Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 40)

Ніна нервово сковтнула слину, пригадавши знайдену в саду мертву сороку. Її також убили ці істоти? Чи насправді вони вбивали тільки птахів і невеликих звіряток, а не людей? І що із Тимеком?

Останнє питання вона промовила вголос.

Водна істота знову захлюпотіла. Ніні здалося, що цей звук означає щось на кшталт роздратування або нетерплячки.

— Дитина-а-а-а йти-и-и сама-а-а… Йти-и-и з на-ми-и-и… Потім ми йти-и-и своя дорога-а-а, а ди-тина-а-а своя-а-а… Не кривдити-и-и дитина-а-а…

Ніна не була впевненою, чи можна в це вірити. Тимек із власної волі залишив Малгосю, пішов до «духів», що мешкали в деревах, а потім, коли пішов сам, його дістала Бестія із Диявольського Кола?

Може, так. А може, ні.

Ніна зараз не могла нормально думати. Вона все ще тремтіла від жахливого холоду й боялася, хоча і не настільки сильно, як мить тому. Водна істота, певно, не хотіла заподіяти їй кривди.

І принаймні одна частина головоломки вклалася на своє місце.

— Маура Левицька вас бачила, — сказала Ніна. — Розповідала про вас людям, але ніхто їй не вірив. В озері також мешкають такі само істоти, як ви, правда?

— Не зна-а-ати людина-а-а Маура-а-а… В озера-а-а наша-а-а сестра-а-а, несміла-а-а, ховатися-а-а перед люди-и-и…

— Ви ж мені допоможете, правда? Я мушу зігрітися… Можна розвести тут вогонь? Прошу, я зараз замерзну…

Істота заплюскотіла з явною огидою.

— Не вогню-у-у, ні-і-і, не любити-и-и вогню-у-у. Вода-а-а й дерева-а-а ні-і-і…

— Але мені холодно! — розпачливо крикнула дівчинка. — Хочете, щоби я отримала запалення легенів і померла? Прошу, я мушу зігрітися, прошу…

Вона розплакалася, трохи сподіваючись на те, що це пом’якшить крижане серце водної істоти, а трохи тому, що мусила. Весь час вона тремтіла й згорталася у клубок, намагаючись зберегти в замерзлому тілі хоча б маленьку іскорку тепла. Але тепла давно вже не було, і тепер Ніні здавалося, що вона сама перетворилася на бурульку. А коли в печеру задував вітер, ставало надзвичайно холодно, що всередині аж боліло, наче хтось різав її нутрощі бритвою.

— Не-е-е плаче-е-е не-е-е не-е-е, немає чому-у-у плакати-и-и. Немає вогню-у-у, немає плачу-у-у. Спи-и-и…

— Але…

— Спи-и-и…

Темрява простягнула до Ніни полискуючу сріблом руку. Дівчинка на мить відчула себе так, наче пірнула в озеро. Картинка перед очима розмилася, звуки долітали до вух стлумленими. Але вона не могла дихати, шарпнулася у паніці, та вода була всюди, наче раптом нею наповнилася уся печера. Ніна хотіла крикнути, але, на її здивування, гладка холодна долоня — якимсь дивом водночас м’яка і тверда — закрила їй рота.

— Спи-и-и, — повторила істота.

І Ніна заснула.

Коли вона прокинулася, її оточувало м’яке, затишне тепло постелі. СУХОЇ постелі. Якийсь час дівчинка насолоджувалася цим теплом і не розплющувала очей. У напівсні вона відчувала: те, що вона побачить навколо себе, геть їй не сподобається. Тож вона лежала, час від часу потягуючись, але сон невмолимо тікав від неї. Ніну ж охоплював усе більший неспокій. Під ковдрою було душно, дівчинка відчувала, як сильно калатає її серце, їй починало бракувати повітря. Але вона продовжувала стискати повіки, бо не хотіла ані думати, ані просинатися. Вона хотіла спати.

— Ніно, люба, як ти почуваєшся?

Голос пані Целіни. Дівчинка згорнулася у ще щільніший клубок.

— Ти вже не спиш? Я хотіла тільки запитати, чи є в тебе якісь проблеми?

— Так, — буркнула Ніна й відразу пожаліла.

— Щось болить?

— Мабуть… мабуть, у мене температура.

— Зараз принесу термометр.

Ніна відкрила очі й виповзла з-під ковдри. Як вона і підозрювала, знаходилася у кімнаті пані Целіни, спала на її ліжку. За вікном було вже ясно, дощ припинився. Із саду долинали голоси близнючок та Елізи, на тому тлі чути було голос Артура. Годинник, що стояв на каміні, продзвонив дев’яту.

Пані Целіна з’явилася з термометром. Побачивши її усміхнене обличчя, Ніна відчула, як до горла підкочує червона, паскудна хвиля злості. Дівчинка хотіла верещати й здерти цю посмішку нігтями.

— Ну, досить, люба, зараз побачимо, що там у тебе за проблеми. Не виглядаєш погано. Ти страшенно перелякала нас уночі, коли так раптово вибігла під дощ. Ми всі хвилювалися. Але тільки-но уяви: Кароліна знайшла тебе вранці, й ти просто лежала на порозі. Ти сама повернулася? А чому ж не зайшла всередину? Двері ж увесь час були відчинені.

Пані Целіна щебетала, а Ніна намагалася сидіти спокійно, поки холодний термометр стромлявся їй під пахву. Але найгіршим був, власне, дотик опікунки — щоразу, коли світловолоса жінка торкалася її чола кінчиками пальців або коли гладила по щоці, Ніна ледь стримувала себе, аби не відсунутися.

— Дивно, температура в тебе нормальна. Ти впевнена, що почуваєшся погано?

— Так.

Але насправді Ніна не почувалася погано. Хотіла бути хворою, хотіла мати температуру й лежати тепер напівпритомною у ліжку. І спати, найкраще — спати. Тоді інші б відповідали за неї, а сама вона не мусила би перейматися, що робити. Але проблема полягає в тому, що вона завжди була стійкою до простуди. Колись під час шкільної екскурсії у гори увесь клас потрапив під дощ, усі намокли й похворіли, і тільки Ніна навіть нежить не підхопила. Іншого разу хлопці зняли з неї на стадіоні пальто й натерли снігом так, що додому вона поверталася плачучи, в мокрому платті. Був лютий, мінус десять. Матір тоді лякала її запаленням легенів, але дівчинка пішла наступного дня до школи, ніби нічого не трапилося.

— Щось у тебе болить, люба?

— Так, голова, — вона в останню мить стрималася, аби не сказати, що живіт, бо тоді могла б не отримати сніданок. А Ніна була страшезно голодною, пустий шлунок мало не приклеївся до спини.

— Сподіваюся, що це мине, — пані Целіна почастувала підопічну чарівною посмішкою. — Не переймайся, люба, все буде добре. Тільки не лякай нас так більше, прошу. Ми тут, щоби опікуватися тобою, і хочемо, аби ти почувалася добре…

— Так, я знаю. Ми одна велика щаслива родина. Проблема в тому, що родина ця із дня на день усе меншає.

— Якщо йдеться про Сташека й Тимека…

— Нічого не хочу чути.

— Вони…

— Я не хочу цього чути! — Ніна кинулася на ліжко й натягнула ковдру на голову.

— Люба…

— Я не «люба»! — вона мала дивне враження, що поводиться по-дитячому, але не зуміла стриматися.

Пані Целіна делікатно погладила її по плечу, що визирало з постелі.

— Може, ти почуватимешся краще, якщо поговориш з друзями. Тамара та Яцек чекають у коридорі.

— Я не хочу з ними розмовляти.

— Що ти кажеш, люба? От побачиш, тобі стане краще.

Опікунка вийшла, впустивши Тамару та Яцека. Хлопець здавався трохи зніяковілим, а дівчина… дівчина була такою, як завжди, — із завзятою посмішкою і в брудних штанях. Ніна відчула, як болісно стискається серце. Віддала б усе, аби тільки тут були Тамара та Яцек, але СПРАВЖНІ Тамара та Яцек, а не ці, зачаровані Азкіелем.

А може, янгольська магія уже припинила діяти?

Ніна кинула на приятелів обережний погляд. Припинила? Ні, Тамара була б спокійною навіть посеред урагану, але Яцек точно був би наляканим, бо ж вони мешкали в будинку, де останнім часом зникли дві особи, а він міг виявитися наступним у черзі.

— О рани Божі, оце так номер, — сказала Тамара. — Ти й справді втекла посеред ночі, зомліла, а лісові духи принесли тебе на руках?

— Лісові духи? — закліпала Ніна.

— Так говорить Кароліна, начебто вона їх бачила. Це правда?

— Не зовсім, — Ніна не була впевненою, що нічні події не наснилися їй. Вона насправді розмовляла з водяними істотами, які мешкали в деревах і пожирали птахів? У денному світлі розмова в печері здавалася кошмаром, породженим страхом і втомою.

— Я знала, що вона вигадує, — Тамара присіла на краєчок ліжка. — А тепер розповідай, що сталося.

— Чого ти взагалі тікала? — втрутився Яцек.

— Нічого, — Ніна відчувала, як в очах збираються сльози. Будь-якої миті вона могла розревітися, наче дитина. — Ви могли б… могли б принести мені щось поїсти? Я страшенно голодна.

— Авжеж, — у випадку таких потреб із Яцеком завжди можна було порозумітися.

Коли вони вийшли, Ніна відвернулася до стіни й вибухнула плачем. Ридала довго, аж заболіло горло. Потім лежала, тупо дивлячись у стелю. Тамара та Яцек не поверталися. Може, від сніданку нічого не залишилося, і тепер вони думали, що їй принести. А може, перестали нею цікавитися. Та й однаково. Вони ж і так усі загинуть — по черзі, пожерті Бестією із Диявольського Кола.

«Хай йому, хай йому», — повторювала вона, наче ритм цих слів міг заглушити страх.

Але потім згадала про янгола з підвалу, і згадка переважила — дівчинка встала. Вона витерла очі, знайшла хусточку й висякалася. У дзеркалі промайнуло її похмуре, спухле від сліз обличчя і купа розкуйовдженого волосся. На стільці лежало її власне, акуратно складене вбрання. Цікаво, хто його приготував? І хто вночі перевдягнув Ніну в нічну сорочку?

«Напевне, пані Целіна», — здригнулася вона трохи.