Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 58)

— А він усе ще вірить, що Обраний живий, — застогнала Ніна. — Якби я тільки могла його переконати, що все інакше, тоді він, може, нас би відпустив, знайшов би якийсь інший спосіб проти Бестії…

— Азкіеля буде важко переконати, бо його тут немає.

— Немає? Як це — немає?

— Він зник десь близько полудня. Пані Целіна стверджує, що він скоро повернеться. Але, може, янгол і в цьому її обдурив.

Так з’ясувалося, чому крилатий не зацікавився несподіваним поверненням Сташека й Тимека. Ніна сховала обличчя у долонях. «Усе втрачено», — чула вона слова Хуберта.

А може, ні? Може, тепер, коли янгола не стало, зачаровані швидше отямляться?

— Я тільки не розумію, — продовжував хлопець, — чому Азкіелю було байдуже, що один із нас не той, хто мусив бути. Я мало не зомлів, коли дізнався про твоє відкриття. Думав, що мені вже кінець, бо відразу всі зрозуміють, хто я такий.

— А я цьому не дивуюся, — Ніна відвела руки від обличчя. «Тільки спокійно, — повторювала вона подумки. — З паніки нічого доброго не вийде». — Подумай. Вони зібрали тут тринадцять осіб, сподіваючись, що котрась — та, яка переможе Бестію. Потім довідалися, що когось із нас підмінили. Що вони мали робити? Померлого неможливо оживити, тож вони могли тільки сподіватися, що Славек не був Обраним. Насправді шанс був один до тринадцяти, і я не думаю, що Азкіель переймався тим, що в монастирі виявили чужу особу. Навіщо йому переживати? Він дуже впевнений у собі, йому й на думку не спало б, що звичайний підліток може становити загрозу для його плану.

— І мав рацію, правильно? — в голосі Хуберта прозвучала гіркота. — Я не міг би зашкодити Азкіелю, навіть якби цього хотів. Я нікого не врятую — ні себе, ні вас.

— Ой, досить. Я говорила, що ми щось вигадаємо. Шкода, що я не дала сигналу SOS, могла хоча б порозмовляти з пані Стефанією…

— Якого сигналу?

Ніна пояснила.

— Ми можемо зробити це зараз, — сказав Хуберт, коли вона закінчила говорити. — Підемо на другий поверх і запалимо світло…

— Це нічого не дасть. Сильно дощить. За такої погоди з іншого берега озера нічого не помітять.

— Точно.

Ніна зігнулася. А якщо піти в містечко? До пані Стефанії, тільки на одну ніч? Цього разу вона не заблукає у темряві, була в цьому впевненою. Бо мала ж ліхтарик…

— Якщо думаєш про втечу, то я з тобою не піду, — хлопець, схоже, відгадав її думки.

— Я залишуся, — трусонула головою Ніна. — Це ж лише одна ніч.

— Одна ніч, яку треба пережити, — заявив він похмуро.

— Пережити? Бестія з Кола нікого вже, думаю, не забере, раз вона відпустила Тимека і Сташека…

— А ти не думала, ЧОМУ вона їх відпустила?

— Думала, але поки що нічого не надумала. Ти знаєш?

— Здогадуюся, — Хуберт нахилився до Ніни. Очі його горіли похмурим блиском, бліде обличчя зарум’янилося. — Може, щоб вони ПОВБИВАЛИ НАС, КОЛИ МИ ЗАСНЕМО?

— Ти… здурів?

— Але ж ти бачила, як вони поводяться. Вони змінилися, ти не можеш цього заперечити. Бестія майже точно перетягла їх на свій бік. Може, зрозуміла, що забагато часу витрачає, виловлюючи нас по черзі, тож вислала двох своїх агентів, аби вони закінчили справу.

— Досить, — Ніна заткнула вуха. — Я не хочу цього чути!

— Почекають, поки ми заснемо, тоді встануть і…

— Не хочу цього чути! З мене досить твоїх ідей!

Двері до їдальні скрипнули, і на порозі з’явилася пані Целіна.

— Що тут відбувається? Ніно, чому ти кричиш?

Дівчинка мовчала, стиснувши уста. Опікунка зітхнула.

— Ідіть спати, вже пізно.

Коли вона вийшла, Ніна глянула на Хуберта розширеними з переляку очима.

— Я зараз спати не піду. Не мо… не можу.

— Не переймайся, я чатуватиму всю ніч і не дозволю, щоби Сташек і Тимек когось скривдили, — він сягнув у кишеню і вийняв ніж, що здивувало дівчинку. — Тримай. Я вкрав з кухні. Він гострий, у разі чогось ти зумієш захиститися…

— Я не хочу ніякого ножа! Ти головою вдарився?

— Бери! — він силою розкрив її кулак і втиснув у долоню холодну металеву колодочку. Ніна здригнулася, адже почувалася так, наче тримала отруйну гадюку. Долоні її були слизькими від поту, а сама вона аж трусилася.

— Не хочу! Я не можу… не зумію… — від самої думки, що має увіткнути ніж у Тимека чи Сташека, їй ставало погано. — Окрім того, тобі він потрібен більше, ти ж, урешті-решт, спиш із ними в одній кімнаті.

— Візьму з кухні інший, не переймайся. Це тільки так, про всяк випадок, ти не матимеш потребу ним скористатися. Я говорив тобі, що чергуватиму всю ніч. І коли треба буде, то захищуся, навіть якщо доведеться віддати життя.

Ніна закліпала. Незважаючи на весь жах, до неї починало потроху доходити, що хлопець, певно, трохи переграє… Віддасть життя? Чого він начитався?

— І це начебто я маю схильність усе драматизувати, — пробурмотіла вона.

Пані Целіна знову зазирнула до їдальні.

— Ви ще тут? Я ж сказала, що ви маєте йти спати.

— Сховай ніж! — просичав Хуберт.

Ніна почимчикувала у спальню. Дівчата вже лежали в ліжках, але побачивши, хто заходить, відразу пожвавилися.

— Як тобі сподобалося побачення з нашою потворою? — запитала Еліза, а Геля захихотіла.

— Дайте їй спокій, — відізвалася Лідка із виразом святенниці на обличчі. — Це не вина Ніни, що вона втратила Божу ласку.

Ніна підійшла до ліжка, відчуваючи, як ніж обтяжує кишеню її кофти. Вона мусить його сховати, але ж не зараз, коли всі на неї дивляться… Тож вона тільки зняла кофту, схилилася і запхала її під ліжко. За мить, чалапаючи босими ногами по кам’яній підлозі, до неї підійшла Тамара.

— Про що ви стільки часу говорили?

Ніна випросталася.

— Я думала, що ти зі мною не балакаєш.

— Та що там, хіба мені п’ять років, щоби ображатися? Яцек досі розлючений, — Тамара захихотіла. — Ну, в нього є причина, ага? Маю зізнатися, я також у першу мить аж оскаженіла.

— Ти сказала, що в мене клепка запала, — пробурмотіла Ніна.

— Я це часто кажу людям, — вишкірила Тамара зуби. — А ти страшенно вразлива. Ну, розповідай.

Ніна відчувала спокусу відкритися їй. Але який це мало б сенс? Тамара посміялася б з ідеї, що Сташек і Тимек повернулися, щоби їх усіх перебити. А до того ж під впливом янгольської магії могла усім розпатякати, ким насправді є Адам.

— Не можу. Повір мені, я дійсно дуже хотіла б тобі розповісти, але не можу.

— Як хочеш, — Тамара стенула плечима й повернулася до ліжка. Ніна дивилася на неї із жалем, але, попри все, почувалася зараз трохи краще. Подруга з нею заговорила, а це вже щось.

У душовій, поспіхом миючись, вона обдумувала слова Хуберта. А якщо він мав рацію? Якщо Сташек і Тимек повернулися, щоби їх повбивати?

З одного боку, вона вже встигла зрозуміти, що син Маури — меланхолік і песиміст, який усюди бачить драму. З іншого… з іншого боку, це було можливим, чи не так?

Вона повернулася до спальні, прослизнула в ліжко й почекала, поки Еліза вимкне світло. Потім перехилилася і намацала в темряві кофту, а потім — ніж. Сунула його під подушку, знову відчуваючи укол огиди. Ніж був холодним і здавався майже… живим, наче вона тримала в руці приспане поки що чудовисько, яке будь-якої миті може прокинутися і почне кусатися.

Це була найгірша ніч у житті Ніни.

Вона лежала, вдивляючись широко розплющеними очима в темряву, й напружувала слух, чекаючи на звук кроків, що почулися б із коридору, скрипіння дверей. А потім — дві фігури, які тихо просочилися б у спальню… Ніна не хотіла про це думати, але не мала сил перестати. Помирала зі страху щоразу, коли котрась із дівчат крутилася у ліжку чи хропіла. В неї розболівся шлунок, її нудило. А коли встала, щоби піти в туалет, то зрозуміла, що нічну сорочку, просякнуту потом, можна викрутити, наче мокре прання.

Хвилини тягнулися, як години, години повзли, наче дні. Дощ давно вщух, дівчинка тремтіла, зіщулившись під ковдрою. Часом утома перемагала переляк, і тоді вона на мить засинала, наче падала у глибокий темний колодязь. Утім, щоразу миттєво прокидалася з думкою про те, що, може, ВОНИ вже тут, стоять над нею… Сон був як втрата свідомості, Ніна інколи сама не розуміла, чи засинає, чи зомліває. Якоїсь миті вона зсунулася з ліжка й усілася на підлозі, й цей холод трохи її протверезив. Вона легенько розгойдувалася, обіймаючи руками коліна, й повторювала: «Мені не можна спати, мені не можна спати». Час від часу Ніна устромляла руку під подушку, хоча не була впевнена, чи принесе їй цей дотик полегшення, чи, навпаки — занурить у ще більший страх.

Одного разу вона встала і підійшла до Малгосі, яка кидалася у ліжку. Дитина повторювала крізь сон:

— Прийде до нас по стежці із солі… Прийде до нас по стежці із солі…