Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 33)
По обіді пані Целіна знову порушила свою звичку не привертати уваги й вирушила машиною разом із Ремігіушем. Повернулася тільки до підвечірку. Привезла велику коробку тістечок. Побачивши ці тістечка, Ніна відчула, як повертається злість: невже пані Целіна могла подумати, що солодощі мають допомогти їм забути про Тимека. Про те, що хлопець або лежить десь поранений і з кожною годиною має усе менші шанси вижити, або вже мертвий, або ж сталося з ним щось настільки страшне, що навіть і уявити неможливо.
— Тістечко, люба? — пані Целіна заохочувальним жестом підсунула до Ніни коробку.
— Нема бажання, — дівчинка стиснула губи й глянула із викликом. «Мене цим не купиш», — подумала вона. Але відповідно до того, як солодощів меншало, вона все сильніше жалкувала про своє рішення. Тістечка виглядали по-справжньому смачними: особливо ті, з крихким сподом та з кремом і ягодами зверху. Саме такі, які вона найбільше любила.
Нарешті Ніна, почуваючись мерзенною зрадницею, з’їла останнє тістечко. Воно було дуже солодким і застрягало в горлі, наче вона намагалася проковтнути повну ложку цукру. Спершу дівчина навіть відчула легку нудоту, а потім їй захотілося плакати. Пані Целіна дивилася на неї зі співчуттям, і це було найгірше.
Після підвечірку вони перейшли до кімнати з каміном, де чекала наступна несподіванка, а саме — радіо, велике й за формою подібне до пузатої шафки. Цікаво, чи пані Целіна їздила за ним аж у Гданськ? Бо ж у Маркотах, певно, нічого подібного не зуміла б знайти. Молодь відразу збилася у зграйку навколо дерев’яного ящика, а Ніна, й далі зі стиснутими губами, всілася у кріслі біля вставленої шиби. Погода від ранку не змінилася, було вітряно й похмуро, наче от-от мало задощити. Ніна, яка ще мить тому роздумувала, чи не вирушити їй у Маркоти, тепер вирішила, що краще залишитися у монастирі. Пані Целіна попереджала про дощ, і хоча дівчинка була майже впевненою, що небезпека криється у саду, а не дорогою до містечка, але ж… що ж, це була тільки МАЙЖЕ впевненість. Ніна воліла під час мжички мати дах над головою.
Пані Целіна намагалася упіймати якусь станцію, але з апарата долинали лише дивакуваті високі звуки, ніби хтось катував хом’яка.
— Не розумію, — бурчала жінка. — Радіо абсолютно нове, повинно працювати.
Кілька хлопців запропонували допомогу, але дерев’яний ящик, схоже, вперся на своєму. Крутіння верньєрами, стукання по корпусу і навіть колупання у механізмі не діяли на нього, і він видавав тільки отаке жахливе вискотіння.
Пані Целіна врешті відступила й обвела заклопотаним поглядом обличчя розчарованої молоді.
— Вибачте, — сказала. — Може, завтра зможу його поміняти.
Світло над її головою згасло, а Ніна несподівано подумала: «Світ змінюється». Може, те, що електричні апарати псуються, було першою ознакою цієї зміни.
Через брак радіо пані Целіна принесла й роздала настільні ігри та колоди карт. На диво, ні-хто не протестував і не намагався вислизнути з кімнати з каміном. Ніна, Тамара та Яцек зайняли місце недалеко від вікна. Спершу грали в «бирки»[18], потім — у покер, на сірники. У «бирки» неодмінно вигравав хлопець, який зі спритністю фокусника витягав брусок із самого низу стосу, а покер був стихією Тамари, яка блефувала, не кліпнувши оком. У їхньому товаристві Ніна почувалася останньою невдахою. Чи вона й насправді не може нічого іншого, як тільки вигадувати неіснуючі речі?
Тамара забрала чергову порцію сірників, глянула на годинник, а потім — на Ніну.
— Скоро ми повинні збиратися. З підвечірком нам пощастило, але вечерю доведеться робити.
— Я також муситиму йти, — зітхнув Яцек. — Пані Целіна попросила мене й Адама позбирати речі Тимека і занести до її кімнати.
— Тебе й Адама? — Тамара звела брови. Адам сидів неподалік: як завжди, сам і, як завжди, із великим томом поезії на колінах. Дівчина, схоже, не переймалася тим, що він може її почути. — І відколи ти з ним так товаришуєш?
— Він непоганий, — зніяковів Яцек. Схоже, він не поспішав виконувати доручення опікунки, й Ніну це не дивувало. Вона уявила процес пакування валізки Тимека і як її виносять зі спальні. Був у цьому якийсь знак того, що хлопець уже не належить до їхнього ґрона й ніколи сюди не повернеться. Залишиться після нього тільки порожнє, рівно застелене ліжко. Цікаво, чи, дивлячись на нього ввечері, хлопці подумають про зниклого приятеля?
В очах Ніни знову з’явилися сльози.
Але ж це треба зробити? Бо так позбуваються речей того, хто вмер.
Згорблена, вона дивилася на розкидані поблизу карт бруски. Тризуб, гарпун, багор. Люди, що прочісують баграми дно озера в пошуках тіла.
Вона випросталася, її очі блиснули.
— Ми мусимо піти у сад, — сказала дівчинка.
— Зараз? — здивувалася Тамара. — А вечеря?
— До дупи вечерю!
— Це починає мені подобатися, — старша з дівчат вишкірилася. — Яцеку, ходімо з нами? Не знаю, що там Ніна крутить, але якщо судити з її обличчя, це може бути щось цікаве.
— А якщо піде дощ? Ми ж тоді маємо не виходити.
— На дощ збирається зранку, і якщо не пішов досі, то вже не піде, — заявила Ніна. На мить їй вдалося переконати навіть себе.
Вони вислизнули з кімнати (на щастя, пані Целіна, зайнята читанням товстезного любовного роману, не звернула на них увагу), а потім вийшли в сад. Ніна глянула на важкі від дощу хмари, краї яких палали пурпуром сонця, що саме заходило. Озеро, що хвилювалося під вітром, було майже чорним, і тільки від білої піни на хвилях відбивалися червоні спалахи, наче хтось налив у воду трохи крові. Було холодно, майже по-осінньому. Холодні подмухи вітру збивали з дерев листя, а повітря пахло майбутнім дощем.
— Ми йдемо до Диявольського Кола? — намагалася здогадатися Тамара.
— В інший бік, — Ніна застібнула кофту. — До зруйнованого крила. Я знаю, що означає білий пил на черевиках.
Старша дівчина звела брови, але, на щастя, цього разу не згадувала про божевілля, яке передається. Тільки стрепенулася і крикнула на вітер, а шум хвиль і шелест листя заглушили її голос.
Ніна привела друзів на те місце, де кількома днями раніше вона сиділа на рештках кам’яної вежі й думала. Тамара роззирнулася, тоді як Яцек, хизуючись, стрибав по руїнах і втікав від хвиль.
— Що ти думаєш знайти? — запитала старша дівчина. — Люди з баграми вже перешукали тут озеро.
— Так, але вони шукали ті… тіло, — Ніна запнулася. Жахливо було говорити так про Тимека. Раптом те, що вона майже не знала хлопця, перестало мати значення, та їй знову довелося змагатися зі сльозами, що затьмарили очі. Це було таким… потворно несправедливим.
Вона зітхнула й зуміла себе опанувати.
— Ми шукатимемо дещо менше й твердіше, — додала дівчинка. — Навіть якщо люди з містечка тицяли в нього баграми, то вони могли подумати, що натрапили на звичайний камінь.
— І що ж це таке?
— Багаж Сташека, — пояснила вона терпляче. — Якщо справді хтось або щось забрало хлопця, а пані Целіна хотіла від нас це приховати, треба було щось зробити із його багажем. Ми б не повірили, що він повернувся додому, якби у спальні залишилася валізка. Адам був тут того ранку, коли зник Сташек. Я зауважила, що його черевики й штанини припорошені білим пилом, але не знала тоді, що це означає. Тепер думаю, що пані Целіна наказала Адаму заховати десь валізку Сташека, а він узяв і втопив її в озері з цього боку, бо розумів, що тут ніхто не купатиметься.
— Це має сенс, — Яцек, до якого таки дісталася одна із хвиль, відмовився від розваги й підійшов до дівчат. Мокрі черевики залишали сліди, що чітко відтискалися на білому пилу. — Тільки як ми ту валізку знайдемо? Нам, певно, доведеться пірнати. — Він глянув на озеро, а потім знову на Тамару й Ніну, після чого енергійно кивнув. — Якщо хочете, я можу це зробити. Плаваю вже досить добре.
— Будемо мінятися, — розсудливо промовила Тамара. — У холодній воді ніхто з нас довго не витримає.
Вони пішли до монастиря по купальні костюми. Ніна нишком сподівалася, що, поки дійде черга до неї, Тамара або Яцек знайдуть валізку. Заходити в холодне озеро — останнє, що їй зараз хотілося. Ну, може, не останнє: ще більше вона боялася зустрічі з янголом у підвалі. Тож скажімо так: майже останнє.
Дівчата підперли стільцем двері порожньої у цю мить спальні й почали перевдягатися. Ніна на купальний костюм одягла сукню, а Тамара — штани й блузку; обидві взяли також теплі светри. Білизну Ніна запхнула в торбу з речами для прання, після чого схилилася, щоби вийняти з валізи рушник. Коли вона випростувалася, її погляд упав на детектив, позичений у Тамари. Він лежав на ліжку. Між його сторінками виглядав папірець.
Ніна, яка була майже впевнена, що нічого подібного вона в книжку не вкладала, підняла її і відкрила.
Усередині був лист.
Анонімний лист, написаний згідно з усіма правилами, кострубатими літерами, наче автор, бажаючи ще більше приховати почерк, писав лівою рукою.
ЯКЩО НЕ БАЖАЄШ ЗАКІНЧИТИ ТАК, ЯК ТИМЕК І СТАШЕК, ТРИМАЙСЯ ПОДАЛІ ВІД ДИЯВОЛЬСЬКОГО КОЛА НА СВІТАНКУ, ПІД ЧАС ЗАХОДУ СОНЦЯ І ПІД ЧАС ДОЩУ.
— Що там у тебе? — Тамара із цікавістю зазирала Ніні через плече. — От холера. Хто ж це міг написати?
— Уявлення не маю, — Ніна знизала плечима.
— Це застереження чи погроза?
— Не знаю.
— Сподіваюся, що перше. Це б свідчило, що є хтось, хто за тебе переймається.