Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 54)

— Треба увійти всередину.

— А якщо там щось є? Ну, не знаю, якийсь звір, наприклад? — очі Яцека були занепокоєними.

— Але може бути і янгол, непритомний або поранений. Ми мусимо йому допомогти.

— Ну то заходь, — по обличчю Яцека було помітно, що янгола він боїться так само, як і невідому тварину, а може, навіть більше.

— Краще ти це зроби.

— Чому я?

— Бо на мені плаття.

— І що з того?

— Не хочу, щоби ти дивився на мій зад, — холодно відповіла Ніна.

— Наче мені цього хочеться, — пирхнув Яцек.

— Крім того, я боюся, — спробувала вона іншу стратегію. — І я дівчинка. Ти справді дозволиш, щоби дівчинка залізла в темне небезпечне місце, а сам тільки дивитимешся?

Це нарешті подіяло. Яцек став на коліна й заповз у печеру. Ніна переживала. Їй було трохи соромно. Якби він застряг у вузькому вході… ні, не хотіла про таке думати.

— Нічого тут немає, — крикнув він. Голос його був стлумлений, наче він говорив зсередини пляшки. — Тільки якісь дохлі тваринки… Фу, смердить стервом!

— Вилазь.

Яцек виліз із печери. Навіть задкуючи навкарачки в досить незручній позі, він був набагато вправнішим, ніж Ніна, за будь-яких обставин. Як він це робив? Хлопець устав, обтрусив штани від листя і землі. На його обличчі було видно полегшення.

— Жодного янгола, — доповів він. — Але тут є ще одна печера, трохи далі на північ. Можемо й туди піти.

Тепер, коли страх минув, Яцек знову був невичерпним запасом енергії.

— Мусимо повертатися на підвечірок. До того ж два кілометри — це задалеко.

— Чому?

— Янгол сказав, що він — принада, а принаду ніхто не триматиме на відстані двох кілометрів.

— Принада для кого?

— Для Бестії з Кола, — Ніна не мала б цього говорити, бо хлопець одразу відвернувся.

— Немає ніякої Бестії, — сказав він. — Тамара вважає, що в тебе забагато уяви.

— Краще забагато, ніж замало, — буркнула Ніна, але все одно їй стало прикро. Навіть Тамара тепер проти неї?

До монастиря вони повернулися не в найкращому гуморі. Дівчинка відразу пішла перевдягатися. У спальні нікого не було, тож вона могла зачинити двері й зняти плаття. Стопи й литки були брудними, а під тим брудом виднілися червоні смуги — сліди від кущів малини. «Ото результати контактів із природою», — подумала вона похмуро, вирішивши, що ліс, може, й красиве місце, але набагато краще милуватися ним на малюнках, аніж в реальності.

Вона потягнулася за останньою чистою спідницею, і в цей момент з валізки випав папірець. Ніна схилилася, відчуваючи, як калатає серце.

Наступний анонім?

ІДИ ДО ПАНІ ЦЕЛІНИ Й СКАЖИ ЇЙ, ЩО ТИ ВИРІШИЛА ПОЇХАТИ. А ПОТІМ ТІКАЙ ЗВІДСИ, ПОКИ ЩЕ МАЄШ ШАНС.

Це були ті само невпевнено нашкрябані лівицею літери, як і в першому листі.

«Тікай звідси, поки ще маєш шанс».

Вона сиділа на ліжку, дивлячись, як танцюють перед її очима слова, коли хтось потягнув за клямку спальні.

— Хвилинку! — крикнула Ніна. Її власний голос прозвучав хрипко, по-чужому.

Дівчинка поспішно вдяглася і відчинила двері. На порозі стояла Тамара.

— Чому ти зачиняєшся? — запитала вона.

— Хотіла перевдягтися. Дивися, — Ніна показала подрузі анонімку.

— Дурні жарти, — старша дівчина стенула плечима. — Йдеш на підвечірок?

— Так, зараз… зараз піду.

Вона сховала лист у валізку, а тоді пішла до ванної кімнати, де помила ноги. Дзеркало над умивальниками відбивало її пригнічене обличчя. «Дурні жарти». Слова Тамари боліли так само, як раніше легковажність Яцека. Цікаво, а чи взагалі комусь тут є діло до Ніни? Чи хтось плакав би, якби вона зникла в Диявольському Колі?

Відчуваючи, що за мить розреветься, Ніна сунула голову під холодну воду й деякий час так постояла. Відчула себе трохи краще й знову подумала про батька Тамари. Напевне він уже прямує до Маркотів.

«Цікаво, що зробить Тамара, коли довідається, що я дала пані Стефанії телефонний номер її батька, і що вона зателефонувала? Напевне розлютиться», — розсудила Ніна. Утім, дійшла висновку, що їй немає діла до цього. Якщо ніхто не хотів допомогти, вона мусить упоратися самостійно.

Ніна могла чекати, склавши руки на грудях, аж доки хтось прийде та врятує її, або могла спробувати щось зробити. Наприклад, знайти янгола, якщо він десь таки тут залишився, або зрозуміти, хто зайняв місце Славека. Перше не вийшло, бо ідея із печерою була хибною. Але, може, вдасться друге?

Ніна вийшла зі спальні й завернула у спальню хлопців. У цей час (на великому настінному годиннику пробило п’яту) тут не було нікого, всі вже сиділи біля столу.

Дівчинка схилилася і, почуваючись винною, витягнула з-під ліжка стару, покоцану на кутах валізку. Вона належала Маріушу, якщо зважати на ініціали М. А, написані чорнилами. Ніна відчинила її. Усередині було повно брудних речей і шкарпеток, від запаху яких їй стало недобре. Вона з огидою занурила руку в клубовисько вбрання і виловила там поштову картку. На ній була дівчина, яка сидить верхи на стільці, гола, як її пан Бог створив. На голові вона мала багато світлих локонів і дурнувато посміхалася у фотоапарат, презентуючи білі зуби, які — як і червоний рум’янець — були, схоже, не справою природи, а ретуші.

Ніна відклала фото, відчуваючи, як її щоки палають вогнем. Якби Маріуш упіймав її, то, мабуть, убив би.

Вона потягнулася за наступною валізкою і відкрила її. Зверху лежала сорочка Артура, Ніна впізнала її по плямі, яка з’явилася, коли Маріуш випадково пролив на товариша какао. «Нормально, перевіримо Артура…» Ніна зі зростаючим відчуттям провини застромила руку під акуратно складене вбрання. Розклад поїздів, розпочатий лист до батьків («Мамо, не повіриш, якщо розповім, що я тепер можу…» — тут текст уривався), кілька зібганих обгорток від цукерок, щербатий гребінь… Вона вже мала намір здатися, коли під пальці їй потрапила мала прямокутна картонка.

Шкільна картка. На фото, безсумнівно, Фліп, хоча молодший і з зачіскою, яка підкреслювала невелику капловухість. Прізвище: Вєжгонь. Імена: Артур Лукаш.

Було схоже, що Артур є справжнім Артуром, хіба документ був фальшивим, у що Ніна не дуже вірила.

Вона підійшла до ліжка, на якому спочивав великий том творів Словацького. Цікаво, що приховує найпідозріливіший із хлопців? Вона схилилася до наступної валізки.

Її вміст був на диво скромним. Один светр, дві зміни білизни, штани й сорочка — все поношене, аж Ніні стало шкода хлопця, особливо коли вона побачила криво пришиті ґудзики й шкарпетки із дірками на п’ятах. Хіба Адам насправді не мав нікого, хто подбав би про його гардероб — скажімо, дбайливої мами чи бабці? А може, йому здалося, що він приїхав сюди на уїк-енд, і тому взяв так мало речей? Вона тряхнула головою. Жодних документів не знайшла, навіть шкільного посвідчення, тож засунула валізку назад під ліжко й після хвилини вагання узяла твори Словацького. Вірші було густо попідкреслювано, а береги почеркано знаками оклику й нотатками. «Боятися — це вмирати щодня потроху», — виднілося під одним із віршів. У цих словах розпач і страх були настільки великі, що Ніні аж морозом по шкірі сипонуло.

Вона відклала книжку із відчуттям, що зробила щось дуже погане — наче зазирнула в чийсь щоденник або підслухала інтимні зізнання.

«Боятися — це вмирати щодня потроху».

Дівчинка глянула на годинник, який вказував п’ять хвилин на шосту. У неї було кілька хвилин до того, як доведеться бігти: вона вже запізнювалася на підвечірок. Озирнулася. Багаж Тимека вона обшукала вчора, а валізка Сташека гнила десь у темному кутку.

Залишився Яцек.

Ніна завагалася, бо сама ж викреслила Яцека з числа підозрюваних. Але тепер вона вже ні в чому не була впевненою.

«Тільки кину оком», — умовляла вона саму себе. Детективи часом мусять робити такі речі для слідства.

Вона вийняла з-під ліжка валізку Яцека й відчинила…

— Що ти тут робиш?

Якби за спиною хтось вистрелив із гвинтівки, то не справив би більшого враження. Дівчина підстрибнула й озирнулася. На порозі стояв Адам, переводячи погляд з відчиненої валізки на Ніну й назад.

— Що ти тут робиш? — повторив він.

Пізніше вона усвідомила, що могла б легко знайти переконливу відмовку — вистачило б, наприклад, сказати, що Яцек просив її, аби вона принесла щось із валізки. Просто й без потреби подальших пояснень. Але тієї миті Ніна відчувала в голові тільки пустку й, що гірше, вона знала, що на її обличчі написана провина.

— Порпаєшся в наших речах? — Адам нахмурився. — Хто тобі це дозволив?

— Я… я… думала, ви на підвечірку… — вона глянула на годинник, але замість виправдання виходило щось геть протилежне. Раптом зрозуміла, що не чула гонгу, який кличе до столу.

— Цей годинник неточний, ти не знала? Поспішає на десять хвилин. Підвечірок ще не розпочався.

«От прокляття», — подумала безпорадно Ніна. Якби замість Адама це був, наприклад, Маріуш без супроводу Артура, то, може, вона й зуміла б його переконати, щоби він нікому не згадував про цей інцидент. Але з Адамом так легко не вийде.

— Послухай, я…