні захотілося побігти до спальні, заховатися під ковдру й проплакати до ранку. Але це означало б візит пані Целіни, яка розпитувала б сповненим неспокоєм голосом: «Ти добре почуваєшся, люба?» А може, вже навіть пані Целіні немає ніякого діла до самопочуття Ніни? Нехай. Раніше чи пізніше їй все одно доведеться стати проти колишніх друзів і подруг.

— Ну, ти вирішила, заходити чи ні? — гарикнув Адам, обходячи її на порозі.

Вона стиснула зуби, увійшла до їдальні й роззирнулася, шукаючи когось, хто б не так пашів неприязню. Лідка? Вона, як завжди, мала обличчя цнотливої святенниці. Адам, очевидно, відпадав. Близнючки? Геля не любила Ніну, але Кароліна час від часу бувала ввічливою. І Малгося, яка не мала місця для неприязні, бо всю її наповнювало власне нещастя.

— Я можу? — Ніна вказала на стілець між Кароліною і Малгосею.

— Сядай, — старша з близнючок кивнула. — Я сі чула, що ти сі посварила з Тамаркою і Яцеком?

— Вони мене ненавидять… — поскаржилася Ніна.

— Ач, гніваютьсі, але вно їм попустить.

— Навіть розмовляти зі мною не бажають.

— Почекай трохе, лем тоді проси прощення — побачиш, вибачать ті.

— Звідки знаєш? Може, вони вже мене ненавидітимуть до кінця світу?

Кароліна глянула весело, а Ніна раптом відчула себе дитиною. У товаристві старшої з близнючок усі, мабуть, відчували себе так. Навіть практична Еліза поруч з нею втрачала впевненість, а великий Маріуш здавався лише малим хлопцем. Що в цій дівчині було такого? Ніну знову наче вдарило, що здавалася вона старшою, ніж була насправді. «Як Славек», — подумала вона раптом. Він також був надто зрілим для свого віку.

Може, Кароліна буде союзницею, якої потребувала Ніна?

— Я хотіла… хотіла про дещо запитати… — пробурмотіла вона, дивлячись, як Фліп і Флап заносять тацю із тарілками бутербродів і глечиками гарячого чаю. — Можу?

— Ну.

— Тобі не здається, що повернення Сташека й Тимека є дивним?

— Вони сі згубили, а потім сі знайшли. Чом тут дивуватися?

— І тебе не цікавить, де вони були й чому нічого не пам’ятають?

— Трохе так, але як самі без пам’єнті, то ніц нам й не промовлять.

— А якщо…

— Не чуди, бо з того сон гіршає. Як було б що не так, янгол би із тим навів лад.

Розчарована Ніна опустила голову. До їдальні увійшли Тимек зі Сташеком і сіли один біля одного. Малгося трохи здригнулася.

— Тимек уже мене не любить, — прошепотіла тихо.

— Минеться, от побачиш, — Ніна повторила слова Кароліни, але їй забракло впевненості близнючки. Крім того, те, що могло бути правдою щодо Тамари та Яцека, не мусило справдитися з Тимеком. Тамара та Яцек на Ніну просто образилися, а Тимек…

Тимек змінився.

Ніні стало шкода дівчинку. Від самого початку в їхній невеличкій спільноті утворилися різні групки. Фліп тримався із Флапом, Кароліна, зрозуміло, із Гелею, Еліза — з Лідкою (що, до речі, було дивним, бо одна була квінтесенцією краси, а друга — майже її протилежністю), Тимек — із Малгосею, а Ніна — з Тамарою та Яцеком. А тепер і Малгося, і Ніна залишилися самі.

Сама. Ніна відчувала, як тягар цього слова пригнічує її плечі. Якби вона знала, з ким могла б поговорити… Але ж усі були зачаровані янголом.

Ні, не всі. Адам, здається, не був. Тільки він і Ніна.

Після вечері Еліза допомогла Фліпу й Флапу прибрати зі столу, а інші перейшли в кімнату із каміном. Тамара знову запропонувала Яцеку покер, пані Целіна й Адам читали, Лідка грала із близнючками в якусь настільну гру, а Тимек і Сташек просто сиділи, витріщившись на стіну. Малгося намагалася з ними порозмовляти, але за хвилинку повернулася, похнюпившись, та всілася у кутку. Ніна долучилася до неї, шкодуючи, що не може дібрати слів, які зуміли б втішити малу.

«Що мені робити?» — думала вона у відчаї. Час від часу поглядала на Адама, шукаючи в ньому того переляканого хлопця, який написав на берегах книжки: «Боятися — це вмирати щодня потроху». Але улюбленець пані Целіни здавався цілком спокійним, наче його не обходило нічого, окрім книжки, яку він тримав на колінах.

Але ж Ніна не могла помилятися. Як говорив Шерлок Голмс: «Коли відкинеш усе неможливе, решта мусить бути правдою, навіть якщо вона здається невірогідною».

Дівчинка прикрила очі й зітхнула, збираючись із силами. «Що ж, — подумала вона, — раз козі смерть. Гірше все одно не буде».

Вона встала й пішла через кімнату. Декілька присутніх озирнулися, хтось щось прошепотів здивовано, коли вона підійшла до крісла Адама. Ніна кахикнула. Погляди пекли їй потилицю.

— Я б хотіла… хотіла б із тобою поговорити, — сказала вона.

— Ну то говори, — Адам навіть не став підіймати голову від книжки.

— Не тут. У якомусь іншому, спокійному місці, — тепер уже всі витріщалися на неї, Ніна це чітко відчувала. Що вона робить?

— Навіщо?

— Бо я знаю, хто ти такий.

Принаймні цього разу він на неї глянув — і їй здалося… чи справді в очах Адама промайнула тінь неспокою?

— Ну, і хто я? Страшна потвора з Кола? Диявол, який хоче всіх вас пожерти?

Ззаду хтось захихотів. Тамара? Певно так, але Ніна не хотіла про це думати.

— Нічого такого я не говорила.

— Тоді хто я? І чому тобі взагалі спало на думку, що я можу бути кимось іншим?

«Через зубну щітку, — подумала Ніна. — І через твоє волосся. Буває, що брюнети мають сині очі, але світлі вії із чорним волоссям — надто рідкісний випадок. А розлютився ти насправді тільки один раз, коли Яцек дорогою у місто розповідав про „божевільну“, яку тримали монашки. А потім ти назвав Маркоти найкращим місцем у світі».

Вона відвернулася, вирвала зі «Списку…» порожню сторінку, а тоді написала на ній одне речення. Складений шматок паперу дала Адаму.

Він прочитав, сховав листок у кишеню й устав. Ніна полегшено зітхнула. Значить, вона мала рацію.

Бо те одне речення мало такий зміст: «Ти син Маури Левицької».

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,

в якому Ніна спить із ножем

під подушкою і дізнається,

для чого може знадобитися сіль

— Ти щось зробив із волоссям?

Адам, який насправді Адамом не був, причесав пальцями буйну чуприну кольору вугілля.

— Пофарбував, — признався він неохоче. — Старою фарбою з тих часів, коли бабця боролася із сивиною. Одна упаковка залишалася вдома. Боявся, що вона буде простроченою, але, як бачиш, не була.

— Як ти тут опинився і звідки знав, що Славек не приїде?

— Не знав. То був сліпий випадок, щастя, якщо можна так назвати, — він скривився. — Я підозрював, що в монастирі відбувається щось погане, тому хотів перевірити. Довга історія.

Вони сиділи на широкому підвіконні в їдальні. Світло час від часу блимало, тому Ніна нарешті вимкнула його і запалила свічку, яка тепер стояла між ними на блюдці. Теплий блиск вогню відбивався у склі, в яке стукав дощ, і підкреслював тіні під очима Адама. Позбувшись зневажливого виразу обличчя, хлопець змінився, здавався тепер пригніченим і наче дуже крихким.

Двері їдальні скрипнули. Хтось зазирнув усередину й відійшов, хихочучи. У коридорі пролунав шепіт, а потім тупіт.

— Думаєш, їм це набридне? — запитала Ніна.

— Навряд чи, — похмуро пробурмотів Адам. — Може, думають, що ми прийшли сюди цілуватися.

Ніна зацікавилася темрявою назовні й деякий час вдивлялася у мозаїку крапель, що повзли по шибці. Дощ вистукував монотонний осінній ритм.

— Як ти дізналася, що я син Маури?

Ніна розвернулася.

— Через зубну щітку. Я думала, що ти купив її у містечку, але ні, ти просто пішов за нею додому, правильно? І боявся, що хтось із нас здогадається, що ти живеш у Маркотах, а тому її заховав. До того ж ти страшенно розлютився, коли Яцек назвав Мауру «божевільною», а потім сказав, що Маркоти — найкраще місце на землі. Не ображайся, тут цілком непогано, але назвати це місце «найкращим» міг би тільки той, хто тут народився.

Він кивнув.

— Я народився у Варшаві, але тут завжди був мій дім.

— І я бачила фото твоєї матері, — додала вона. — Обличчя у вас схожі, мене збило оце чорне волосся. Та ще те, що на фото було немовля, одягнене в щось подібне до платтячка, тому спочатку я думала, що в Маури була дочка, а не син. І тільки потім я зрозуміла, що малих дітей одягають так, що зрозуміти їхню стать важко.

— А я добре вдавав, правда? — блиск в очах на мить оживив понуре, змучене обличчя хлопця.

— Геніально. Якщо ти не такий поганець насправді, то ти чудовий актор.