Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 53)

«Погода цілком хороша».

Щось дуже подібне Тимек промовив у день свого зникнення і зробив тоді це так переконливо, що Ніні й самій захотілося вийти та втішитися сонцем, хоча злива стукала у вікна. А тепер… тепер ці слова прозвучали абсолютно по-дурному.

— Тимеку, не будь ідіотом, — Еліза, схоже, сприйняла це саме так. — Там ллє як із цебра.

— То, може, зіграємо в «морський бій»?

— Нє-є-є… мабуть, піду трохи полежу, — Тимек відставив тарілку. Сташек пішов слідом. Він також мало говорив і здавався неуважним, наче перебував думками десь в іншому місці.

— Піти з тобою? — Малгося підскочила до Тимека.

— Облиш його, люба, — пані Целіна притримала дівчинку. — Тимек і Сташек змучені, потребують відпочинку.

Малгося дивилася услід хлопцям, коли вони виходили з їдальні, а на її худому дівчачому обличчі був помітний неспокій.

Ніну несподіване повернення Сташека й Тимека скоріше налякало, ніж втішило. Вона вже встигла призвичаїтися до думки, що її приятелі по черзі зникатимуть у Диявольському Колі. Це було страшенно небезпечно й жахливо, але принаймні то був страх знайомий. А тепер сталося щось нове, і Ніна боялася цієї новизни. Чи Коло виплюнуло Сташека та Тимека, бо хотіло проявити милість?

Чомусь їй так не здавалося.

Вона глянула на Адама, щоби перевірити, чи йому також щось подібне спало на думку, але хлопець усе ще дувся, мов жаба. Ніні він послав тільки презирливий погляд, а тоді почав демонстративно збирати зі столу тарілки («Якщо я цього не зроблю, то й ніхто не зробить», — наче промовляло його надто вже натхненне обличчя.). Еліза стала йому допомагати, а за нею — близнючки й Лідка.

«Що я маю робити?» — думала Ніна. Спершу дівчинка подумала про те, щоби подати сигнал SOS, але що вона скаже пані Стефанії? Що перелякалася, бо хлопці повернулися цілі й здорові? Безглуздо… Зрештою, якби вона зараз вивісила у вікні простирадло, воно все одно намокло б під дощем і з містечка його було б не видно. Так чи інакше, вона мусила чекати до вечора, аж поки перестане дощити.

Може, до того часу вона щось придумає.

Або ж ксьондз провідає монастир, а через нього вона зможе передати звістку пані Стефанії. Але якщо він не з’явився досі, то напевне вже й не прийде. Мабуть, він абсолютно забув про Ніну. Що ж, може так і краще. Дівчинка не сумнівалася ані на мить, що янгол зачарував би ксьондза, і в неї тільки б з’явилося більше проблем.

Вона зітхнула, намагаючись опанувати нудоту. Потім озирнулася — Тамара кудись пішла, але Яцек стирчав біля вікна, бездумно споглядаючи дощ надворі.

— Яцеку.

— Ну?

— Допоможеш мені?

— Ага, — сказав він, але в його голосі прозвучало легке вагання, а погляд він раз у раз відводив убік.

— Ти ж колись говорив про печеру. Як вважаєш, тобі вдасться її знайти?

— Печеру? — очі Яцека блиснули. Нарешті він зацікавився. — Напевне. А що?

— Думаю, що в одній із цих печер переховують янгола, отого скаліченого, який раніше був у підвалі.

— А навіщо він тобі? Це ж вар’ят.

— Може, так, а може, й ні. У будь-якому випадку я хотіла б із ним порозмовляти.

— Це гра, справді? — запитав Яцек підозріло.

— Гра, так, — кивнула Ніна, відчуваючи, як стискається у неї серце. — Пошукаємо?

— Зараз? Адже дощить.

— Уже менше, за хвилинку, думаю, узагалі перестане, — Ніна подумала було, чи не повинна вона пильнувати Коло, але якщо Сташек і Тимек повернулися, то, мабуть, у цьому вже не було потреби. До того ж вона говорила правду: дощ поступово стихав.

— Добре, можемо й пошукати печеру.

Не встигли вони вийти з монастиря, як злива перетворилася на мжичку. Ніна натягнула на голову каптур дощовика й глянула на небо. Воно прояснялося. Сонце вже виглядало з-за хмар, світло відбивалося у краплях дощу і калюжах брудної води.

— Яцеку?

— Що?

— Знаю, що ви вважаєте мене божевільною. Але я хочу тільки… ну, щоби ви знали, що я роблю це, бо непокоюся за вас усіх.

— Шукаєш печеру, бо непокоїшся за мене?

— І це також, — Ніна почервоніла. Чому їй так важко пояснити, що вона має на увазі? — Але тут є й інше. Наприклад, те, що пані Целіна називає скандалами. Я роблю це, бо боюся за вас, розумієш?

— Авжеж, — Яцек відвернувся і рушив у бік лісу. Ніна пішла слідом. Дуже хотіла повірити, що в його голосі почулося справжнє розуміння, але не могла брехати сама собі.

Вони увійшли в ліс. Із дерев крапала вода, важкий від дощу мох прогинався під ногами. Усе було мокре й лисніло: букове листя, коріння, що стирчало з-під землі, й велика темно-зелена папороть. У тиші Ніна почувалася ніяково, але сміливо йшла за Яцеком. Хлопець рухався так, наче з народження мешкав у лісі.

— Треба йти на південний схід, — пояснив він. — Так було в путівнику. Печера розташована на південному сході від монастиря, на відстані п’ятдесяти метрів.

— Добре, нехай буде південний схід.

«Цікаво, чи це та сама печера, в яку я потрапила? — думала Ніна. — Мабуть, ні, бо я ж відійшла тоді далі, ніж на п’ятдесят метрів». Але вона була невпевнена, бо тієї ночі втратила як відчуття часу, так і напрямку — а останнє траплялося із нею не так часто.

— У цьому лісі недавно загубилася дитина, ти в курсі? — запитав Яцек.

— Знаю, пані Целіна нас попереджала, — Ніна роззирнулася неспокійно, а потім глянула на власні ноги. Сандалії обліплювала багнюка, ноги були брудними по самі кісточки. На краєчку плаття, що виднілося з-під дощовика, помітно було кілька смуг. Може, Тамара мала рацію, вдягаючи штани?

Вони дісталися до вузького струмка. Яцек вправно перебіг його по камінню, а тоді розвернувся до Ніни.

— Обережно! — сказав він, але було пізно, бо дівчинка вже ступила в холодну воду. Вилаялася і вилізла на берег. Що ж, принаймні тепер у неї чисті ноги. Вона зняла каптур, бо почала пітніти. У лісі було душно: вода з дерев і землі, прогріта сонцем, випаровувалася.

— Уже недалеко, — втішив її Яцек. — Печера має бути десь тут.

— Як ти це робиш?

— Що?

— Ходиш лісом, наче індіанець. Ти ж народився у місті. Проводив канікули в селі?

— Ні, просто, ну, знаєш… я багато читаю. Про індіанців і траперів[27] та інше.

— Я багато читаю про піратів, але завдяки цьому не вмію висіти на вантах із абордажною шаблею у зубах.

— Може, в мене є природний талант? — в очах Яцека була помітна невпевненість. Він щось приховував, але що саме?

— Ти серйозно читаєш книжки про піратів? — змінив він тему.

— Так. Люблю такі.

— Вони, знаєш, не милися, — хлопець захихотів. — Пірати смерділи й мали зіпсовані зуби.

— Пірати й не повинні бути чистими, їм досить бути колоритними, — відповіла Ніна, вроджений романтизм якої зараз змагався із вродженим здоровим глуздом. Зрозуміло, що вона знала, якими НАСПРАВДІ були пірати, адже не була дитиною, що плутає фантазії з реальністю, але ж могла уявляти їх так, як хотілося? Книжки — це книжки, а життя — це життя.

— Колоритний пірат, в якого тхне з пащі, — Яцек радісно вишкірив зуби. — Може, ти хотіла б іще, аби я тебе поцілував?

— Ти ідіот? — пирхнула вона, відштовхуючи хлопця. Він утримав рівновагу й лише відскочив, регочучи, як божевільний. Насправді Ніна не злилася. Ця дурнувата розмова певним чином покращила її настрій. Була такою… звичайною — ну й дівчинка вважала за краще спілкуватися з Яцеком, який з неї насміхався, ніж із Яцеком, який мовчав, немов заклятий.

Вони оминули велике каміння, що стирчало з підліску, але входу в печеру ніде не було видно.

— Ти точно запам’ятав? — перепитала Ніна. — Може, це було не п’ятдесят метрів, а сто п’ятдесят? Чи двісті п’ятдесят? І не на південний схід, а, скажімо, на північний захід?

— Північний захід — це точнісінько на озері.

— Факт.

— Дивися, оно!

Вони мало не проминули печеру, що була закрита густими кущами малини. Яцек відсунувся, зашипівши, коли малина дряпнула шкіру. Далі лежало щось, що спершу можна було сприйняти за ще один великий камінь. От тільки під ним відкривалася шпарина завширшки, може, з півметра. Ніна присіла й зазирнула всередину. Звідти віяло холодом і тухлим м’ясом.

— Гей, є там хтось? — крикнула вона, але їй відповіла тиша.

Дівчинка встала та сказала непевно: