Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 36)
Потім настала черга Малгосі, потім близнючок, Елізи, Артура, Маріуша, Лідки, Тамари та Яцека. Щоразу це виглядало однаково. Азкіель хапав хлопця чи дівчину за руки й міцно стискав; обличчя дітей кривилися, але відразу місце болю займало полегшення. Вони відходили, позбавлені сумнівів і страху, щасливі й упевнені, що в монастирі їм нічого не загрожує. Лише крилатий здавався щоразу втомленішим, а під кінець було помітно, що він ледь може підняти руки.
«Не хочу, — думала Ніна, дивлячись на радісну, спокійну Тамару. — Не піду до нього».
Залишилася лише вона, і погляд Азкіеля невідворотно затримався на її обличчі.
— Ніно? Тепер ти, прошу.
— Не треба, справді. Я довіряю Богу, тож мені нічого не загрожує…
— Ніно, підійди сюди.
Дівчина не знайшла жодного аргументу, який дозволив би їй відмовитися, тож вона встала й підійшла до янгола, маючи враження, що до кожної ноги їй прив’язали кілограмові гирі. Холодний болотистий страх усе ще обліплював її так, що вона не чула й не бачила нічого — лише Азкіеля, який дивився на неї, наче змія, що гіпнотизує птаха.
«Мені все одно», — повторювала дівчинка подумки.
Ніна стала перед янголом на коліна й подала йому долоні. Думала, що в нього не вистачить сил (мав дуже поганий вигляд, якби був людиною, то, мабуть, стікав би потом), але він схопив її за руки і стиснув, ніби хотів роздавити кістки. «Наче той янгол з підвалу», — подумала Ніна і вже збиралася крикнути, коли Азкіель її відпустив.
Вона відсунулася, масажуючи зап’ястки.
Янгол усміхнувся.
— Тепер краще, правда? Обіцяєте не боятися і довіряти Богові?
— Обіцяємо, — відповів йому хор голосів. Приєдналися до нього навіть Тамара з Яцеком. Їхня зрада була найболючішою, але водночас це додало їй відваги.
— Як ви можете йому вірити? — вибухнула вона. — Він же вас обманює! Із самого початку вони вас ошукують! Він і пані Целіна хочуть, аби ми тут всі по черзі згинули! Закінчимо, як Сташек і Тимек! Це щось пожере нас, як…
— Досить, — пані Целіна схопила її за плече й стиснула. Янгол поглядав на Ніну із цікавістю, звівши брови. — Ходімо, проведу тебе до своєї кімнати. Мусиш трохи охолонути.
— Я допоможу пані, — Адам зірвався з підлоги й схопив дівчинку з іншого боку. Вона крикнула й вирвалася, але наштовхнулася просто на Маріуша, який її скрутив. Руки хлопця нагадували залізні лещата. Ніна не мала шансів.
— Я зумію це зробити краще, дозвольте, — він без найменшого зусилля підняв дівчинку, яка ще борсалася, і виніс із кімнати. Пані Целіна й Адам пішли слідом.
У спальні опікунки Маріуш відпустив Ніну, а тоді гордовито роззирнувся.
— А я ж казав, що я дуже сильний!
— Так, Маріуше, дякую за допомогу, — пані Целіна посміхнулася. — А ти, Ніно, залишишся тут доти, доки не заспокоїшся.
— Краще її замкнути на ключ, — додав Адам. Ніна дивилася на нього вбивчим поглядом. Якби тут були тільки він і пані Целіна, вона, може, й зуміла б утекти, але, на жаль, від дверей її відрізала кремезна фігура силача Флапа.
— Правильно, — пані Целіна торкнулася щоки Ніни. Дивно, її обличчя щиро випромінювало турботу, але дівчинка все одно відсунулася, наче по її шкірі проповз павук. — Я знаю, що зараз ти не розумієш цього, люба, але скоро зрозумієш: я роблю це тобі на краще. Буду недалеко, в кімнаті янгола, а ти спробуй заспокоїтися і трохи відпочити.
Вона жестом запросила вийти обох хлопців, після чого вийняла ключ із замка. Пані Целіна насправді мала намір замкнути Ніну.
— Ні! Ви не можете цього зробити! — крикнула дівчинка. — Прошу! Благаю!
Вона кинулася до дверей, але було пізно — ключ заскреготів у замку з іншого боку.
Ніна опинилася в ув’язненні.
Вона відразу почала відчувати, що їй бракує кисню. Кімната не була тісною, але усвідомлення того, що вона не може з неї вийти, збурило в ній паніку. Дівчинка підбігла до вікна й відчинила його навстіж, жадібно втягуючи в легені холодне вологе повітря. Краще, вже трохи краще…
Ніна розревілася, сльози на її обличчі змішувалися із краплями дощу, що падав у кімнату. Чому життя таке несправедливе? Чому? І чому всі настільки дурнуваті, навіть Тамара та Яцек дали себе обдурити янголу, а тепер вони тут помруть, помруть, помруть…
Зі злості вона копнула стіну. Раз і ще раз. Дивовижно, але це допомогло сильніше, аніж плач: Ніна вже за кілька хвилин заспокоїлася настільки, що змогла думати ясно.
Чи існує якийсь спосіб вирватися з приміщення?
Вона виставила голову під завісу дощу й глянула вниз. На жаль, там був гладкий мур. Кільканадцять метрів гладкого монастирського муру, без опори, на яку можна поставити ногу, без дощової труби, по якій вдалося б злізти. Якусь мить Ніна роздумувала, чи не подерти на смуги простирадло й не зв’язати з нього мотузку, але побоялася. Цей метод завжди діяв у пригодницьких романах, але дівчинка не була впевненою, що це можна застосувати в реальному житті. Що, як вузли не витримають або простирадло порветься? Не думала, що тонке полотно зуміє витримати сорок кіло. А якщо Ніна впаде, то, як мінімум, зламає собі ноги.
Десь здалеку долинув легкий звук грому, над озером майнула блискавка. Ще одна гроза, тільки її бракувало! Яцек, який прочитав, мабуть, усе, що тільки можна на тему Маркотів, стверджував, що для цієї місцини це нормально. Якесь нетипове географічне положення призводило до того, що грози тут бували набагато частіше, ніж в інших регіонах країни, особливо наприкінці літа. Як-от зараз.
Розтираючи змерзлі плечі, Ніна відступила від вікна і присіла біля каміна, в якому тлів жар. Докинула кілька трісок і пошурувала кочергою, поки полум’я не вистрелило вгору, а дерево не зайнялося. Дим паленої груші пах осіннім вогнищем, на якому печуть картоплю і ковбаски. Дівчинка ледь полизькала обід, потім запхала в шлунок тістечко, а з’їсти вечерю не мала нагоди. Утім, голодною вона не була. Відчувала, як кімната за її спиною меншає. НАСПРАВДІ це відчувала, майже бачила, як зсуваються стіни, аби впіймати Ніну в пастку. Ближче, ще ближче. Вага кам’яних блоків у будь-який момент могла розчавити її, у грудях могло забракнути повітря…
Вона підійшла до вікна, кілька разів глибоко вдихнула, а тоді повернулася на середину кімнати й роззирнулася. Дзеркало над каміном відбивало її власне обличчя — бліде, із мокрим волоссям, що прилипло до щік, та із запухлими від сліз очима. Але була в тих очах ще й рішучість, яка Ніні сподобалася. «Я змінилася», — подумала вона. Ще тиждень тому в схожій ситуації вона б, напевне, скрутилася у кутку й плакала там, а зараз — прошу: прораховує шанси на втечу.
Відчинене вікно повертало їй відчуття безпеки. Ніна не могла його прикрити, хоча й тряслася від холоду.
Якийсь час вона ходила кімнатою, але не знайшла нічого цікавого. На туалетному столику лежав жіночій дріб’язок: пензлик зі слідами пудри, помада, тіні для повік… Цікаво, навіщо все це пані Целіні, адже в цій глушині в неї немає потреби фарбуватися. На кріслі висів шарфик, під ліжко опікунка засунула босоніжки з налиплою грязюкою. У спальні стояв легкий аромат квіткових парфумів, який не перебивав навіть запах дерева, що горіло в каміні.
До шафи Ніна не зазирала: її з дитинства навчили, що порпатися у чужих речах дуже нечемно, і вона навіть зараз не зуміла себе пересилити. Лише зазирнула у верхню шухляду бюро, де лежав знайомий ключ. Ніна узяла його й сховала у кишеню плаття. Якщо вдасться звідси вибратися, вона спуститься у підвал і розповість янголу, що означає білий пил на черевиках. Уже не боялася, бо все сильніше підозрювала, що той ув’язнений не є божевільним.
Треба лише знайти спосіб утекти.
Ніна підійшла до дверей і пильно їх оглянула. Вони були дебелими, дубовими. Ключ, зрозуміло, стирчав у замку назовні. У книжці, яку вона недавно читала, головна героїня засунула газету під двері, випхнула ключ, який на ту газету впав, а потім затягнула його всередину. Але Ніна не мала газети, і, що гірше, під дверима не було шпарини. Мабуть, способи, добрі в пригодницьких романах, необов’язково можуть придатися у житті.
Вона подумала: а якщо почне кричати, чи почує її хтось, чи прийде визволяти? На кого могла б розраховувати? На Тамару? Яцека? Вони були зачаровані янголом і напевне вже спали. Якщо вона почне верещати, ймовірніше, прибіжить сюди пані Целіна й накаже дівчинці заспокоїтися.
Ніна відчувала, як знову виступають сльози. Найбільше боліло від спогаду про Тамару та Яцека, яких вона вважала друзями. «Не стану про це думати», — вирішила дівчинка, яка тепер мусила зосередитися, аби вийти з кімнати.
Могла б крикнути, а потім сказати пані Целіні, що мусить піти у туалет. Тоді ж вони її випустять? А по дорозі знайшла б спосіб втекти.
Гримотіння грози почулося значно ближче, темрява за вікном запалала яскраво-блакитним світлом блискавки.
Чи янголи випадково обрали одне з найгрозовіших місць у Польщі? Ніна в цьому сумнівалася. А тому вся балаканина про перші християнські землі також була брехнею.
Вона спробувала пригадати, що знає про християнізацію Польщі зі школи. Це було непросто, і хоча Ніна любила історію, але обмежувалася чи не виключно історією культури — тож знала, як у давні часи люди вдягалися, що їли, які мали звичаї, але дати й політичні події якось не бажали триматися у її голові. У дев’ятсот шістдесят п’ятому році було хрещення Польщі — тільки це вона й пам’ятала, а потім виникло єпископство у Гнезні. Трохи далекувато від місця, де вони зараз знаходилися.