Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 48)

— Ага, — підтримала його Тамара. — Ти чітко встановила, де може знаходитися валізка Сташека. З тебе вийшов би чудовий детектив. Ми можемо бути твоїми Ватсонами.

— Що таке «ватсон»? — зацікавився Яцек, а старша дівчина пирхнула.

— Неважливо, я поясню тобі згодом. То як, Ніно, відмовишся від цього похмурого виразу обличчя і візьмешся за цю справу?

Ніна зрозуміла, що вони пропонують їй гру в детективів як втіху; як хворій дитині дають цукерку, щоби вона не вередувала. О рани Божі, якби все не було настільки жахливим, це могло би стати навіть кумедним.

— Ніно?

«Я все одно мушу провести тут деякий час, — думала вона. — Доки пані Стефанія і мій тато чогось не вигадають. Два, а може, три дні, а потім я зможу повернутися додому». Крім того, Ніна зізналася собі, що, незважаючи на весь жах, їй самій цікаво, хто саме прикидається Славеком. У теорію диявола вона не дуже вірила, хоча Азкіель направду не був янголом, але точно мав силу. І якби Бестія з Кола й справді прикидалася одним із хлопців, крилатий, мабуть, зумів би її розпізнати, правда?

А якщо не диявол, то хто? І передусім — навіщо?

— Ясно, я можу зайнятися цією справою, — зітхнула вона. — Тільки купіть мені ще люльку й кашкет із козирком, і тоді буде з мене вилитий Шерлок Голмс.

— Бач, у неї відновлюється почуття гумору, — вишкірилася Тамара. — Давай подумаємо, хто з хлопців може бути фальшивим?

— Кандидатів у нас небагато, — звернув увагу Яцек. — Тільки Адам, Маріуш і Артур.

— Чому не ти? — захихотіла Тамара.

— Яцек, схоже, відпадає, — Ніна всілася зручніше. Друзі мали рацію: коли вона займалася чимось, то переставала так сильно боятися.

— Чому?

— Бо ми бачили його матір, а вона ж упізнала власного сина. Звісно, в принципі я могла б повірити, що фальшивий Славек міг найняти якусь жінку, аби вона вдавала його матір, але не думаю, щоби хтось став би розробляти настільки складний план.

— Дякую, Ніно.

— Ну добре, Яцек відпадає. Тоді хто? — Тамара простягнула ноги й відкинулася назад, спираючись спиною на сходинку вище.

— Маріуш — тупий хлоп, — міркувала Ніна. — Якщо він удає, то він геніальний актор. Артур, у свою чергу, слизький і мерзотний, наче змія, і це було б доречно, але я не впевнена, чи не намагався б фальшивий Славек прикидатися кимось приємнішим. Так само з Адамом.

— У хлопця жахливий характер, це точно, — визнала Тамара.

— Адам інколи дивно поводиться і знає більше за нас усіх про те, що тут відбувається. Я так думаю. Якби мені зараз довелося обирати, то, мабуть, ставила б на нього. Він підозріліший за інших.

— У книжках злочинцем завжди є найменш підозрілий, — нагадала Тамара.

— Отже, Маріуш? — перепитав Яцек.

— Схоже, — із ваганням погодилася Ніна. Насправді переконливою їй не здавалася жодна з цих трьох кандидатур. Вона вважала, що за всіма цими фактами криється ще щось, чого вона поки не помічає.

— Краще нам ні при кому не згадувати про Славека, — застерегла Ніна. — Нехай той, хто себе за нього видає, думає, що він у безпеці, бо ми нічого не підозрюємо.

Вони розмовляли ще кілька хвилин, а Ніна час від часу поглядала у вікно між поверхами. Що більше червоніло світло сонця, то частіше вона замовкала і плуталася у фразах. Нарешті дівчинка встала.

— Маю на мить вийти до саду, — заявила вона.

— Сходити з тобою? — запропонував Яцек.

— Ні, я… маю подумати, — Ніна знову не зуміла знайти нормальну відмовку.

— Знову таємниці? — Тамара звела брови. — Ти, сподіваюся, не маєш наміру завіятися?

— Ні, ясно, що ні. Скоро повернуся.

— Ну добре. Ходімо, Яцеку, зіграємо перед вечерею у карти. Закладемося, що я виграю?

— Ти завжди у мене виграєш. Це навіть стає трохи нудним.

Тамара та Яцек пішли до кімнати з каміном, а Ніна вийшла надвір. Уже знайшла місце біля шовковиці, звідки добре бачила засохлу купу дерев і водночас не була надто близько. Вона всілася на траві, підтягнула коліна до підборіддя. Диявольське Коло знову збільшилося і вже дісталося до стовбура сливи. Неподалік вона бачила Маріуша, який показував Малгосі птаха на гілці й щось пояснював. Ніну здивувало, що хлопець терплячий і лагідний, наче й на себе не схожий. Навіть посміхався, а Малгося захоплено слухала. У Маріуші, мабуть, інстинкти опікуна прокинулися тоді, коли він приніс дівчинку на руках, бо відтоді він сприймав її наче молодшу сестру — але тільки коли Артура не було поблизу. Коли з’являвся Фліп, Флап відразу перетворювався на бурмила, мовчазного здорованя.

«Повертайтеся усередину, — підганяла вона їх подумки. — Чи ви не бачите, що сонце зараз зайде? Ну ж бо, геть звідси!»

Нарешті хлопець і дівчинка рушили до монастиря, і Ніна зуміла перевести подих. Ну, може це було не таке сильне полегшення, бо вона й надалі дивилася на Диявольське Коло, а страх пробуджував неприємне відчуття у шлунку.

Що буде, коли когось і справді притягне сила Кола? Ніна кинеться із криками: «Ані руш!»? Малгосю вона, мабуть, зуміла б стримати, бо дівчинка була дрібною і малою, але як бути із хлопцями? Або з рослою Елізою, яка на вигляд була сильнішою за Ніну?

А сама Ніна — чи вона зуміє протистояти силі Кола, якщо воно почне її кликати?

Засохле гілля на тлі пурпурового диска сонця наче горіло у вогні. Покручене віття мало колір глибокої чорноти. Була це чорнота нутрощів криниці, куди не досягає жоден промінь сонця, темрява випаленої зорі, кинутої у жар космічного вогнища. Ніна мружилася, а її зранені світлом очі, в яких стояли сльози, помічали дивні речі — гілля, здавалося, тремтить, ворушиться і звивається, наче змії, аби набути форми…

Ні, вона не дивитиметься туди.

Вона розвернулася із сильним серцебиттям. Відчувала, як серце колотиться у грудях: «ГЕП, ГЕП», а Диявольське Коло відповідає, наче відлуння. Наче поміж гіллям також б’ється велике пурпурове серце, що стискається і розслабляється рівномірно. ГЕП, ГЕП. Ніна хотіла підійти туди й перевірити, що це таке, всього кілька кроків…

Ні.

Вона стиснула спітнілі долоні й спробувала зосередитися на чомусь іншому.

Наприклад, на тому, чи можливо, що саме вона є Обранцем.

Багато фактів вказувало на це, але проблема полягала в тому, що сама вона геть не почувалася Обраним. І була не героїнею, а переляканим підлітком, який сидів у саду, пильнуючи, аби ніхто не зайшов до Диявольського Кола, бо не було більше нікого, хто міг би за це взятися. Усі, окрім Ніни, були зачаровані Азкіелем. Якби в монастирі знайшлася хоча б одна розсудлива особа, дівчинка відразу би — і з великою радістю — переклала відповідальність на неї (що зовсім не підпадало під категорію героїчного вчинку). Вона була впевнена: якби на її місці сидів зараз Славек, то не тремтів би наче миша в нірці, поблизу якої чатує кіт. До того ж він мав би вже план, як із цієї проблеми викрутитися і перемогти Бестію.

Але ж це Ніна вміла відчиняти вікна й двері силою волі. І лише на Ніну не діяла янгольська магія. А крилатий називав її «найбільш самостійно мислячою» з тринадцятки…

На думці про те, що вона б могла бути Обранцем, Ніна почувалася одночасно переляканою і збудженою.

Дівчинка стиснула сильніше кулаки — так, що аж нігті увіткнулися у шкіру. Коло притягувало її і водночас відштовхувало. Це було дивне відчуття, схоже на те, яке вона мала, коли побачила якось здоровезного волохатого павука. Тоді, здригаючись від огиди, вона відчувала ще й те, як їй хочеться придивитися до цього паскудного створіння якомога пильніше.

«Лише кілька кроків. Я тільки подивлюся, чи плутанина з гілля насправді складається в якусь форму, чи це мені тільки здається…»

«Ні», — наказала сама собі суворо і, щоби чимось зайняти думки, почала тихенько наспівувати під носа. Скоро сила Кола стала слабшати. Ніна змогла її контролювати. Це трохи заспокоювало.

— Бу! — крикнув хтось у неї за спиною.

Вона підскочила, відчуваючи, як калатає у горлі серце, й озирнулася. Позаду стояв, широко усміхаючись, Артур.

— Ти ідіот! З глузду з’їхав?

— Боїмося, га? — хлопець вишкірився. — Не сиди тут, бо зараз щось вилізе з дерев і відгризе тобі ноги до самої дупи. Клац, клац, — він клацнув щелепами й голосно розсміявся.

— Кретин! — вона пхнула його в груди. Лють додала їй сил, і хлопець гепнувся у траву із настільки здивованим виразом обличчя, що Ніна захихотіла.

Він відразу підірвався, увесь червоний, і гарикнув:

— Не роби цього!

— А то що, знову натравиш на мене свого пса?

— Якщо захочу, Маріуш зробить із тобою те, чого й усі чорти світу не зроблять, пам’ятай! Закладемося, що він зуміє вирвати тобі руку й навіть не спітніти при цьому?

— Закладемося, що без свого пса ти лише мала мерзотна глиста?

Артур скривився, і на мить його личко красивого ельфа стало відштовхуючим.

— Я можу значно більше, ніж той пацан, — просичав він. — Ти ще переконаєшся. Насправді це я Обраний, а не Маріуш.

— Ніколи б не здогадалася, — заявила Ніна, але іронія, схоже, до хлопця не дійшла.

— Побачиш, — відсунувся він. — Ще переконаєшся. Усі переконаєтеся.

Він зник у густій темряві, а Ніні знадобилося кілька хвилин, аби заспокоїтися. Тепер, коли злість минула, вона відчула, що тремтять коліна. Але як згадала вираз обличчя хлопця, коли він сидів у траві, то вибухнула нервовим сміхом.

Обраний, це ж треба!

Дівчинка почекала, поки зайде сонце, й повернулася до монастиря. До вечері залишилося ще трохи часу. Вона могла піти в кімнату з каміном, де Яцек і Тамара грали в карти, або могла зробити дещо інше.