Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 52)

— Повертайся! — крикнула Ніна в паніці. — Зараз же повертайся!

Вона вискочила з-під дерева і побігла до Кола. Тільки кільканадцять кроків, потім різко зупинилася. Інстинкт підказував їй, що не можна переходити межу мертвої зони.

— Не можна туди йти! — кричала вона на все горло.

«Що мені робити?» — билася у її голові розпачлива думка. Не могло бути і мови про помилку: в Колі й справді був хтось невеличкий і дрібний… Малгося?

І друга фігура, цього разу вища й міцніша. Прокляття, що тут відбувається? Яким дивом… Але Ніна не мала часу, щоби над цим подумати. Вона кліпала, намагаючись зігнати воду з очей, але не бачила чітко — дощ стукав їй по голові так, що дівчинка відчувала ці удари під черепом. Обидві постаті рухалися до дерев, поклик яких був голоснішим і наче… задоволеним. Коло тепер муркотіло радісно, наче кіт, якого чухають за вухом, наче знало, що будь-якої миті у пастку потрапить наступна жертва.

— Малгосю, повертайся! Бо я особисто дам тобі дубця!

«Увійду до Кола лише на мить, лише на кілька кроків… Тільки щоби їх привести й відразу повернемося…»

Ні. Якщо вона це зробить, то ніколи звідти не вийде.

— Повертайтеся, ви, чортові дурні! — від криків вона почала хрипнути. Якби мала під рукою камінь, то кинула б ним у постаті, що бовваніли за завісою дощу, аби привернути їхню увагу. Але поряд, як на зло, не знайшлося жодного каменя: той, яким Ніна позначувала межі Кола, давно залишився усередині мертвої зони.

Вона закліпала. Фігури за дощем зараз стали більшими й чіткішими. Це не Малгося, а невисокий худий хлопець. І другий — вищий, товстіший. Обидва здалися Ніні знайомими.

Раптом жах перехопив їй горло, й вона різко відступила. Чого це вона бачить їх усе краще, якщо вони повинні занурюватися у сутінки? Адже фігури віддалялися від неї, а не наближалися. А якщо ні? Якщо хлопці не йшли до дерев, а ВИХОДИЛИ ЗВІДТИ?

Ніна крикнула нажахано, бо тільки-но це спало їй на думку, вона відразу зрозуміла, що це саме так і є. Дівчинка відступила ще далі, послизнулася на грязюці й упала на розм’яклу землю. Усе ще кричала, намагаючись незграбно відповзти. Хлопці були вже поруч, і Ніна нарешті впізнала їх, побачила знайомі фігури — от-от роздивиться обличчя й тоді вже не матиме жодних сумнівів…

Сташек і Тимек повернулися до монастиря.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,

в якому Ніна не може стриматися, аби не ставити питання,

втрачає друзів, зате вивідує секрет Адама

— Але ж ви маєте пам’ятати щось із того, що із вами відбувалося. Хоча б щось! — тисла Ніна.

Вони сиділи навколо столу в їдальні. Тимек і Сташек під’їдали рештки обіду: молодший хлопець був перевдягнений у власні сухі речі, старший — у позичені в Маріуша штани й сорочку. Ніна сушила біля пічки своє довге густе волосся. Інші спочатку закидали врятованих питаннями, а тепер тільки витріщалися на них круглими очима. Малгося не відходила від Тимека ні на крок і час від часу хапала його за лікоть, наче бажаючи упевнитися, що її приятель усе ще тут. Гроза вже минула, але дощ досі видзвонював у шибки.

— Ну, пам’ятаю, що загубився, — Сташек веслував ложкою, наче кілька днів нічого не їв. А може, й справді не їв. Суп стікав по підборіддю на сорочку, обличчя хлопець мав кольору воску з костьольної свічки, але, безсумнівно, був цілим, і видавалося, що, окрім нездорової блідості, все інше в нього в нормі.

— І де ти загубився? У саду, в лісі?

— А яке це має значення? — Тимек долив собі супу й узяв іще одну скибку хліба. Він також був блідим, наче останніх півроку не бачив сонця.

— Так, Ніно, дай їм спокійно поїсти, — втрутилася Еліза.

— Я тільки хочу знати, що сталося.

— Вони повернулися, а це найважливіше, — пані Целіна посміхнулася. — Ми так непокоїлися…

— Я думала, що тебе потвора з’їла, — сказала Малгося тихо. Підборіддя у неї затремтіло, а у великих синіх очах з’явилися сльози.

— Як ви опинилися знову в саду?

— Було темно, ми вийшли з темряви.

— З якої темряви?

— Ніно! — цього разу голос пані Целіни прозвучав суворіше.

— Їй здається, що вона детектив, — захихотіла Еліза. — Має зошит, в який записує дивні речі. Так він і називається: «Список дивних речей». І знаєте, яке там перше речення? «Сільвія не вміє готувати».

Засміялися усі, навіть Тамара та Яцек. Ніна відчула, як горять її щоки.

— Ти не мала права то читати. Це мої приватні справи!

Еліза стенула плечима.

— Ти залишила зошит на ліжку, тож я і глянула. Я геть не мала наміру читати ту дурню.

— Це не дурня. Сільвія… Сільвія… — Ніна запнулася. Як їм пояснити? Сільвія повинна вміти готувати, бо всі жінки, за винятком, може, багатих, готувати вміли — краще або гірше. А Сільвія була родом із малого містечка. Неможливо, аби вона дожила до сорока років, не знаючи, скільки солі треба сипати в суп, або що насамкінець в каструлю треба класти ті овочі, що розварюються швидше. Ніна могла б це пояснити, але вона рознервувалася і в неї забракло слів. До того ж усі знову на неї дивилися, а вона заїкалася усе більше.

— Та не хвилюйся ти так, — Тамара поплескала Ніну по спині. — Гра в детектива добра, але ти й справді трохи з нею перегинаєш.

— Це ніяка не гра! — крикнула дівчинка розпачливо. — Вам і справді діла немає, де вони були і як повернулися?

— На з’ясування ще матимемо час, — заявила пані Целіна. — А зараз ми просто святкуємо те, що хлопці цілі та здорові. Ти цьому не радієш? Адже це твої товариші, Ніно.

Упіймана в пастку, дівчинка почервоніла ще дужче. Звісно, вона була щасливою, бо ще недавно хвилювалася за Тимека та його рідних. Майже плакала, думаючи про те, що хлопець може вже бути мертвим або страждати невідомо де, коли його матір і батько шаленіють від розпачу. Але це не змінювало факту, що вона воліла б знати, де Тимек і Сташек були і яким чудом вони опинилися у Диявольському Колі.

— Я рада… — пробурмотіла вона, але це прозвучало непереконливо навіть для неї.

Ніна обвела поглядом присутніх у їдальні, шукаючи порятунку. Але всі дивилися на неї, наче на малу бездушну егоїстку, яка замість того, щоб тішитися, що її друзі живі, розважалася за їхній рахунок. Тамара кивнула із сумішшю веселості й несхвалення, Яцек знічено відвернувся. «Ти перегинаєш палку», — промовляли очі Елізи, близнючок і навіть Лідки… Артур дивився на Ніну із тріумфом, наче хотів сказати: «Ну от, нарешті стало зрозумілим, яка ти пришелепувата». І тільки на обличчі Адама вона побачила щось інше, ніж несхвалення.

Адам боявся. Більше того, він видавався смертельно переляканим, і це було настільки очевидним, що Ніна здивувалася, чому ніхто, крім неї, цього не помічає. Їхні погляди зустрілися, і наступної миті хлопець знову мав звичний вигляд: презирство на обличчі й відчуття переваги, яке зчитувалося по трохи скривлених губах.

«У чому справа?» — замислилася Ніна.

— Це не гра… — повторила вона тихо, а потім додала голосніше: — Всім нам загрожує небезпека! Як ви можете цього не бачити? Ми зникнемо…

— Якщо ти не помітила, зниклі саме знайшлися, — іронічно промовив Адам. У його голосі дзвеніла така впевненість у собі, аж Ніна майже повірила, що їй щось просто примарилося. Неможливо, щоб оцей хлопець ще мить тому помирав зі страху. — І здається, що з ними все гаразд.

— Власне, Ніно, — відізвалася Еліза. — Як там зараз твоя теорія про таємниці й диявола, який сидить у засохлих деревах?

— Моя теорія почувається чудово, — Ніна витримала її погляд. — Хіба що ти поясниш, де були Сташек і Тимек, яким дивом вони зуміли повернутися і чому нічого не пам’ятають.

Еліза пирхнула, але нічого не сказала.

— Немає ніякого диявола в сухих деревах, — втрутилася пані Целіна. — Те, що ти називаєш Колом, це просто місце з недоброю землею, а тому там нічого не росте. У цьому немає жодної таємниці.

— Коло розростається!

— Ніно…

— Я бачила, як воно збільшується. Як ви це поясните?

— Ніно, послухай мене.

— Я бачила…

— Ніно!

Дівчинка замовкла.

— Пам’ятаєш, як ми домовилися, коли ти вирішила тут залишитися?

— Та… так.

— Ну так що?

«Ненавиджу тебе! — подумала Ніна затято, дивлячись на пані Целіну. — Мені все одно, чи янгол зачарував тебе, чи ні. Я тебе ненавиджу».

— Більше жодних скандалів.

— Саме так. Якщо ти скандалитимеш, то я відішлю тебе додому. Я цього не хочу, — голос жінки полагіднішав, — але буду вимушена. Ти мене розумієш? Хіба що ти сама вирішиш поїхати…

Ніна похитала головою і пробурмотіла щось собі під ніс.

— Вийдеш у сад? — Малгося шарпнула Тимека за рукав.

— Чому ні, — відповів він, але в його голосі не відчувалося ентузіазму. Хлопець здавався пригаслим і дивно мовчазним. Утім, може, він захворів? Пані Целіна повинна забрати Сташека й Тимека до лікаря, але навряд чи вона це зробить.

— Дощить, — звернула їхню увагу Еліза.

— Та ні, тільки трохи накрапає. Погода цілком хороша.