Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 38)

— Ближче.

— Н-ні…

— Ох, не бурмочи під ніс. Тоді це була необхідність, я не збирався ображати маленьких дівчаток.

На диво, Ніна повірила й навіть не стала ображатися на ту «малу дівчинку». Тому підійшла до ґрат.

— Я знаю, про що ти думаєш, — прошепотів янгол. — Хочеш поїхати звідси й повернутися додому. Але це нічого не дасть. Пастка вже замкнулася. Бестія знайде тебе, навіть якщо ти втечеш на край світу. Єдиний для тебе шанс — це залишитися тут, де є Обраний. Тільки він може тебе захистити. Розумієш? Утеча нічого не змінить.

Темрява в коридорі роз’яснювалася. Звуки кроків звучали все ближче, Ніна вже чула запах квіткових парфумів, уже бачила струнку фігуру в жовтому полум’ї свічки.

Вона задмухала свою, притулилася спиною до шорсткої стіни й стримала дихання.

— Ніно, не ускладнюй, прошу. Ти повернешся до мене нагору, і ми порозмовляємо спокійно, добре? Ти вже велика дівчинка, не поводься наче дитина.

«Ну от, з малої дівчинки мене підвищили до великої», — подумала Ніна. Вже за мить пані Целіна буде біля келії янгола й помітить її, бо тут не було де сховатися. За мить тендітна жіноча долоня опуститься їй на плече й стисне пальці… Вона майже відчула це. Відчула й знала, що коли ця мить настане, її паралізує так, наче вона була пійманим у пута кроликом.

— Ходімо, люба, час повертатися, — пані Целіна простягнула руку.

А Ніна, яку якимось чудом не паралізувало, схилилася і проскочила під її рукою. Тонкі пальці ковзнули по блузці дівчинки, але не зуміли нічого схопити. Вона бігла. На мить її шлях освітлювала свічка, яку тримала її опікунка, але дальша частина підвалу розчинялася в темряві. Тоді вона сповільнилася. Тепер ішла, витягнувши руки, наче сліпець. За спиною почула тихе: «Ох, най йому!» — мабуть, найсильніший прокльон, на який була здатна пані Целіна.

Ніна здогадалася, що опікунка надто різко ворухнулася, і її свічка погасла. А власне, не здогадалася — часу на роздуми не було — просто це промайнуло в її голові між «о рани Божі, я зараз перечеплюся» і «де ці кляті сходи?».

Вона вже бачила двері — підвішений високо вгорі прямокутник яскравого світла. Схоже, в монастирському коридорі хтось увімкнув світло. Ніна мало не впала, коли її нога натрапила на першу сходинку. Але далі пішло легше. Що вище вона піднімалася, то краще були освітлені сходи, і дівчинка пришвидшилася. Нарешті, задихана, вона вискочила в коридор, роззирнулася і повернула до покинутої частини монастиря.

Вона гнала уперед без жодного плану й без жодної думки, аби якнайдалі від пані Целіни. Монастир у її уяві перетворився на готичний лабіринт переплетених коридорів, у яких від кам’яних стін відбивалося відлуння поспішних кроків. Дівчинку супроводжувала тінь, видовжена і дивно худа в жовто-сірому світлі закурених лампочок. Інколи світло гасло, і тоді вона зупинялася у темряві, прислухаючись до звуків погоні. Поки не чула нічого, крім стукоту власного серця і пульсації крові у скронях, але все одно знала, що за нею женуться.

Ніна дісталася до правого крила і тепер мала вибір: лізти сходами на другий поверх або увійти в каплицю.

На другому поверсі міг чекати янгол.

Ніна обрала каплицю.

Вона ледь зачинила за собою двері й осунулася на підлогу, обійняла руками коліна й сперлася на них чолом. Думала, що розреветься, але сльози якось не хотіли йти, і дівчинка лише вся тряслася — якщо їй зараз довелося б устати, то вона не спромоглася б.

Сльози нарешті полилися, і Ніна якийсь час хлипала, розгойдуючись, наче перелякана дитина. Уявляла, як зараз хтось до неї приходить, втішає її, запевняє, що все буде добре. У пригодницьких книжках так воно й бувало: завжди, коли герой опинявся у безвихідній, здавалося б, ситуації, хтось йому допомагав. А дівчатам велося ще краще: вони тільки плакали або втрачали свідомість, чого вистачало, аби якийсь сміливий і красивий юнак кинувся їм на порятунок.

Ніна витерла очі й висякалася у хусточку, яка аж пищала про те, аби її поміняли на нову. Схоже, на допомогу симпатичного юнака можна не розраховувати, та й несимпатичного також. Більше того, з-за дверей долинав звук кроків. І щоразу ближче, щоразу чіткіші крики. Її наздоганяли.

Вона встала. Зламавши опір м’язів і все ще невпевнено тримаючись на ватних ногах, поглянула на двері. У замку стирчав ключ.

Ніна із зусиллям прокрутила його, бо замок уже трохи заіржавів. Але вона впоралася, потім відступила й сперлася спиною на лавку. Коліна все ще тремтіли.

Пані Целіна шарпнула клямку, а коли двері не ворухнулися, постукала.

— Ти там? Будь розумною, прошу. Що ти робиш, люба? Якщо ти чогось боїшся, ми можемо про це поговорити. Ну, досить. Не будь дурненькою, відчиняй.

Ніна роззирнулася. У каплиці панувала напівтемрява — канделябр із брудними лампочками, що висів під стелею, замість того, аби світити, давав лише стільки блиску, щоби побачити олтар і кілька перших лавок. Підлогу було вкрито товстим шаром пилу, в якому ще виднілися сліди дівчинки від попереднього візиту. Над олтарем висів хрест. Христос мав обличчя, викривлене мукою, а з-під тернової корони стікала кров, яка в жовто-сірому каламутному світлі здавалася дивовижно реальною. Дощ стікав по вітражах, а крізь діру в одному з них вривалися холодні подуви вітру.

— Ніно, відчиняй, бо ми будемо змушені вибити двері!

Пані Целіна якусь мить із кимось радилася. Хто там із нею? Ніні здалося, що вона чує голос Маріуша. Чи хлопець достатньо сильний, аби виламати двері?

Вона відступала вздовж найближчої до олтаря лавки, аж поки її спина не торкнулася протилежної стіни. Зліва була сповідальня, а над головою — вітражне вікно із розтрісканим склом. Холодний вітер шарпав її волосся, на потилиці осідали краплинки вологи. Хтось застукотів у двері.

«Маю тікати, — подумала Ніна. — Якщо я не втечу, вона знову зачинить мене в кімнаті, а я цього не винесу».

Але вікна були так високо…

На щастя, крім лавок, у каплиці були розставлені по боках олтаря стільці. Ніна перенесла один із них під скло із тріщиною. Зі стільця вона видерлася на страшенно запилений дашок сповідальні (їй здавалося, що вчинила святотатство), а звідси могла дотягнутися і до вікна. Тут засув був ще більше заіржавлений, ніж замок у дверях, але відчай додав Ніні сил, і за мить крила вітражу розхилилися, наче пелюстки кольорової квітки, впускаючи дощ до каплиці.

Вона затремтіла від холоду, злива миттєво намочила її обличчя й одяг. Гроза, здається, уже минула, але дощ все ще періщив наче з відра. Дівчинка дивилася у темряву, що плюскотіла й шаруділа.

«Геп, геп», — стукала пані Целіна. А може, Маріуш? Так, це точно Маріуш, бо товстезне дерево тріщало під напором брутальної сили. Як довго зуміють протриматися двері?

Ніна, схоже, опинилася, як у прислів’ї, поміж Сциллою і Харибдою. З одного боку, дощ і темрява, з іншого — перспектива бути замкненою у кімнаті.

«Дощ і темрява не є небезпечними самі по собі», — подумала вона. Це Диявольське Коло небезпечне, коли дощить. Якщо вона його омине, нічого не станеться.

Ніна подумала про стіни, які щомиті зближаються усе більше й більше. Про жахливе відчуття задухи, коли людина із відчаєм втягує в себе рештки повітря. Дівчинку врятувало відчинене вікно. Але ж можливо, що іншого разу пані Целіна подбає про те, аби замкнути віконниці.

«Я вискочила з поїзда, тож стрибок з каплиці не може бути гіршим».

Вона закрила очі й пірнула в мокру ніч.

Коли приземлилася на праву ногу, її кістку прошила довга, розжарена голка болю. Дівчинка крикнула. Дощ відразу змочив її до нитки, жахливі холодні струмочки потекли за комір по теплій шкірі спини. Вона обережно спробувала стати на праву стопу — вдалося, хоча трохи боліло. Спочатку вона шкутильгала, але потім зуміла побігти до монастирської брами. У саду було темно, як вона й думала. Морок тут розганяло лише світло, що падало з вікон. В електричному сяйві смуги дощу металево полискували, наче мільйони тонких дротів, що поєднують небо із землею, а освітлений монастир нагадував різдвяну ялинку. Десь у далекому закутку свідомості Ніни з’явилося питання: чи ця ілюмінація не перебудила хлопців і дівчат, а якщо так, то чи всі її тепер шукають? Утім, вона не мала часу чи бажання, щоби задумуватися над такими справами.

Думала саме про Диявольське Коло.

Непереможний імпульс змусив її звернути. «Тільки подивитися здаля, — подумала дівчинка, — а це ж не може зашкодити?» Це нагадувало бажання торкатися кінчиком язика хворого зуба або роздирати струп — Ніна знала, що не повинна цього робити, і вся тремтіла від холоду й страху, але все одно йшла до Кола. Вже бачила засохлі дуби, які відтінялися у мороці дощової ночі ще глибшою чорнотою. І щось було під ними: якась постать, шишкувата, покручена й колюча, як самі дерева, але при цьому жахливо людська. Вона витягала вперед руки, наче хотіла загорнути в них увесь монастир, пальці мала тонкі й дуже довгі.

Ніна запнулася й втратила землю під ногами. Холодне багно заліпило їй обличчя. Вона встала й витерлася мокрим рукавом. Це падіння її витверезило, тож вона розвернулася і, більше не озираючись, побігла до брами. У цей час та стояла замкнена, але дівчинка без проблем залізла на залізні ґрати і зіскочила з іншого боку. За її спиною вітер приніс:

— Ніно, Ніно, повертайся!