Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 51)

Із мрій її вирвав вид фотостудії. На склі був напис «Блискавичний друк знімків», а всередині жінку з малою, може дворічною, дівчинкою знімали на тлі не дуже чистих плюшевих звіряток. Пані Стефанія і Ніна терпляче чекали, а коли настала їхня черга, дівчинка всілася за столик. Фотограф блиснув спалахом. Фото й справді надрукували швидко, але знімок вийшов не надто хорошим. Ніна здавалася на ньому старшою, мала обведені темним очі й сумне худе обличчя із вилицями, що позначувалися під шкірою, наче наконечники стріл.

«Я і справді отак виглядаю?» — задумалася вона. Особа на фото здавалася їй чужою і водночас гідною співчуття, Ніні аж захотілося її втішити.

Тільки через годину, коли вони поверталися до машини, вона подумала про Тимека. Адже пані Стефанія мала порозмовляти і з його батьками. Як Ніна могла про це забути? Їла морозиво й сиділа біля моря тоді, коли десь у Кендзежині (бо звідти походив Тимек) батьки оплакували зникнення сина.

Як вона могла забути?

— Ви ж розмовляли з батьками Тимека, правда? — запитала Ніна, коли машина рушила. Згадка про сповнене смутком обличчя пані Стефанії примушувало її горіти від сорому. Вона навіть не розуміла, звідки той смуток узявся. Надто сильно була зайнята, уявляючи, як батько Тамари приїздить у Маркоти й звільняє Ніну та її подругу з пастки монастиря.

— Із його матір’ю, — Стефанія Бистшак глянула в дзеркальце і вправно обігнала воза. — Це був номер закладу, де вона працює, тож мені довелося довго чекати, поки її покличуть. Бідна жінка, я не впевнена, що вона хоч щось зрозуміла з моїх пояснень. Спершу звинувачувала мене, що я жорстоко жартую, потім почала кричати і, врешті-решт, розплакалася.

— Повірила вам?

— Не знаю, мабуть, не зовсім. На її місці я б також не повірила. Але вона була переляканою, а в мене аж серце краялося. Такі речі правильніше говорити в обличчя.

— Що вона тепер зробить?

— Мама Тимека? Не знаю, — пані Стефанія зітхнула.

«А якщо вона з розпачу побіжить у міліцію?» — відізвався у Ніні боягузливий голосок.

«Що ж, — відповіла вона сама собі. — Із цим ми нічого не зробимо».

Що б зробила мама Ніни, якби одного дня стороння особа сказала б їй, що дочка зникла за таємничих обставин? Закатала б істерику? Сіла б на потяг і поїхала шукати дочку? Поставила б на ноги всі можливі служби безпеки (незалежно від того, якими б наслідками це загрожувало)?

— Вона трохи розповіла мені про Тимека… — пані Стефанія натиснула на педаль газу. Перед ними було широке порожнє шосе. Праворуч і ліворуч тягнулися поля зжатої пшениці, над ними кружляли ворони. Спека висіла над землею, Ніна відчувала це, незважаючи на відчинені вікна. З її чола скотилася крапля поту. Там, де дорога сягала горизонту, небо мало такий вигляд, наче його залили чорнилами. — Я небагато з того зрозуміла, бо пані Желінська весь час плакала. Тільки й того, що це дуже милий хлопець із багатою уявою, який постійно щось вигадує, але ніхто йому не вірить.

Ніна мовчала і навіть не могла уявити, як це, коли людина отримує звістку про те, що її дитина зникла. Чи Тимек був єдиною дитиною? Здається, так, у будь-якому випадку дівчинка не пам’ятала, щоби він згадував про братів чи сестер. Це мусить бути жахливо — отак втратити сина. Не знати, що з ним сталося, і весь час чекати на звістку, що він знайшовся — живим або мертвим. Години чекання перетворюються на дні, дні переходять у місяці, а ті — у роки. Коли люди погоджуються із втратою і починають забувати?

«Мабуть, ніколи», — подумала вона. Напевне легше змиритися зі смертю, аніж із таким зникненням. Принаймні, померлі не страждають, а Тимек усе ще може кричати від болю, кликати рідних, які ніколи йому не допоможуть, бо навіть не знають, де його шукати.

— Ніно, ти добре почуваєшся?

— Та-а-ак.

Неправда, почувалася вона недобре. Потік повітря втискав їй у горло важку, передгрозову задуху; блакить неба поступово перетворювалась на зловорожу синяву.

— Не переймайся, може, вона мине нас, — втішала її пані Стефанія, але якось невпевнено.

Насувалася гроза. Може, ще сьогодні зникне наступна жертва.

— Прошу, їдьте швидше. Прошу!

— Ніно, я їду настільки швидко, як тільки можу. Твоїм друзям геть не полегшає, якщо ти опинишся у лікарні.

Вона розпачливо прикрила очі. Ще тридцять кілометрів, ще двадцять п’ять. «Швидше, швидше», — підганяла вона подумки малолітражку.

Якщо хтось має зникнути, то нехай це буде Маріуш, Артур чи Адам, але не мої друзі. Це підло, але вона не могла стримати такі думки.

— Ми встигнемо, вже недалеко, — втішала її пані Стефанія.

Двадцять кілометрів, п’ятнадцять. Ніна почала розслаблятися. Було схоже, що вони й справді встигнуть до грози.

Думки її знову повернулися до Тимека. «Милий хлопець із багатою уявою, який постійно щось вигадує, але ніхто йому не вірить». Вона прокручувала ці слова в голові, а їхній зміст повільно доходив до неї. А таке визначення пасувало Тимеку, якого знала Ніна? До того хлопця, який, побачивши зливу, говорив: «Та чому ж, погода пречудова», й усі, навіть пані Целіна, відразу готові були вийти у сад.

— А пані Желінська точно промовила: «Вигадує, але ніхто йому не вірить»?

Пані Стефанія кивнула.

— Так. Інше я розуміла не дуже добре, але це — точно.

Безглуздя. Адже мати повинна добре знати власного сина.

Удалині загриміло. Ніні здавалося, що їхня мала вантажівка заїжджає у довгий темний тунель під склубленими хмарами, що висіли низько й майже повністю закрили сонце. Їхні краї світилися червоним, наче небом текла річка вогнистої лави. Дванадцять кілометрів, десять. «Устигнемо», — втішала вона сама себе.

А якщо Тимек, якого знала Ніна, не був тим самим Тимеком, про якого говорила пані Желінська? Раніше, вирішуючи, хто міг би зайняти місце Славека, Ніна навіть не брала до уваги двох зниклих хлопців — але чому ні? Скажімо, фальшивий Тимотеуш Славомір (шкода, що пані Стефанія не запитала, яке друге ім’я мав Тимек) приїхав до монастиря, а потім влаштував власне зникнення і…

Ні, в цьому не було сенсу. Тимек не міг зайняти місце Славека, бо Славек був сиротою. Крім того, до нього також не пасував опис «щось вигадує, але ніхто йому не вірить». Обидва хлопці вміли бути дуже переконливими, незалежно від того, про що вони говорили. «Безглуздя, безглуздя», — повторювала Ніна, відчуваючи, як у неї починає боліти голова. Вісім кілометрів, п’ять.

Крім того, першим зник Сташек.

Сташек, про якого насправді ніхто нічого не знав, бо він зник раніше, ніж хтось устиг добре з ним роззнайомитися.

Сташек, Славек. Станіслав. Якщо хтось має ім’я Станіслав, він може однаково добре використовувати скорочення як Сташек, так і Славек.

Прокляття.

Машина зупинилася біля монастирських воріт, Ніна відчинила дверцята й вискочила.

— Ліхтарик! — крикнула пані Стефанія. Над озером знову прокотився грім. Здійнявся вітер, перший потужний подих буревію, який ішов за ними услід. Небо мало колір набряклого кров’ю синця, темрява опускалася на світ, наче чорна вуаль.

Ніна взяла ліхтарик.

— Я піду з тобою, — сказала пані Стефанія. Обличчя її було перелякане, очі поблискували у напівтемряві.

— Ні! — імпульсивно крикнула Ніна, бо не витримала б вигляду єдиної союзниці, зачарованої янголом. — Я впораюся. Я уже була біля Кола, й нічого зі мною не трапилося.

— Пам’ятаєш, що я говорила?

— Так.

— Тоді біжи.

Вона побігла, не озираючись.

Дощ линув, перш ніж вона встигла добігти до свого місця під шовковицею. Струмені води падали з неба, наче нагорі хтось перекинув велетенську ванну. Дівчинка за мить змокла як хлющ і встигла тільки сховати ліхтарик під блузку — не знала, чи це допоможе, але не мала часу, аби занести його в монастир. Зіщулилася під напором дощу, що її сік. На щастя, цього разу не було так холодно, як уночі. «Це не триватиме довго, — подумала вона з надією, — грози завжди швидко минають. Потім я відразу піду перевдягнуся і побіжу на обід».

Листя шовковиці трохи захищало від дощу, але на Ніну крапало, а холодні струмки стікали за комір. Вона мимохідь подумала, чи не побігти до альтанки, де принаймні мала б пристойний дах над головою. Але ні — звідти вона не бачила б Коло так добре.

Мертві дуби розпливалися за сірою заслоною дощу. Ніна відчувала їхній заклик — обридливий і привабливий водночас. Але цього разу їй не довелося співати пісеньок, щоби захиститися від нього, наче з кожним виграним боєм вона ставала сильнішою. Кілька разів вона навіть набралася відваги глянути в самий центр Кола, туди, де чорне, наче диявольська смола, гілля спліталося, утворюючи якусь напівлюдську-напівтваринну фігуру. Але вона швидко відводила погляд. Воліла слідкувати за простором між монастирем і мертвою зоною — туди мусив прийти кожен, кого б прикликала Бестія. Іншого шляху не було, бо прохід від озера загороджували зарості густих кущів із гострими шипами.

Погляд на Коло, погляд на його межу. Поки що все нормально.

Ніна сиділа, зіщулившись під деревом, у мокрому вбранні. Скільки це ще триватиме? А якщо в монастирі вже всі сидять за столом і їдять обід? Вона жалкувала, що не запитала у Стефанії, котра година, і не подумала про те, щоби взяти дощовик.

Погляд на Коло…

Там хтось був.

Ніна підхопилася. Неможливо, їй, мабуть, здалося, адже вона не могла нікого прогледіти, хіба що він пройшов поряд непоміченим, або ж умів літати. Вона напружила погляд. Посеред Кола — переплетені суччя засохлих дубів, а ближче… ближче — розмита дощем людська постать.