Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 49)

Вона знайшла свічку, коробку сірників і попрямувала до підвалу. Може, сьогодні вранці пані Целіна й Азкіель прибрали скаліченого янгола лише на якийсь час, аби продемонструвати Ніні порожнє приміщення, а потім привели туди в’язня знову?

Не завадить спробувати.

Але підвал залишався порожнім. Ніна, власне, чекала на щось подібне, але все одно відчула себе обдуреною, а тягар самотності пригнітив її ще сильніше. Якби вона тільки могла порозмовляти хвилинку з кимось незачарованим… Звісно, була пані Стефанія, але вона далеко, а Ніна потребує союзника у монастирі.

Може, скалічений янгол залишається десь тут? Сказав, що він — принада, а принаду не викидають, хіба що вона перестає бути потрібною. Чи пані Целіна й Азкіель позбулися в’язня (під «позбулися» Ніна мала на увазі «дозволили йому піти», про гірші можливості думати зовсім не хотілося)? Якщо це так, то, схоже, за останні кількадесят годин відбулося щось, через що принада стала непотрібною. А якщо ні, то янгол усе ще перебуває в монастирі, ув’язнений десь в іншому місці.

Зі свічкою в руках вона обійшла будинок, зазираючи до покинутих приміщень і келій та не маючи надто великих надій: якби янгола просто зачинили десь на першому чи другому поверсі, його крики рано чи пізно привернули б увагу, а тому сумнівно, щоби пані Целіна чи Азкіель так ризикували. Тож, може, вони тримали в’язня поза монастирем, але десь недалеко?

У печері? Яцек згадував, що тут є печери, а Ніна і сама в одну потрапила, хоча не зуміла б зараз її знайти.

Так чи інакше, але в монастирі скаліченого янгола вона не знайшла. Зате в одній із запилених келій знайшла багаж Тимека й Сташека — речі останнього тхнули гниллю так сильно, що вона не оминула б їх навіть у повній темряві.

Вона присіла поруч і поставила свічку на підлогу. Мокрі речі Сташека розпадалися від найменшого дотику: вона оглянула їх швидко і з легкою гидливістю. Нічого цікавого, окрім шкільного посвідчення, вона не знайшла. Але букви розмазалися так сильно, що не вдалося б навіть прочитати прізвище, а на мокрій світлині міг бути будь-який хлопець приблизно того самого віку. З валізкою Тимека більше пощастило, бо вона майже відразу знайшла у внутрішній кишені аркуш паперу з написаним великими цифрами номером. Телефон? Мабуть. Тимек був досить малим, тож батьки, схоже, не вірили, що він зуміє запам’ятати ці кілька цифр. Два роки тому одинадцятирічна Ніна їздила на канікули із дуже схожим папірцем.

Вона склала папірець і заховала його до кишені, після чого пішла прямо на вечерю, бо почула крізь товсті стіни монастиря звук гонгу.

Пані Целіни в їдальні не було. Адам вибачився від її імені й сказав, що опікунка трохи запізниться. Потім прочитав молитву. Ніна промовляла знайомі слова без жодної думки, вже відчуваючи запах бутербродів, стоси яких громадилися на тарілках. Більшість була із жовтим сиром, але згори лежало дві скибки із ковбасою, рештки якої залишилися з учорашнього вечора. Ніна сковтнула слину, бо була голодною, наче не їла два дні.

Вони закінчили молитву, і дівчинка потягнулася за хлібом із ковбасою. Другу скибку взяв Маріуш. Артур прошепотів щось йому на вухо, а потім глянув на Ніну й злостиво всміхнувся.

— Гей, ти, — сказав Флап своїм похмурим тоном. — Ковбаса — моя.

— Це типу чому? — здивувалася Тамара, а Ніна завмерла із бутербродом біля рота, передчуваючи наближення проблем.

— Бо я чоловік, причому великий. Потребую сил і мушу їсти м’ясо. Ви ж худі баби, вам вистачить і сиру.

Тамара легковажно пирхнула.

— Не переймайся цим, Ніно, — сказала вона. — Це ідіот.

— Ковбаса моя, — Маріуш примружився. Була в ньому якась похмура, тупа затятість, яка не дозволяла дівчинці встромити зуби в бутерброд. — Віддавай, а то я сам за ним піду.

— І тоді матимеш проблему, — захихотів Артур.

Ніна обвела поглядом присутніх. Окрім Тамари, ніхто не збирався за неї заступатися, навіть Яцек перелякався та їв, втупивши очі в тарілку. Вона відчувала їхню неприязнь — Адам, Еліза й Геля дивилися на неї, наче на гниду, Лідка мала святобливе обличчя, а Кароліна, певно, трохи Ніні співчувала, але також не мала наміру відзиватися. Тільки Малгося, здавалося, не розуміла, що відбувається. Як вони сміють так дивитися? Ніна ризикувала собою і пильнувала те Коло, а вони… вони…

— Я чоловік, — повторив Маріуш. — Якщо не з’їм м’яса, буду голодний.

— Коли чоловік голодний, організм починає зуживати жир, — відповіла Ніна. — У твоєму випадку припасів вистачить десь на півроку, тож не переймайся.

Хтось тихенько захихотів, певно Тамара.

Флап глянув на Ніну, яка майже бачила коліщатка, що обертаються у його мозку.

— Та вона з тебе знущається, — підказав Фліп.

— Ага, бо Маріуш сам же не зрозуміє, — пирхнула Ніна. Розпач і лють, які вона відчувала, додали їй відваги, тож дівчинка плювати хотіла, що всі зараз на неї витріщаються. — Він для цього надто тупий.

Маріуш устав, а Ніна рефлекторно зіщулилася. Він був значно вищий за неї і напевне вдвічі важчий. Якби цей хлопець добряче розігнався, то закатав би її у дорогу, наче каток, навіть не помітивши цього. О Боже, вона пережила зустріч із істотами з дерева й не дозволила затягнути себе до Кола тільки для того, аби зараз її переміг м’ясник-переросток через бутерброд із ковбасою?

— Ніно, та віддай ти йому той окраєць, — промовила нетерпляче Еліза, наче зверталася до примхливої п’ятилітки. — Не будь дитиною.

Увесь цей скандал був анекдотичним, із цим Ніна була схильною погодитися. Але чому саме вона мала поступитися?

Хоча вона й була розлюченою, проте дійшла висновку: якщо вона розумніша, то повинна поступитися, але тут несподівано відізвався Адам.

— Обжерливість — це гріх, — сказав він, дивлячись на Маріуша пронизливими синіми очима, які на тлі блідого обличчя здавалися дивовижно темними. — Забирати їжу в інших — також. Тому, будь ласка, я буду вдячний, якщо зараз ти повернешся до власної тарілки й перестанеш цікавитися тим, що їдять інші.

Невідомо, чи послухав би його Флап, але цієї миті до їдальні увійшла пані Целіна.

— Щось сталося? — запитала вона.

— Так, Маріуш намагався змусити Ніну віддати свій бутерброд йому.

— Це правда, Ніно?

— Так, — неохоче визнала вона. І вже майже почала любити Адама, бо він же став на її захист. Але потім з нього знову виліз донощик. Ніну завжди вчили, що такі справи треба вирішувати між собою замість того, аби відразу бігти до вчителя чи опікуна.

— Я поговорю з Маріушем пізніше. А тепер ідіть.

Утім, Ніна втратила апетит, але не через дурнувату забаганку Флапа, бо вона була дитячою, а тому що й насправді цієї миті усвідомила, що окрім Тамари та Яцека її ніхто не любить. Якби вона поїхала або навіть згинула в Колі, вони б, напевне, цим утішилися. Але чому? Бо вона весь час говорила, що їм загрожує небезпека?

Дівчинка кусала хліб, ледь проштовхуючи його крізь стиснуте горло.

Після вечері Яцек, Тамара й Ніна якийсь час сиділи в кімнаті з каміном, але Ніна була неуважною та мовчазною. Програвала навіть у найпростіші ігри, а коли друзі питали, що з нею відбувається, лише хитала головою. Вона все ще прислухалася, чи не починає дощити, але, на щастя, вечір був погожим.

Цієї ночі вона, незважаючи на втому, майже не спала. Крутилася у ліжку, занурена у напівсон, з якого її виривав будь-який звук. Їй снилося буркотіння грози, що потроху наростало, наче ричання гігантського чудовиська, і несло обіцянку жаху. Вона прокидалася, уся спітніла, із калатаючим об ребра серцем і з відчуттям сухості на губах. Ніна двічі вставала, щоби запалити гасову лампу й перевірити, котра година.

Друга ночі.

Опів на четверту.

Вона встала перед п’ятою, коли темрява за вікном ледь посіріла. Ще раз запалила лампу, одягла холодне вбрання і, тремтячи, вийшла зі спальні. Трава в саду була мокрою від роси, і Ніна пожалкувала, що не взяла нічого, на чому можна сидіти. Та повертатися було пізно. Сонце вже з’явилося з-за виднокраю. Дівчинка присіла під шовковицею й почала, як і вчора, мугикати про себе пісеньки. Її очі заплющувалися, а втома потроху брала верх над холодом і страхом.

«Як довго я це витримаю?» — думала вона, відчуваючи поклик Диявольського Кола. Авжеж, вона могла опиратися цій силі, але раніше чи пізніше її переможе нестача сну.

Її литки задерев’яніли, тому вона встала і якийсь час ходила по колу, намагаючись розігріти м’язи. Сад прокидався до життя, у гіллі все голосніше цвірінчали птахи, а якоїсь миті з-під ніг Ніни кинулася навтьоки мала ящірка. На озері заторохтів мотор човна. Сонце вставало, наче янгол з вогнистим мечем, чиє сяйво розгонить тіні. Небо на сході порожевіло, потім стало блакитним, темрява бліднула, аж поки не залишився тільки морок, що причаївся у гіллі Диявольського Кола.

Ніна кинула на нього останній погляд. Як і думала, межа мертвого простору дісталася до стовбура найближчого дерева й там затрималася. Коло не збільшувалося, зайняте пожиранням перешкоди, що стала на його шляху. Листя сливи вже трохи пожовкло, але здавалося, що молода здорова рослина так просто не піддасться. Ніна торкнулася кори, наче намагаючись додати дереву сили. Завдяки йому вони отримали трохи часу — питання тільки, скільки саме.

Потім дівчинка повернулася до монастиря. Усі ще спали, тож вона просто зняла черевики й залізла під ковдру прямо в одязі. Майже відразу занурилася у сон, який, здавалося, тривав кілька хвилин.