Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 55)

Але, перш ніж вона устигла вигадати щось переконливе, в дверях спальні з’явився Яцек.

— Ходімо… — почав він і замовк, побачивши обличчя Адама й Ніни. — Що відбувається?

«Не говори йому, — благала вона Адама поглядом. — Прошу, нічого йому не говори».

Але він, зрозуміло, сказав.

— Ніна порпалася у твоїх речах. І мабуть, у моїх також. Бо, наприклад, книжка лежить на ліжку інакше.

— Це правда? — нахмурився Яцек.

— Я…

— Ох, напевне вона нічого поганого не мала на увазі, — закепкував Адам. — Ніна веде слідство, бо ж один з нас — страшна Бестія з Кола, чи не так?

Яцек почервонів так, наче кров за мить мала бризнути з його щік. Підійшов до Ніни й закрив усе ще відкриту валізку.

— Не наближайся до моїх речей! — крикнув Яцек, від обурення пропускаючи кінцівки слів.

— Але…

— І не розмовляй зі мною!

У дверях спальні штовхалося все більше осіб, приваблених скандалом, а Адам кожному пояснював, що сталося. Ніна бачила близнючок, Лідку, Елізу, Тамару… У неї вона попросила поглядом допомоги, але старша дівчина тільки хитнула головою.

— Цього разу ти й справді перегнула, — заявила вона. — У тебе, мабуть, дійсно погано з головою.

— Я хочу допомогти, невже ви не розумієте! — закричала Ніна, втративши самоконтроль.

— Коли порпаєшся в наших речах? — Тамара стенула плечима.

Ніна вибігла, розштовхавши натовп на порозі. Уже в коридорі вона розплакалася і далі бігла наосліп із залитим сльозами обличчям. Вискочила в сад і заховалася в альтанці, де скрутилася у клубок. Це було так жахливо несправедливо! Чому вони були настільки сліпими, настільки нерозумними… Вона хотіла померти, хотіла, щоби всі померли…

Дівчинка заспокоїлася, лише коли почала хрипнути. Витерла ніс. Якийсь час вона ще розгойдувалася, обхопивши руками коліна й тихо хлипаючи. Уявляла власні похорони, на які прийдуть пані Целіна, Яцек, Тамара й інші.

«Вона мала рацію, — зі смутком крутить головою Тамара. — Ми мусили її послухати». «Тоді б усе скінчилося інакше», — погоджується Яцек.

Через кільканадцять хвилин, коли Ніна таки перестала плакати, до альтанки увійшла Еліза. У руках дівчина тримала тацю із пончиком і склянку компоту.

— Пані Целіна наказала мені знайти тебе й принести оце, — тон дівчини не залишав сумнівів, що з власної волі вона б сюди не прийшла. — Ось.

Вона поставила тацю на стіл.

Ніна демонстративно відвернулася.

— Коники мочимо, га? Моя матір завжди говорила, що проти коників найкраще за все праця. Зроби щось корисне, й відразу попустить. Можеш вимити підлогу в коридорі.

— Ох, заткнися, — не витримала Ніна. — У мене важливіші справи в голові.

— Ясно, бо ти пані мудрачка, принцеса, яка викриває потвор, а не наводить лад, — Еліза кепкувала, але в її голосі звучала образа. — От тільки з усього цього маєш тільки те, що тепер усі вважають тебе вар’яткою. І цікаво, що сказав би Азкіель, якби довідався, як ти зі мною розмовляєш.

— Азкіель — несправжній янгол. Ти б знала про це, якби інколи думала про щось інше, ніж список покупок, каструльки й брудне шмаття.

Губи Елізи затремтіли, дівчина відвернулася і пішла. Ніна відчула себе ідіоткою. Бо саме Еліза дбала, аби їм вистачило їжі, пильнувала за порядком і чергуванням на кухні, завжди знала, де що є і що треба зробити, якщо хтось скалічиться або у когось заболить живіт. Вона була куди кращою організаторкою й опікункою, ніж пані Целіна, і якби не вона, то монастир давно вже занурився б у хаос. Водночас Елізу важко було полюбити. Ця дівчина була настільки уперто практичною і розважливою… Ніна чудово могла уявити її через десять, двадцять років, як вона із цією самою холодною, позбавленою уяви компетенцією виховує медсестер у лікарні чи пояснює правила безпеки дітям.

Виявись Обраним Еліза, Ніна почувалася б особисто ображеною. Вона воліла б менше лихо — Артура чи Адама: принаймні вони попри всі свої вади мали трохи фантазії, тоді як Еліза була настільки ж цікавою, як дошка для прасування.

«Я мушу витримати до ранку», — втішала себе Ніна. А може, батько Тамари й пані Стефанія приїдуть за нею вже сьогодні?

Підбадьорена цією думкою, вона випила компот і з’їла пончик, а потім вийшла з альтанки, прямуючи до брами. По дорозі минула Диявольське Коло. Там стояли Сташек і Тимек. Вони нічого не робили, просто стирчали на кордоні мертвої зони, але було в них щось таке, що відразу притягнуло її погляд. Може, відсутність руху, а може, те, що хоча вони й не відкривали рота, здавалося, що… якимось чином розуміються? Мабуть, так. І Ніну здивував той факт, що хлопці, відтоді як знайшлися, постійно трималися разом — де був один, там відразу поблизу знаходився й інший.

Вона знову подумала, аби вивісити з вікна сигнал SOS. Але здоровий глузд підказав, що причин для цього немає.

Крім того, пані Стефанія, швидше за все, й так приїде вже сьогодні.

Ніна вийшла за браму і всілася біля дороги. Жалкувала, що не взяла із собою книжку, але не хотіла повертатися до монастиря, бо був шанс зустріти Яцека, Тамару чи когось іншого, з ким вона не мала бажання бачитися. Цікаво, хто розплескав — Яцек чи Тамара? Ніна підозрювала хлопця, бо це ж він виліз із ідеєю, що фальшивий Славек міг виявитися Бестією з Кола. Мусив комусь про це розказати, а скоро вже всі дізналися, що Ніна шукає в їхній малій групі чудовисько… Що ж, тепер це не мало жодного значення.

Вона сиділа, нудячись і час від часу кидаючи на дорогу маленькі камінчики. Кілька разів їй здавалося, що вона чує торохтіння машини, але завжди це виявлялося обманом слуху. Хвилини минали, час плинув ліниво, наче кров з ранки. Ніна повернулася до анонімного листа. Хто його написав?

«Добре, — думала вона, глибоко дихаючи. — Спробуємо вирішити все по черзі. Може, щось із цього вийде».

Пані Целіна? Ні, напевне ні, бо вона не писала б про себе в третій особі. Сташек і Тимек відпадали, бо їх не було, коли прийшов перший лист, а Ніна могла закластися, що автором обох була одна й та само особа. Малгося? Друковані літери здавалися написаними кимось не старшим за десятилітку. Близнючки мовили гварою, а тому неправдоподібно, що зуміли б писати правильно, особливо зважаючи на те, що з польської мови мали погані оцінки (котрась із них якось про це згадувала). Еліза робила орфографічні помилки, в її розкладі чергувань слово «кухня» було написано через «ю». Маріуш не здавався спроможним сформулювати одне зв’язне речення. Артур, безсумнівно, був набагато розумнішим, але, мабуть, також мав би із цим проблему.

ІДИ ДО ПАНІ ЦЕЛІНИ Й СКАЖИ ЇЙ, ЩО ТИ ВИРІШИЛА ПОЇХАТИ. А ПОТІМ ТІКАЙ ЗВІДСИ, ПОКИ ЩЕ МАЄШ ШАНС.

Жодних орфографічних помилок, правильна граматика, коми стоять там, де мають. Це мусив написати той, у кого немає проблем із правописом, кому легко писати і хто багато читає…

Окрім неї, багато читали тільки Тамара й Адам. Тамару Ніна виключила, бо якби дівчина хотіла їй щось сказати, могла зробити це нормально, без ігор в аноніма.

Залишався Адам. Але навіщо улюбленцю пані Целіни писати Ніні анонімки?

Не знайшовши відповідь, дівчинка труснула головою й неспокійно ворухнулася. Трава, на якій вона сиділа, була трохи вологою. Котра година? Сонце потроху наближалося до горизонту, тіні явно довшали. Підступав вечір.

Але раніше, ніж наступила темрява, небо затягли хмари. Почалася мжичка. Ніна зіщулилася. «Я витримаю», — подумала вона, повертаючись до похмурих думок про запалення легенів, смерть і похорони, на яких усі зрозуміли б, наскільки сильно вони її скривдили. Але розум підказував, що якщо з Ніною нічого не сталося під нічною зливою, то від мжички у розпал літнього дня вона тим більш не захворіє.

Дорога все ще залишалася порожньою, від машини ні слуху ні духу.

Нарешті холод і волога, що заповзала за комір, перемогли. Дівчина встала й побігла до монастиря. Проблема полягала в тому, що вона вже не мала чистих і сухих речей, в які могла б перевдягнутися, а тому попрямувала до кімнати з каміном. Може, вистачить того, що вона просто обсохне біля вогню.

Але камін був холодним. До того ж біля нього стояв Адам. Він не помітив її, бо Ніна машинально відступила. Вона вже хотіла піти, але її заінтригувало обличчя хлопця, який напружено, мружачись, вдивлявся у камін, в якому вже лежав стос дерева для розпалу.

Що він робить?

Вогонь зайнявся так раптово, що Ніна, зойкнувши, відскочила. Адам озирнувся, а вона не могла відвести погляду від полум’я, яке почало блискавично жерти дерево.

— Грійся, бо виглядаєш, наче мокра курка, — буркнув він, а тоді вийшов, залишивши здивовану Ніну саму. Дівчинка присіла біля вогню. Вона не бачила в Адама сірників, до того ж, аби зробити щось подібне, він мусив би облити деревину бензином, а тільки потім підпалити.

Магія? Адам розвів вогонь силою волі? Чому ні, якщо вже Ніна могла відчиняти двері… Але це означає, що подібні здібності не мають нічого спільного з Обраним, бо ж дві особи Обраним бути не можуть, еге ж?

А якщо Обраним був Адам?

Вона якийсь час сиділа біля вогню, а потім встала й перейшла в спальню. Тамара лежала на ліжку й читала. Побачивши подругу, підвела погляд, але не промовила жодного слова. Ніна хотіла щось сказати, але передумала. Який сенс?

Вона забрала «Список дивних речей» та олівець і повернулася до каміну. До самої вечері читала власні нотатки, час від часу додаючи щось і підкидаючи дрова у вогонь. Першим реченням, яке вона записала в зошит про Адама, було: «Намагався приховати від нас, що купив у містечку зубну щітку». Другим: «Має чорне волосся, сині очі й світлі брови». Еліза, напевне, сміялася б, назвавши це дурістю, але Ніна мала чітке враження, що саме такі дрібні, на перший погляд, зовсім неважливі факти мають значення, бо в них криється відповідь.