Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 34)

Ніна пригадала, як вона стояла на межі Диявольського Кола. У неї тоді було враження, що хтось за нею слідкує, але коли вона озирнулася, не було нікого.

— Якщо так, то чому просто мені про це не сказати?

— Може, він несміливий? — засміялася Тамара. — Такий тихий залицяльник.

Непереконана дівчинка вклала листок назад у книжку, яку про всяк випадок сховала у валізку, вирішивши, що й лист не може стати доказом того, що в монастирі відбувається щось погане. Певно, якби вона показала його пані Целіні, опікунка сказала б, що хтось так гидко жартує з Ніни.

Вони повернулися на берег озера, де вже на них чекав Яцек. Коли Ніна розповіла йому про аноніма, очі хлопця миттєво заблищали.

— Можемо порівняти почерки й довідатися, хто його написав. Навіть якщо хтось послуговується друкованими літерами, це ж можна розпізнати, вірно?

— Тут небагато нагод для писання, — звернула його увагу Ніна. — Тобі довелося б підходити до кожного й просити написати на аркуші кілька слів, а це здалося б підозрілим.

— Ми щось вигадаємо, — Яцек незмінно випромінював оптимізм та енергію. — Наприклад, пограємо в незакінчені речення. Знаєте, одна особа пише на аркуші перший рядок, тоді — друга й так далі. Якщо вмовимо пані Целіну, то вона змусить й інших.

— Валізка, — нагадала Тамара.

— А, точно, — Яцек роздягнувся до плавок. На його руках виступили сироти, але він сміливо пішов у воду, й за мить озеро закрило його. Дівчата присіли на березі, неспокійно вдивляючись у те місце, де він зник. Хвилі вищали, вітер кидав їм в обличчя краплі води. Ніна ще встигла подумати, що, можливо, вони мали обв’язати Яцека мотузкою, щоби в разі чого зуміти його витягти. Але саме тоді хлопець випірнув, пирхаючи, наче тюлень.

— Унизу небагато що видно, мушу мацати руками, — заявив він. — Але, певно, нічого, окрім муляки, немає.

— Може, пошукаємо завтра, коли буде світліше? — Ніна перевела погляд на півколо червоного сонця, що визирало з-за хмар і поволі наближалося до горизонту.

— Немає сенсу переривати. До того ж я вже мокрий, — Яцек знову зник під водою. Дівчата чекали на нього, час від часу пересуваючись уздовж берега. Ніну знову огорнули сумніви. Може, вона помилялася і ніякої валізки тут немає. Цікаво, чи Яцек і Тамара сильно розлютяться, якщо виявиться, що вона наказала їм мерзнути дарма?

Десять хвилин по тому Тамара змінила посинілого Яцека. Хлопець витирався, клацаючи зубами, а Ніна дивилася у темне дзеркало збуреного озера. За хвилину настане і її черга. Мусила визнати, що їй було страшнувато — не тільки через холод, але й через те, що могло виявитися під водою.

Чи далеко було до сутінок?

Тамара випірнула, протерла очі й висякалася.

— Є валізка, — сказала вона. — Мабуть.

— Зумієш її витягти? — пожвавилася Ніна, а Яцек підскочив до берега на одній нозі, бо на другу саме натягав штанину.

— Не дуже. Хтось прив’язав до неї камінь, а я не зумію те паскудство розплутати. Там і справді мало що видно.

— Може, досить буде перерізати мотузку? — запропонував Яцек. — У кого є ніж?

Ножа не було ні в кого.

— Ножі є на кухні, — із сумнівом промовила Ніна. — Але якщо я туди зайду, то змушена буду залишитися готувати вечерю.

— А мене Сільвія викине, — додав Яцек. — Щоразу, як мене бачить, має такий вигляд, наче готова вкусити.

Виходило, що ножі поки що недоступні.

— Є ідея, — Яцек одягав гольф, тому його голос, стлумлений товстим матеріалом, почав звучати глухо. — Тамара прив’яже до валізки нашу мотузку, а потім ми все це витягнемо на берег. Знаєте, і валізку, і камінь, і що там ще є. Утрьох упораємося.

Ніна побігла за мотузкою. Шукати не довелося, бо у саду між деревами було розтягнено тонку мотузочку, на якій у погожі дні розвішували прання. Якийсь час вона, лаючись на свої короткі нігті, розплутувала затягнені навколо гілки вузли. Коли вона повернулася, занурена по пояс у воду Тамара енергійно підстрибувала.

— Гей, не хлюпай, — Ніна відступила на півкроку.

— Холодно, холера, — буркнула старша дівчина. — Хочеш помінятися?

— Ні, дякую, — Ніна про всяк випадок відступила ще трохи. — Ти насправді добре справляєшся.

Стискаючи в одній руці мотузку, Тамара зникла під водою. «Не було сенсу міняти її, якщо досить просто прив’язати той шнурок», — так Ніна виправдовувалася перед собою.

— Є, — Тамара вийшла на берег. Ніна відразу подала їй рушника, і дівчина, яка тремтіла від холоду, швидко в нього загорнулася. З рушника вистромлювався тільки кінчик носа й очі, в яких було видно… страх.

Що її так перелякало?

Ніна не мала часу над цим замислюватися, бо Тамара зав’язала рушник під шиєю, а тоді вказала на кінчик мотузки, що лежав на траві.

— Добре, тягнемо.

— На раз-два-три, — сказав Яцек. — Раз, два, три!

Вони шарпнули всі разом. Що б не знаходилося у воді, воно було важкезним, наче вони намагалися витягти на поверхню здохлого кита. На чолі в Яцека пульсувала вена, Тамара почервоніла, наче буряк. Ніна відчувала, як тонка мотузка врізається їй у долоню, і стиснула зуби.

— Ще раз! Уже майже!

Вода закипіла, наче щось велике підпливло до поверхні. Вони ось-ось мали побачити це, коли хвиля розміром з вівчарку хлюпнула в обличчя Ніни. Дівчина мимоволі відпустила мотузку, аби протерти очі, а Яцек і Тамара самі не зуміли втримати тягар ЧОГОСЬ. Це ЩОСЬ знову опустилося на дно.

— Хай йому грець, — спокійним філософським тоном сказала Тамара.

— Вибачте, — пробурмотіла Ніна. — Може, залишимо це до завтра?

Вона керувалася не лише співчуттям до змерзлої, усе ще вдягненої у мокрий купальник Тамари. Насправді вона боялася того, що знайдуть в озері. Нещодавно вона марила про конкретний доказ, а тепер, коли мала його в руках, її охопив страх. Ніна воліла б ще трохи пожити, нічого не знаючи.

Але Тамара та Яцек її не слухали.

— Зараз ми це витягнемо, тільки дайте мені перевдягнутися, — сказала старша дівчина, а тоді, хмурячись, додала: — Як вважаєте, якщо я зніму купальник і вдягну штани на голий задок, буде нормально?

Яцек і Ніна почекали, поки Тамара перевдягалася за кущем троянди. Вона не відходила далеко — не мусила, вечірні сутінки вже підступили так, що на відстані кільканадцяти кроків нічого не було видно. Ніна занепокоєно поглядала на підступаючу темряву. Вони мали б уже бути в монастирі. Чорт із нею, із вечерею, за що, напевне, вони отримають прочухана, але ж пані Целіна попереджала їх, аби поверталися до сутінок.

Ще одна хвиля лизнула Ніні ноги. Вода була чорною, наче диявольська смола, тільки посередині бігла срібляста смуга. На диво, з неба вже зникли хмари, хоча вітер був ще сильним і все шарпав довге волосся Ніни. Вона відійшла від берега, її серце калатало. Що ж таке перелякало Тамару в озері?

Дівчина повернулася у явно кращому гуморі.

— Добре, тягнемо знову. Тільки поспішімо, бо я зголодніла. Як вважаєте, чи хтось за нас зробив вечерю, чи все ще чекають, коли ми прийдемо?

Ніна та Яцек не відповіли, зосереджуючись на зусиллі. Ніна вперлася у землю ногами, мотузка знову врізалася у ніжну шкіру долоні. «Цього разу не пущу, — думала вона вперто. — Не пущу тебе, заразо! Навіть не думай про це».

На поверхні знову з’явився клубок, в якому тільки за мить вона розпізнала валізку, з’єднану з чималим каменем. Одне до іншого було прив’язане кількаметровою мотузкою, а все разом мало вигляд якоїсь обгорнутої павутинням міни.

— І як ми це розв’яжемо? — похитав головою Яцек.

Утім, розв’язали, користуючись то зубами, то нігтями. Але раніше, ніж вони зуміли відділити камінь від валізки, вже майже стемніло.

Хлопець кинув камінь назад у воду, а валізку підняв.

— Тут уже нічого не видно. Ходімо до монастиря.

Не чекаючи на відповідь, Яцек погнав уперед. Ніна почекала, поки він трохи віддалиться, а тоді ухопила Тамару за лікоть.

— Ти ж щось бачила у воді, вірно? Щось, що тебе налякало?

— Нічого я не бачила, — буркнула старша дівчина.

— Що там було? — наполягала Ніна. — Маура говорила…

— У Маури не всі вдома були! — відрізала Тамара.

В одному з покинутих приміщень вони відчинили валізку. Яцек нахилився над нею зі свічкою — вбрання всередині смерділо намулом і починало гнити, але ще можна було розпізнати сліди колишніх яскравих барв.

Тільки Сташек носив такі кольорові шмотки.

— Що тепер? — запитала Ніна. У світлі свічки вона побачила Тамару та Яцека, блідих, із виразом невпевненості на обличчях. Дівчинка подумала, що, мабуть, не тільки вона воліла б, аби вони ніколи не знайшли цього багажу.

— Ну, тепер пані Целіні доведеться пояснити нам кілька речей, — сказала повільно Тамара, все ще вдивляючись у вміст валізки.

— Підеш до неї? — запитала Ніна з надією, але, на її розчарування, старша дівчина покачала головою.

— Це була твоя ідея, тож ти й іди, — вона закрила валізку й подала Ніні, яка машинально підхопила слизьку й мокру ручку, що на дотик нагадувала слимака. Мерзота! До того ж, як тільки вона це зробила, то відчула, що, по-перше, вода з валізки стікає на її нові панчохи, а по-друге, тепер уже немає іншого виходу, окрім як йти до пані Целіни.

— Але пані Целіна напевне вже з усіма в їдальні, — спробувала вона ще раз, але не надто впевнено.