Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 50)

— Уставай, Ніно. Запізнишся на сніданок.

Вона зітхнула й відкрила очі. Сонце світило з вікна, у спальні крутилися дівчата, які надягали плаття, застібали блузки й розчісували волосся. Біля ліжка стояла Тамара.

— Ну, все, бо весь день проспиш. От холера, — нахмурилася вона. — Ти спала в одежі? Чи ти кудись виходила вночі?

— Я тільки… на мить… — язик у Ніни плутався, голова була наче напхана ватою, а під повіками немов хтось насипав піску. Їй хотілося пити. — Нічого важливого. Я мусила тільки…

— Так, знаю. На самоті подумати в саду або щось схоже, — Тамара скривилася. Ніна відвела погляд, а в шлунку відізвалося млосне відчуття пустки. — Не хочеш говорити, то не хочеш — твої таємниці, твоя справа. Щиро кажучи, мені все одно, куди ти лазиш вночі. Але не тримай мене за ідіотку, бо я цього не люблю.

— Вибач… — пробурмотіла Ніна, бо нічого іншого їй на думку не спало, але Тамара вже йшла до дверей.

Ніна вискочила з ліжка й вдяглася. «Я не стану плакати», — повторювала вона собі, й цього разу їй вдалося стримати сльози. Сніданок вона з’їла мовчки, ховаючи обличчя за розпущеним волоссям. Ячмінна кава, хліб із маслом. Мармелад, схоже, також скінчився. Вона запихувала в себе шматки їжі, бо знала, що потребує сил, але була надто втомленою, аби відчувати голод. А сьогодні вранці Ніна застібнула пасок плаття на одну дірку тугіше. Якщо так і далі піде, після канікул вона буде худа, наче тростинка. Це якщо оптимістично вважати, що вона взагалі повернеться з канікул.

«Я не буду про це думати», — вирішила Ніна, відчуваючи, як шматок хліба стає їй поперек горла. Яцек про щось питав, але вона відповідала мугиканням без ладу та складу. Хлопець нарешті знизав плечима і відвернувся. Зате Адам увесь час на неї витріщався так, аж дівчинка почувалася не у своїй тарілці. Що він може від неї хотіти? Чекав, аби подякувала за те, що минулого вечора зберіг її бутерброд, чи що?

Після сніданку Ніна відразу вибралася до містечка. Почувалася винною, бо не сказала Тамарі та Яцеку, куди саме йде. Але мусила так зробити, бо в іншому випадку друзі напевне захотіли б до неї долучитися, а вона не могла їм цього дозволити. «Вони під впливом янгольської магії, їм не можна довіряти», — пояснювала собі дівчинка, йдучи в Маркоти. Та, коли згадувала скривлені губи Тамари та Яцека, який відвернувся від неї під час сніданку, відчувала у шлунку млість. Що буде, якщо вона втратить двох останніх людей, які ще з неї товаришують?

«Я не буду про це думати», — Ніна повторювала ці слова, наче мантру, намагаючись тримати швидкий темп. Останнім часом було чимало справ, про які вона не хотіла думати.

Коли Ніна дісталася Маркотів, годинник на вежі костьолу пробив дев’яту. Пані Стефанія саме відчиняла кав’ярню, завагалася, побачивши Ніну, а потім посміхнулася.

— Привіт, — сказала жінка, міцно її обнімаючи. — Я так тішуся, що ти жива-здорова.

І відразу посерйознішала.

— На жаль, не маю добрих новин, — зітхнула вона. — Я була вчора на пошті, але мені сказали, що телефони зіпсовані й невідомо, коли їх відремонтують. Але в мене є ідея. Я розмовляла із сусідом, який пообіцяв позичити мені машину. А тому я можу поїхати до Гданська й зателефонувати звідти. Поїдеш зі мною? Це всього сорок хвилин. Встигнемо до твого обіду, а на зворотному шляху я підкину тебе до монастиря. Згода?

Ніна дуже хотіла поїхати. Вона уявила собі галасливе красиве місто, в якому вона могла хоча б на мить забути про небезпеку, що таїться у монастирі. І море. Вона б знову побачила море, яке дуже любила.

Глянула на небо. Воно було блакитним, без найменшої хмаринки. Сьогодні, мабуть, не дощитиме.

— Так, я охоче поїду. Маю, до речі, також номери Тимека й Тамари.

— Чудово. Побачимо, чи вдасться нам зв’язатися з їхніми родичами.

Позичена в сусіда машина виявилася старим побитим пікапом, в якому все ще відчувався запах гусей або курей. Пані Стефанія відразу опустила вікна, а Ніна всілася на пасажирському сидінні. Сморід спочатку заважав їй, але він швидко вивітрився, і дівчинка змогла зосередитися на пейзажах, що миготіли повз неї. Пані Стефанія кермувала впевнено, як чоловік. Вона була вдягнена в коричневу спідницю до колін, практичні чоботи на пласкій підошві, ще мала чималу шкіряну торбу. У кав’ярні вона здавалася просто елегантною і симпатичною старшою пані, але за кермом змінилася — тепер була енергійною і… непохитною. Так, мабуть, це правильне слово. Як справжній хороший союзник.

Скоро Ніну зморив сон. Коли вона прокинулася, пікап стояв припаркованим на сповненій руху вулиці. Дівчинка неспокійно ворухнулася. Потилицю у неї звело, і першої миті вона перелякалася, побачивши, що місце водія порожнє. Утім, зауважила, що вони зупинилися біля пошти. Схоже, пані Стефанія пішла телефонувати.

Ніна терпляче чекала. Уперше за багато часу вона почувалася справді непогано. Дівчинка виспалася, було тепло, світило сонце, а навкруги вирувало звичайне міське життя. Трамваї весело дзвонили, діти капризували, випрошуючи морозиво або похід на пляж, а дівчата в літніх різнобарвних платтячках мали веселий і легковажний вигляд. Тільки черга, що стояла під магазином, трохи псувала образ ідилічних канікул, але навіть вона зараз видавалася Ніні звичною і симпатичною.

Дівчинка прикрила очі. Уявила, як буде, коли янгольська магія припинить діяти й усі в монастирі раптом зрозуміють, що саме Ніна для них зробила. Напевне, почнуть вибачатися, а вона тоді викаже великодушність і промовить: «Я не маю претензій, адже це не ваша провина — ви були зачаровані».

Цю симпатичну картинку перебила поява пані Стефанії. Вона мала напружене сумне обличчя.

— Мені не вдалося додзвонитися до сусідів твоїх батьків, — сказала жінка. — Мені прикро. Зате я зв’язалася з батьком Тамари й спробувала пояснити йому, яка в нас ситуація. Він обіцяв, що відразу сяде в автівку й скоро буде тут. Сподіваюся, він нам допоможе. Зважаючи на його слова, це розсудлива й дуже розумна людина.

Батько Тамари був професором, а професорів, безсумнівно, можна було вважати розумними людьми.

Ніна кивнула, відчуваючи, як у її серце вливається полегшення. Так, професор повинен щось придумати. Вона навіть не шкодувала, що пані Стефанія не поговорила з татом. Може, це на краще, що батьки Ніни не будуть в усе це втягнуті.

Жінка сіла на водійське крісло. Посміхнулася, наче хотіла додати Ніні відваги.

— Тепер під’їдемо до центру, добре? Ти колись була в Гданську? Ні? Тоді я покажу тобі фонтан Нептуна. Потім знайдемо якусь затишну кав’ярню і з’їмо по морозиву. Я пригощаю. А, ще одне — дозволиш себе сфотографувати?

— Сфотографувати? — Ніна заморгала.

— Так, звичайне фото, — пані Стефанія мала трохи заклопотаний вигляд. Машина рушила. — Бач, я ж також під впливом янгольської магії. Учора мало не забула піти на пошту й подзвонити, а сьогодні вранці, коли я тебе побачила, то мить не могла згадати, хто ти; тільки через якийсь час зрозуміла. Тому твоє фото могло б допомогти.

— Добре, не проблема.

— Я також пропоную домовитися: якщо ти після сутінок опинишся у біді, піднімися на другий поверх монастиря і запали світло в приміщенні, вікна якого виходять на озеро — в будь-якому вікні. Знаєш сигнал SOS?

— Три крапки, три риски, три крапки.

— Саме так. Три короткі блиски, потім три довгі й знову три короткі. З вікон моєї кімнати я бачу вогні, що горять у монастирі, тож помічу твій сигнал. І дам тобі ліхтарик про всяк випадок, якщо електрика зникне. Він у мене зараз у торбі: великий потужний ліхтарик, найміцніший, який мені вдалося купити.

— Дякую, — сказала Ніна, трохи приголомшена. Чому їй самій не спало щось подібне на думку?

— Якщо потребуватимеш допомоги вдень, спробуй повісити на вікно щось велике й помітне.

— Простирадло? — Ніні згадалося вітрило невдалого плота і як воно тріпотить на вітрі. Шкода, що не вдалося завершити пліт.

— Чудово, простирадло підійде. Я дивитимуся на вікна монастиря якнайчастіше. І щойно побачу сигнал, відразу візьму машину і приїду по тебе.

— А ви можете користуватися машиною, коли тільки забажаєте?

— Можу, — пані Стефанія посміхнулася. — Правда, тільки до четверга, але й цього має вистачити. Не думаю, що ви пробудете в монастирі довше часу. А ймовірніше, ми вже сьогодні знайдемо рішення, і завтра ви всі будете в безпеці.

Її слова надали Ніні сил. Четвер — це післязавтра. Навіть якщо їм і справді доведеться провести в монастирі так багато часу, вона зуміє витримати.

Дві ночі, два дні.

«Впораюся», — подумала Ніна.

— Звісно, ти завжди можеш змінити своє рішення і затриматися у мене. Я була б дуже рада.

— Я б і хотіла, але мушу залишитися у монастирі.

Решту дня вони провели дуже мило, їли морозиво й оглядали гданські костьоли — принаймні ті, які вже відбудували після війни. Ніна час від часу хизувалася знанням архітектури, майже без проблем відрізняючи готику від ренесансу, а їх — від бароко. Пані Стефанія була вражена, а дівчинка роздувалася від гордощів. Може, вона й не вміє грати в карти чи нормально забити цвяха, але принаймні знала, що таке неф і трансепт[26]. Під час лінивої прогулянки вона уявляла, що пані Стефанія — це її тітка, до якої вона приїхала на канікули. По обіді вони виберуться разом до моря, увечері ще походять по місту, спостерігаючи, як на Довгому Торзі запалюються ліхтарі, а завтра Ніна почне допомагати в кав’ярні.