Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 41)

Сягнула до кишені плаття, а коли не знайшла в ній ключ, відчинила шухлядку письмового столу. Ключ був там, де й завжди.

— А батьки не говорили тобі, що це погано — брати чужі речі?

Вона аж підстрибнула й озирнулася. Азкіель увійшов так тихо, що вона не почула навіть, як відчинилися двері, і тепер він стояв на порозі, із цікавістю її розглядаючи.

— Я…

— Його вже немає у підвалі.

— Я зовсім не хотіла йти до підвалу!

— Справді? Тоді навіщо тобі оцей ключ?

Ніна мовчала, стиснувши губи.

— Вдягнися. Я зійду із тобою наниз і доведу, що маю рацію.

— Я не хочу спускатися униз.

Азкіель тільки глянув на Ніну, й дівчинка відчула: будь-який опір даремний.

— Я зачекаю за дверима.

Вона вдяглася і вийшла в коридор. Азкіель махнув їй рукою.

Вони зійшли сходами до холу, а потім крилатий повів її до дверей підвалу. Ніна згадала, як зовсім недавно вона йшла цим само шляхом у темряві, зі свічкою у руках. Тепер все мало інший вигляд. Був ясний день, а на підлозі лежали теплі плями сонячного світла. Крізь вікна долинав спів птахів і крики хлопців, які грали в садку в футбол. Усе це дивно контрастувало із самопочуттям Ніни.

Азкіель узяв у дівчинки ключ, відімкнув двері, а потім вийняв із кишені довгих шат свічку й запалив її. Жестом він запросив Ніну в темряву.

— Я не хочу туди йти.

Крилатий просто чекав, дивлячись незворушно, аж поки Ніна не піддалася і не рушила сходами в глиб підвалу. Темним, закуреним коридором вони пройшли до келії, де ще недавно знаходився знівечений янгол.

Тепер вона була порожньою, ключ стирчав у ґратах ззовні.

— Бачиш? — сказав Азкіель. — Тут його вже немає.

— Мені це нецікаво, — Ніна ще сильніше стиснула губи. Вона могла б запитати, куди ж він подівся, але ж усе одно не отримала би відповіді.

«Мені це нецікаво», — повторила вона подумки на той випадок, якщо Азкіель також міг читати в думках.

«І я знаю, що ви не янголи».

Зігнулася, чекаючи вибуху гніву, але риси красивого обличчя навіть не здригнулися. Ніна зітхнула й випросталася.

— Раз ми це вже з’ясували, можеш піти погратися із приятелями. Чудова погода, скористайся цим, поки є час.

Вона ще мить дивилася на янгола (який янголом не був, але вона не знала, як його назвати інакше). Його очі нагадували два прозорі, відшліфовані струменем камінчики, в яких відбивалося денне світло.

Як раніше, так і тепер Ніна першою відвела очі й пішла на кухню, де знайшла Тамару.

— Добре, що ти прийшла, — сказала старша дівчина. — Я саме мала до тебе йти. Зі сніданку нічого не лишилося, але я зробила вівсянку, будеш?

— Так, — Ніна апатично кивнула й усілася за стіл. Ще вчора, коли разом із Тамарою вони готували капусняк, вона була на цій кухні цілком щасливою. Боже, як давно це було!

Вона помішала вівсянку, тоді скуштувала. Їжа була жахливою, пересоленою й підгорілою.

— Ну, тепер розповідай, — поквапила Тамара Ніну. — Що сталося у лісі?

— Нічого такого. Я утекла, потім заблукала в темряві, впала й втратила свідомість, — не було сенсу згадувати про водних істот. Тамара та Яцек і так уже вважали її вар’яткою.

— Отак просто? — Тамара звела брови. — А може, симпатичний лісничий знайшов тебе й приніс на руках назад?

— Може, — Ніна не була налаштована жартувати. Сказати правду, вона не мала бажання розмовляти з Тамарою, бо увесь час відчувала похмуру, тупу злість, наче приятелька сама винна, що її зачарував янгол. Хотіла струсонути її так, щоби старша дівчина перестала дурнувато шкірити зуби і почала боятися: так само, як була наляканою та дуже самотньою у цьому страху Ніна.

— Ти дивовижно похмура, — прокоментувала Тамара. — Чому ти, власне, тікала? Адже янгол усе нам розтлумачив.

— Та-ак, авжеж, — Ніна відчула, як потроху втрачає рештки апетиту. Не коментуючи, вона мішала вівсянку. Дісталася до дна миски, де їжа найбільше пригоріла, і тепер через той запах її канудило.

— Піду в сад.

Різким рухом вона відклала ложку й вийшла, не чекаючи на відповідь. Відчувала, як Тамара проводжає її здивованим поглядом, але не стала озиратися.

У саду відразу попрямувала до Диявольського Кола. Камінь, яким вона востаннє позначила межу, лежав, зрозуміло, всередині кола, на мертвій землі. Ніна вже не могла переконати себе, що його хтось знову випадково копнув.

Диявольське Коло ширилося; за кілька днів воно дістанеться монастиря. Хоча ні, не зовсім. Ніна нахмурилася: на перешкоді йому стояла слива, її стовбур відділяло від Кола кілька сантиметрів. Може, Коло мусить сповільнитися, щоби спочатку перетравити дерево?

Може.

— Ніно?

Вона здригнулася, тому що через ці події стала страшенно нервовою, через кожен звук її серце підстрибувало до горла. Але коли озирнулася, побачила тільки пані Целіну.

— Я розмовляла про тебе з Азкіелем, — жінка смутно посміхнулася. — Ми обоє бачимо, як тобі тут погано, і нам через це страшенно прикро. Але ми не хочемо тебе ні до чого змушувати, люба. Тому якщо ти бажаєш повернутися додому, я відвезу тебе на вокзал. Ти ж саме цього прагнеш?

Ніна відвернулася. Неподалік Артур і Маріуш грали у футбол, а з берега озера долинав плюскіт води й веселі крики близнючок. Тамара та Яцек вийшли з монастиря у купальних костюмах і з накинутими на спину рушниками. Побачивши Ніну, вони сповільнилися, хлопець їй помахав.

— Приходь потім до нас! — крикнув він. Посміхнувся, але в його голосі було чути легеньке вагання. Тамара вже, напевне, розповіла йому про дивацтва приятельки.

Усі поводилися так, наче були звичайними підлітками, які чудового літнього дня можуть спокійно гратися і тішитися життям. Ніна дуже хотіла до них долучитися. Хотіла, але не могла, бо вона знала правду.

— Так, — сказала дівчинка. — Я хочу поїхати.

Пані Целіна кивнула.

— Тоді збери речі й приходь до мене, коли будеш готова. Я буду в кімнаті Азкіеля. Потяг від’їздить о десятій, ми саме на нього встигнемо.

— У мене немає грошей на квиток.

— Нічого страшного, я тобі позичу. Можливо, тобі треба більше часу, щоб попрощатися з усіма? Тоді ти можеш поїхати ввечері…

— Не хочу ні з ким прощатися.

У спальні Ніна стала методично пакувати свою стару ненависну валізку. Із сусідніх ліжок за цим спостерігали Еліза й Лідка.

— Їдеш? — Еліза нахмурилася.

— Так.

— Це не має сенсу, — повчала її Лідка зверхньо. — Ти повинна довіряти. Азкіель…

— Азкіель — паршива свиня! — гарикнула Ніна. — І… і вбивця. Оминаючи той факт, що він не янгол. А ви слухаєте його, наче стадо баранів. Саме так: ви як вівця, яку ведуть на бійню!

Лідка відкрила було рота, але раніше, ніж зуміла щось відповісти, втрутилася Еліза.

— Не займай її, — стенула вона плечима. — Хай іде. Однією менше — це краще для нас.

Ніна залишила спаковану валізку біля ліжка й подалась на другий поверх. Перед кімнатою янгола вона затрималася. Зсередини долинало тихе жебоніння розмови. Дівчинка приклала до дверей вухо, але дерево було надто товстим, щоби розрізнити слова, тож, трохи подумавши, вона увійшла до сусідньої порожньої келії і відчинила там закурене вікно. Обережно перехилилася, намагаючись не забруднитися об підвіконня. Як і сподівалася, крилатий теж відчинив вікно — адже був чарівний літній ранок — і тепер вона чітко чула розмову.

— Я не впевнений, чи це хороша ідея, Целіно, — говорив Азкіель. — А якщо це вона?

— Вона нещасна й дуже налякана дитина, — протестувала жінка. — Боюся, достатньо довіряти вона ніколи не буде. Схоже, що Божа ласка не знаходить до бідосі дороги.

— І все ж, — Ніні здалося, чи в голосі янгола й справді почулася іронія? — Серед них саме вона думає самостійно, вона розумна й навіть достатньо відважна, а це — риси Обраного.

— Ніна лякає інших дітей, — уперлася пані Целіна. — Я її не звинувачую: розумію, через що вона пройшла. Але це погано на них впливає. Через неї вони можуть втратити Божу ласку.

— Я б не казав це саме так, але, мабуть, ти маєш рацію. Може, й справді буде краще, якщо вона поїде.