Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 57)

— Я і є добрим актором. Завжди був, — по губах Адама пробігла тінь посмішки. — Я це, мабуть, успадкував від батька: в мами якось вихопилося, що він виступав у театрі, але більше нічого не хотіла говорити. Ну, хай йому. А щодо тієї поганющості, то це якось само вийшло, — зізнався він після паузи. — Я весь час страшенно боявся і волів ні з ким не розмовляти, особливо враховуючи те, що я нічого не знав про того Адама, якого я удавав. Ані де мешкає, ані хто його батьки — нічого. Якби я почав вигадувати, раніше чи пізніше чимось би себе видав. Найпростіше було триматися осторонь і стати настільки неприємним, щоби ви й самі не бажали зі мною зв’язуватися.

— А пані Целіна? Із нею тобі довелося б розмовляти.

— Щоразу, коли вона запитувала про щось, пов’язане з родиною, я удавав сум і давав зрозуміти, що мені про це важко говорити.

Ніна пирхнула сміхом.

— Спритно. І вона на це купилася? Ну так, пані Целіна здається такою…

На її здивування, він знову набурмосився.

— Вона зовсім не «така», що б ти під цим не мала на увазі.

— Ох, мовчу, мовчу. Розумію, чому ти мусив залишатися таким паскудним. Але підлабузництво? Доноси? Ти, бува, не перегнув?

Він стиснув зуби й відвернувся до вікна. Ніна зітхнула.

— Як тебе, власне, звати насправді?

— Хуберт.

— А ті анонімні листи, які ти мені писав? Хотів мене налякати?

— Попередити, а не налякати.

— Чому тільки мене?

— Бо спершу тільки ти й крутилася біля Диявольського Кола, а потім… — він хитнув головою. — Потім я зрозумів, що попереджати інших — дурна робота, бо вони б все одно звідси не поїхали. Тож я подумав, що було б добре, якби хоча б одна людина поїхала звідси живою. Шкода, що ти мене не послухала.

— Про що ти говориш? — у голосі Ніни забриніла нотка паніки.

— Не будь наївною, — він глянув на неї згори, а вона відчула, наче на мить повернувся старий Адам. — Це ж очевидно, що всі ми щезнемо.

— Нонсенс. Нам треба витримати лише до ранку. А тоді по нас приїде батько Тамари й пані Стефанія.

— Яка пані Стефанія? І чому батько Тамари мусить приїхати?

Вона розповіла йому все, але хлопець не здавався переконаним.

— Це нічого не дасть. Вони приїдуть, а янгол їх зачарує.

— А от і ні. Пані Стефанія знає про небезпеку. Побачиш, батько Тамари щось вигадає. Він мудра людина. Професор. Завтра в цей час ми всі будемо вже роз’їжджатися по домівках.

Він стенув плечима. «Раз ти так кажеш» — говорив його жест, але в очах не було надії. Ніна несподівано відчула злість. Вона розраховувала на союзника, на когось, хто її підтримає, а замість цього отримала такого… жахливого песиміста. Вона зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

— Все буде добре, — сказала дівчинка, але веселість її видавалася штучною. «Все буде добре» — так говорила пані Целіна, а Ніна їй не вірила. Дівчинка відчувала себе не в своїй тарілці. «Ще тільки одна ніч», — умовляла вона себе.

— Думаю, ти маєш якусь ідею з приводу того, чому тільки ми виявилися не зачарованими? — запитав Хуберт.

— А ти не здогадався?

— Ні. Ти знаєш?

— Знаю. Ну, подумай, що ми маємо спільного?

— Нас ніхто не любить?

— Це також, — вона трохи зарум’янилася. Навіщо було про це нагадувати? — А крім того, ми обоє розмовляли з янголом з підвалу. Тебе він також хапав за руку, так?

Він кивнув.

— Думав, що він мені кістки зламає.

— Ну власне. А потім щось подібне робив Азкіель, коли я принесла валізку, а він усіх зачарував. Крилаті мусять… ну, не знаю, якось впливати на людей через дотик чи якось так. І схоже, що один янгол зробив нам щеплення від магії іншого янгола.

— Про те, що янголи можуть впливати на людей, я знаю давно.

— Може, це діє таким чином: шо сильніше стисне тебе янгол, то потужніший його вплив? — фантазувала Ніна. — Це пояснило б, чому раніше пані Целіна час від часу поводилася нормально — боялася і все таке, — а тепер уже ні. Тепер навіть якби Бестія з Кола жерла нас у неї на очах, вона, напевне, й надалі стверджувала б, що це просто нещасний випадок.

— Думаєш, що вона… що вони всі вже ніколи не стануть нормальними?

— Не знаю… Ні, думаю, що раніше чи пізніше це мине. Пані Целіна завжди отямлювалася. Пам’ятаєш? Коли щез Сташек, вона була спокійною, зуміла навіть збрехати й сказати, що він повернувся додому. А потім, після зникнення Тимека, сиділа в їдальні перелякана й у розпачі.

— Проблема в тому, що поки вони очуняють, буде вже пізно, — заявив Хуберт.

Ніна твердо вирішила, що не піддасться цим похмурим пророцтвам.

— Замість того, аби бідкатися, скажи, що саме ти довідався в янгола з підвалу. Бо ви ж мусили розмовляти, коли ти приносив йому їжу.

— Він завжди повторював, що я маю запитати в пані Целіни, навіщо ми тут насправді. І що світ змінюється. І сміявся з мене.

Він почервонів — невідомо, з гніву чи сорому.

— І що, ти запитав?

Він покачав головою.

— Я боявся, що вона почне мене підозрювати.

«Крім того, він напевне й так не довідався би правди», — закінчила за нього Ніна.

— Мені той янгол також говорив, що світ змінюється. І що я не можу звідси втекти, бо Бестія всюди мене дістане.

— Мені він не говорив нічого подібного, — Хуберт нахмурився.

— Тоді чому, на милість Божу, ти не втік?

По обличчю хлопця промайнула гримаса болю.

— А ти здогадайся, якщо така розумна.

«Він мені збрехав?» — задумалася Ніна, згадуючи розмову зі знівеченим янголом. Дивно, стільки речей вона сприймала з недовірою, але в те, що Бестія усюди до неї дотягнеться, повірила відразу. І ніколи не сумнівалася, що хтось із них Обраний, може, тому, що про це згадував як Азкіель, так і янгол з підвалу.

— А якщо янголи обдурювали нас і щодо іншого? — запитала вона, дивуючись власній наївності. — Може, той Обраний — це дурня, привід, аби нас усіх тут затримати…

— Ні, з Обраним, схоже, все правда. Я трохи попідслуховував, тому знаю, що янгол з підвалу — це наче принада для Бестії з Кола. Вона має забирати нас по черзі, аж урешті загроза призведе до того, що Обраний проявиться. Якось так. Пані Целіна не мала про це уявлення та довідалася пізніше, тільки коли була вже під впливом Азкіеля. Ти справді думаєш, що хлопець, якого я удавав… той Адам…

— Славек. Він користувався іменем Славек.

— Хай буде Славек. Ти справді вважаєш, що він був Обраним?

— Яцек так тобі сказав?

— Ні, Яцек говорив лише, що ти підозрюєш когось із нас у тому, що він — Бестія з Кола. Про Обранця я підслухав, коли пані Целіна розмовляла з Азкіелем.

— Думаю, що був, — зітхнула Ніна. — Я намагалася у це не вірити, вмовляла себе, що я можу бути Обраною або хтось із вас… Знаєш, що я вмію чарувати? Відчиняю вікна й двері силою волі.

— Я силою волі розпалюю вогонь, і що з того? Більшість із нас тим чи іншим чином чарує. Малгося і Тимек — точно. Я колись бачив, як вони сиділи під дощем у саду й робили так, що різні речі починали літати. Лідка й близнючки, певно, також щось можуть, але не знаю, що саме. Ніхто насправді такими силами не хвалиться, бо боїться виставити себе дурником, як Малгося.

— Особливо зважаючи на те, що ці сили часом діють, а часом ні, — договорила Ніна. Може, саме це й пояснює те дивне враження, ніби в монастирі кожен щось приховує? Діти почали підозрювати, що вони мають магічні здібності, але розказували про них лише найближчим приятелям, бо щось подібне видавалося їм дивним і непевним, аби відразу хвалитися перед усіма. Ніна могла це зрозуміти, бо ж і сама нікому не натякала про відчинені силою волі двері й вікна. І вона не була цілком впевненою, усе ще могла б закластися, що молодь у монастирі, окрім якоїсь магії, приховує ще щось.

— І Артур, — додала вона, пригадуючи його незакінчений лист до матері й слова, коли він хвалився, що вміє значно більше за Маріуша. — Артур, здається, також має силу.

— Магія не має нічого спільного з Обраним. Ми вміємо чарувати, бо світ змінюється, ось і все, що я знаю. А щодо Обраного… Якщо він насправді мертвий, то все втрачено. Ти розумієш, правда? Немає нікого, хто зможе перемогти Бестію.

— Ми можемо від неї утекти, — упиралася Ніна. — Знайти спосіб, аби сховатися.

— Навіть якщо ти заховаєшся, то що буде з іншими? Залишиш усіх тут? Вони не підуть добровільно, бо все ще зачаровані Азкіелем.