Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 37)

А якщо янгол збрехав, кажучи про християнські землі? Якщо насправді це геть його не обходило: чи були тут у давнину язичники, чи ні? То, може, він зовсім не був янголом?

Від цієї думки в Ніни аж голова закрутилася. Вона зіщулилася. На мить їй здалося, що небо зараз відкриється і в неї вдарить блискавка розлюченого Бога. Чекала. Минали страшні, повні напруги секунди. Одна, друга, третя…

Може, вона повинна впасти на коліна й благати вибачення?

Але думку, що раз прийшла їй у голову, не можна було так легко викинути. І не сталося нічого жахливого. Хоча гроза шаліла навколо, Ніна була в безпеці в монастирі.

За мить вона дозволила собі полегшено видихнути.

Дівчинка ще раніше мала зауважити, що щось тут не так. Сьогодні була неділя, а янгол жодного разу не згадав, що треба піти до костьолу. Ну добре, це можна було зрозуміти: може, на небі вони не ходили до костьолу. Або забули за клопотами, як про це забула пані Целіна та її підопічні. Але крилаті використовували слово «магія», а це було підозріло. Бог і святі робили чудеса, а не використовували магію, чари були зарезервовано за сатаною і язичницькими істотами, які, згідно зі словами ксьондзів, були наче меншими дияволами.

Але якщо янголи не є янголами, то хто вони такі? Ніна відчувала, як з кожною миттю їй стає усе холодніше. Вона ходила туди й назад, аби хоча б трохи зігрітися, і весь час намагалася не втрачати вікна з поля зору довше, ніж на кілька секунд. Це було ненормально, їй же всього тринадцять років. Тут повинен бути хтось дорослий — той, хто міг би їй сказати, що робити, врятував би її, Тамару та Яцека. Хтось, кому вона могла б довіряти. Втім, не було тут нікого.

Тільки крилатий у підвалі.

Замкнений там, а це, здається, означало, що існувала причина, через яку він був у конфлікті з пані Целіною та Азкіелем і яка могла зробити його союзником Ніни.

Гроза набирала силу, вітер залітав у кімнату й напирав, стогнучи, на зачинену половинку вікна, а блискавки раз по раз розривали темряву яскравою блакиттю. Крізь залиту дощем шибу нічого не було видно. Ніна заплющила очі, прислухаючись до шаленства вихору й плескоту хвиль об кам’янистий берег. Як учора, коли вікно раптом відчинилося. Відчинилося, бо Ніна цього захотіла?

Дощ був небезпечним, бо тоді оживало Диявольське Коло. Але коли дощило — а особливо під час грози, — могли відбуватися також й інші речі, еге ж? Необов’язково погані. Наприклад, могла діяти магія. Ніна пригадала Малгосю, яка вперто твердила, що вона Обрана й уміє чарувати. А якщо вона це не вигадувала? Може, чари вдавалися їй під час дощу, а коли дівчинка саме хотіла ними похвалитися, злива вщухла, тому в неї нічого не вийшло.

«Хочу, щоби двері відчинилися, — думала Ніна. — Хочу, щоби відчинилися».

Уявила собі ключ, що прокручується у замку. От зараз він потроху прокручується.

Але ключ навіть не ворухнувся.

Сердито сопучи, вона сіла на ліжко. Що не так? Адже вона була такою впевненою у своїй теорії…

Ще раз.

«Хочу, щоби двері відчинилися. Хочу, щоби…»

Вона майже бачила грозу, як та проходить над монастирем. Могла б заприсягтися, що відчуває ту силу — повітря стало іншим, наелектризованим і наче густішим. Від магії кінчики пальців аж засвербіли. Ніна зосередилася на дверях, усе інше перестало мати значення.

Вони відчинилися із гуркотом, як вікно раніше, а сила чарів мало не вирвала їх з одвірка. Дівчинка підхопила з шафки свічку, запалила її і вискочила в темний коридор. Чи цей шум когось попередив? Якщо так, часу в неї лишилося небагато.

Але вона не могла втриматися і ще раз озирнулася, кидаючи погляд на двері, які ледь бачила в темряві. «О рани Божі, — подумала Ніна, — мені насправді вдалося. Може, я і є Обраний? А ще я була єдиною істотою, на яку не подіяли чари янгола…»

Вона не хотіла в це вірити. Зараз її передусім мучило сумління за Лідку. Ніна прагнула, щоби вікно відчинилося, а Лідка заплатила за це паскудним шрамом. Якщо так мала виглядати сила Обраного, то дівчинка не була впевненою, що її хоче.

Монастир стояв занурений у сон, під високою кам’яною стелею було чутно тільки стукіт черевиків Ніни, яка спускалася. Було надто темно, щоби бігти. Однією рукою вона трималася за поручні, у другій тримала свічку. Пломінь кидав тепло-жовте сяйво, за яким панувала непроникна чорнота. Дівчина намагалася ступати якнайтихіше, але в старих мурах кожен крок звучав, наче гарматний постріл. Трохи подумавши, вона затрималася, поставила свічку на східцях і зняла черевики — тепер, правда, підлога морозила ноги, але ризик, що вона розбудить усіх навколо, був меншим.

Навшпиньки вона прокралася повз темну й мовчазну спальню дівчат. У неї в голові промайнуло, чи не увійти й не розбудити Тамару, але вона знала, що це погана ідея. Янгольські чари, напевне, все ще діяли.

Ніна опинилася перед дверима підвалу, свічка в її руці затремтіла, й гаряча крапля воску крапнула на долоню. Дівчинці здавалося, що вона вже не боїться янгола, але це була неправда. На саму думку про жахливе обличчя, що виринає з темряви, у неї терпла шкіра.

«Але що ж зробиш», — подумала Ніна. Якщо вже дісталася аж до цього місця, то треба йти далі. Крім того, що інше вона мала б вчинити? Знівечений янгол був єдиною істотою у радіусі кількох кілометрів, якій вона могла зараз довіряти.

Можливо.

Дівчина встромила ключ у замок і обережно провернула. Двері відчинилися. Ніна увійшла в підвальну вологу темряву, де все ще пахло вином.

— То ти вже знаєш, що означає білий пил на черевиках? — долинув знизу тихий голос.

— Знаю, — вона зупинилася перед янгольською келією. Крилатий стояв біля ґрат, світло свічки вихоплювало з мороку його понівечене обличчя. Ніна здригнулася, і ще одна крапля воску впала їй на руку. Як раніше, так і зараз вона намагалася дивитися виключно на красиву половину янгольського обличчя. — Тож… тож…

Якусь мить вона мала абсурдне враження, що янгол скаже голосом учительки польської мови: «Речення не починають з „тож“». З її рота вирвалося коротке, нервове хихотіння. «Візьми себе в руки», — наказала вона собі, а потім зітхнула й розповіла, як знайшли валізку Сташека. Поки говорила, їй дещо спало на думку.

— А звідки ти взагалі знав, що я бачила Адама? Зараз, зачекай… — Ніна пригадала учорашню сцену: оце вона стоїть у підвалі, а в голові пролітають спогади про різні дивні речі, які вона зауважила в монастирі. Чи подумала тоді про пил на черевиках Адама?

Так, здається так.

«Ти вмієш читати думки?»

Янгол засміявся і відповів:

— Ну прошу, яка ти швидка.

— Ви всі це вмієте? — запитала Ніна вже вголос. Рішуче воліла б, аби янгол не відповідав на її думки, бо це було надто страшно.

— Лише деякі. Інші вміють якісь інші цікаві речі.

— Наприклад, передбачати майбутнє?

— В обмеженому обсязі, авжеж. Знаєш, що значить «обмежений обсяг»?

— Я не дурепа, — пирхнула Ніна.

— Ні, направду — ні, — погодився він ввічливо.

— Чому тебе тут закрили? Ти їм зробив щось погане? Хто ти такий?

— Забагато питань, — крилатий стенув плечима. — Чи не могла б ти спершу мене випустити? Ні. Здогадуюся, що ні. Ти напевне маєш тільки ключ від підвалу, а не від ґрат. Крізь ці ґрати хлопець просовує мені їжу, уявляєш? Добре, що я їм так мало й що нічого з мене не виходить з іншого боку, бо винесення звідси цеберка породило б проблеми, — він вишкірився у посмішці наполовину чарівній, наполовину моторошній.

«Не виходить з іншого боку? — подумала Ніна. — А, значить, що тобі немає потреби ходити у туалет. Практично, якщо сидиш у льосі. Або й непрактично, це як подивитися. Він, схоже, не зміг би втекти, застосувавши метод: „Страшенно хочеться мені попісяти“».

Ніна нагадала собі, що крилатий читає її думки, і якнайшвидше зосередилася на іншому.

— Я випущу тебе, щойно знайду ключ. Обіцяю. Але скажи, чому тебе тут закрили?

— Бо я — принада.

— Принада? — вона нахмурилася. — Для того, що виходить з Диявольського Кола?

Янгол кивнув.

— Так, я ж казав, що ти розумна.

— А… хто ти взагалі? Бо насправді ти ж не янгол, правда?

— Ні, — Ніна відчула різкий приплив полегшення, оскільки в глибині душі все ще боялася гніву Божого. Якби крилаті, незважаючи ні на що, виявилися б справжніми посланцями Небес, вона б не знала, що робити. — Але ти все одно не зумієш зрозуміти нашого справжнього єства.

— Чому? Адже ти сам мить тому говорив, що я розумна.

Вона раптом здригнулася: їй почулося, або ж двері в підвал і справді скрипнули?

— Ми… — почав янгол.

— Ш-ш-ш…

Так, вона не помилялася. Хтось обережно спускався сходами. Серце шалено закалатало, Ніна відчула себе, наче миша в пастці. Кинула розпачливий погляд на янгола, а той лише стенув плечима.

— Я припускав, що довго ми не порозмовляємо. Така, мабуть, моя доля, — додав він філософськи. — Не те, щоби я мріяв про товариство малих дівчаток, але краще таке товариство, аніж жодного. А тепер підійди ближче, бо я маю сказати тобі дещо важливе. Поспіши, вона вже по тебе йде.

— Вона?

— Целіна, хто ж іще? Ти знала, що твоя опікунка любить інколи уявляти, що вона християнка, яку кинуто левам? Гарно, так? — він клацнув зубами так, що аж Ніна механічно відсунулася. — Як думаєш, я зійшов би за лева?

— Ніно? — прозвучав від сходів жіночий голос. — Ти тут, правда?

— Що ти хочеш мені сказати? — запитала Ніна.