Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 32)
— Але ти, судячи з усього, мала вже багацько пригод.
— Пригод? — Тамара звела брови, а Ніна трохи почервоніла. Що могла зробити, коли вдягнена, як хлопець, дівчина нагадувала їй героїню роману? Тамара напевне не робила всіх тих нудних речей, які наказували робити Ніні. Вона здавалася людиною, з якою весь час трапляються пригоди.
— Ти смілива й носиш штани, наче хлопець, і…
— Я не мала жодних пригод, — нахмурилася Тамара, а Ніна відчула, що не треба далі розпитувати.
«Таємниці, — подумала вона. — У кожного є якісь таємниці, навіть у Тамари та Яцека, який, незважаючи на свою спритність, першого ж дня, як сюди потрапив, розтрощив одну з цінних тарілок Сільвії».
Подумавши про Сільвію, дівчинка поглядом помандрувала до вікна, де зараз сиділа жінка. Сиділа і — як же інакше! — нічого не робила.
— Може, почистиш яблука, а я допоможу Тамарі з картоплею? — запропонувала Ніна.
Сільвія охоче погодилася. Як це так, що вона ніколи не відмовляється попрацювати й водночас ніколи нічого не робить з власної ініціативи?
— Можу поставити тобі кілька питань? — Ніна почувалася трохи дивно, звертаючись на «ти» до дорослої особи, але пані Целіна підкреслювала, що саме так треба звертатися до Сільвії та Ремігіуша. «Вони до цього привчені», — додавала вона.
Ще один кивок.
— Ти звідси? Тобто народилася у Маркотах?
— Так.
— А, гм-м, де ви мешкаєте? Ти і твій брат?
— По-різному. Тут і там. У людей.
— У людей?
— Ну. Люди нас тримають і дають їсти. Ми працюємо.
— А що робите?
— Пильнуємо.
«Пильнуємо»? Ніна, яка сподівалася на досить очевидну відповідь: «Допомагаємо по господарству», трохи здивувалася.
— А що?
— Та все, — губи жінки піднялися, відкриваючи зуби. Сільвія зреагувала так, як реагувала на Яцека, а також на всіх, хто необережно користувався посудом чи намагався винести його з кухні без дозволу. Нещодавно Ніна була свідком того, як в Елізи впало на підлогу блюдце. Воно не розбилося, навіть не надщербилося, але Сільвія відразу скочила зі стільця з таким виразом обличчя, наче мала намір придушити дівчинку.
Дивна жінка.
— А, гм-м, ти давно мешкаєш у монастирі? Допомагала пані Целіні наводити тут лад?
— Робила все, що треба. Я і Ремігіуш.
— Виходить, ви повинні непогано знати монастир. Може, ти була… — Тамара кинула на Ніну застережливий погляд, але дівчинка не зуміла зупинитися, — …у винному погребі?
— Там сидить янгол. Зачинений.
Ніна зі здивуванням покачала головою. Чого-чого, але такого вона не очікувала. Подумати тільки, розгадка таємниці підвалу була настільки близькою, але нікому й на думку не спало поговорити із Сільвією.
— А ти його бачила?
— Ні, відчувала.
— Відчувала?
— Він смердить страхом. Тут усі смердять страхом.
Ніна поглянула на Тамару, яка красномовним жестом покрутила пальцем біля скроні. «Божевілля шириться», — склалися її губи в нечутні слова.
— А чому він там сидить? Хто його зачинив? Хто він узагалі такий? — Ніна закидала Сільвію питаннями, але виявилося, що жінка нічого більше не знає.
Коли в трьох великих казанах вже готувався суп, а поряд булькотів компот, Тамара пішла до спальні, а потім повернулася із книжкою. Усілася на стільці біля столу й занурилася у читання, демонструючи найвищу байдужість до всіх капусняків світу. Ніна хотіла зробити так само, але відчуття обов’язку не дозволяло їй забути про пічку.
Вона мусила визнати, що, незважаючи на нелюбов до готування, собою трохи пишається. Раніше тільки допомагала мамі, а тепер — прошу: їй вдалося покерувати Тамарою і Сільвією та приготувати цілий обід. Суп, наскільки вона могла судити, смакував добре, й було його саме стільки, скільки треба. Мабуть. Але за це вона, якщо буде потрібно, хвилюватиметься пізніше.
Припинивши переживати через їжу, вона глянула на назву книжки, яку читала подруга. «Таємничий супротивник» — напевне, знову якийсь детектив. Тамара привезла їх штук п’ять, а може, й більше, всі дуже зачитані, з плямами від їжі, із загнутими сторінками. Ніна вже прочитала «Етюд у багряних тонах», «Стамбульський експрес», «Готель на узбережжі» й потроху починала розуміти, в чому сенс роботи детектива.
Цікаво, а чи сама вона так зуміла б?
Проблема в тому, що Шерлоку Голмсу чи Еркюлю Пуаро було легше. По-перше, вони не були тринадцятирічними підлітками, яких ніхто не сприймав серйозно. По-друге, вони робили висновки на підставі конкретних доказів: плям воску, слідів багнюки чи решток попелу. Ніна не мала нічого подібного: в монастирі відбувалися дивні речі, але все це було дуже непевно. Може, Сташек і справді повернувся додому, а Тимек загубився десь у лісі? Ніна не довіряла вже навіть власній пам’яті: чи сліди в Диявольському Колі й справді вели тільки в один бік? А нічні слова Малгосі? Можливо, дівчинка просто щось бурмотіла, й те безглузде белькотіння випадково склалося у зловісні слова. Навіть камінь, що позначав межу Диявольського Кола, не був жодним доказом, бо хтось міг його пересунути або просто копнути, не зауваживши.
Окрім того, були ще постійні відключення світла — спочатку тільки в монастирі, а тепер і в містечку; був той факт, що Ніна та Яцек не могли знайти дорогу до будинку Левицьких; були дивні картини Маури чи дивна поведінка Сільвії і Ремігіуша. Окремо кожна з цих загадок легко пояснювалася, але через усе це складалося моторошне враження, що в монастирі відбувається щось погане.
Ніна роздратовано похитала головою. У будь-якому випадку, коли вона вже в чомусь була впевненою (наприклад, що Сташек не повернувся додому, або що пані Целіна не пішла до міліції), відбувалося щось, що цю впевненість нищило, а Ніна знову виявлялася дівчинкою із занадто багатою уявою — тією, яка з нудьги вигадує якісь дивні речі.
Може, вона насправді все це вигадала?
«Ні, — подумала Ніна, — це не моя уява». Але їй бракувало конкретного доказу. Досі все те, що могло б вважатися доказом, або зникало із часом (як сліди у Диявольському Колі), або ж існувало лише в непевних спогадах Ніни (як слова Малгосі). Лише замкнений у підвалі схиблений янгол не мав наміру зникати й був максимально конкретним і реальним. Як на Ніну, навіть занадто реальним.
І знову поверталися запитання, на які вона дуже хотіла б мати відповідь. Ким був скалічений янгол? Чому його зачинили в підвалі та хто зачинив? Пані Целіна? Азкіель? Може, крилаті через щось посварилися, але якщо й так, то через що? Що могло бути настільки важливим, що одна зі сторін конфлікту опинилася ув’язненою у підвалі?
Вона потерла синці на зап’ястках. Подумалося, чи не варто повернутися у підвал — янгол, схиблений чи ні, міг багато знати про те, що відбувається у монастирі. Але вона побоялася. Тільки через думку, що їй доведеться знову дивитися у страшне обличчя, відчувала млість, а крилатий здавався небезпечним навіть за ґратами.
Що це значить? І чи янгол насправді небезпечний? Бо ж Сільвія твердить, що «він смердить страхом». Що тут усі смердять страхом.
Ніна зітхнула. Цього разу досить голосно, щоби Тамара підвела погляд з-над читаної книжки.
— Щось не так?
— Треба винести компот у сад, щоб вихолов, — дівчина розумно вирішила, що якщо вона зосередиться на приземлених справах, то, може, не боятиметься так сильно. Цей метод діяв, хоча щогодини все менше.
— Ага, зараз тобі допоможу.
Годиною пізніше до монастиря почали повертатися перші групки шукачів, і вже з їхніх облич Ніна зрозуміла, що вони не натрапили на сліди Тимека. Їй аж серце краялося. Одна справа думати, що хлопця не знайдуть (бо саме так вона вважала), і зовсім інша — на власні очі побачити похмурі й невеселі обличчя. Коли в монастир увійшла остання пара — Маріуш і Артур, які мовчки покачали головами, — Ніна мало не розплакалася.
Обід розпочався у похмурій атмосфері — всі зрозуміли, що сталося щось невідворотне й трагічне. Вже, певно, ніхто не вірив, що Тимека вдасться колись знайти. Утім, поступово під впливом тепла й хорошої їжі настрій у молоді поліпшився. Хлопці розповідали про небезпеки, на які вони наражалися під час пошуків, дівчата скромніше — давали зрозуміти, що й вони виказували відвагу, переходячи пінисті потоки чи заглядаючи до темних вологих печер. Ніна слухала все це, похнюпившись. Настрій їй не поліпшив навіть той факт, що суп був смачним і що вистачило його на всіх. Їй уперше здалося, що по-справжньому долею Тимека переймалася тут лише Малгося, а інші якщо про щось і шкодували, то лише про те, що не вони виявилися Обраними. Якщо чесно, Ніна мусила визнати, що й вона не була якось особливо прив’язана до хлопця (вони й розмовляли всього разів зо два чи зо три), але вона принаймні боялася того, що могло означати зникнення Тимека. Тому ці вихваляння за столом будили в ній безсилу злість. «Вони всі дурнуваті, — думала вона, мовчки мішаючи ложкою капусняк, — підбадьорюють себе тим, що хтось упав у воду, бачив вепра або ж роздер собі штани на впалому дереві, але не помічають, що в монастирі відбувається щось погане. Чому вони настільки сліпі?» Ніна роздратовано труснула головою. Навіть Яцек і Тамара залишили її, бо збуджений хлопець навипередки похвалявся з Артуром («Павуки? Та я мало не наступив на змію!»), а Тамара була надто безтурботною, аби чимось перейматися.