Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 31)
— Зараз повернуся! — і побігла в глиб саду.
Дівчинка стала перед засохлою купою дерев і пошукала поглядом камінь, яким попереднього дня позначила межі Кола. Камінь був на місці, але тепер він лежав на яловій землі, а межа пересунулася на добрих кілька сантиметрів.
Диявольське Коло розросталося.
Ніна знайшла ще один камінь, поклала його на край кола, котре збільшувалося, і повернулася до Тамари.
— Тут нічого немає! — крикнув із човна чоловік у гумових чоботах і побитому міллю светрі. — З іншого боку ми вже також перевірили!
Дно заскреготіло об каміння, і човен прибився до берега. Чоловік заскочив на один із великих прибережних каменів і послизнувся на мокрій поверхні, але втримав рівновагу.
— Жодного шансу, що хлопець тут потонув, пане владо, — заявив він. — Хіба що відучора течія його кудись занесла, але усього озера нам не сила перешукати — заглибоке воно. Треба послати сюди аквалангістів із Гданська.
Комендант Вільк кивнув, а сержант Павляк помітив дівчат, які стояли поряд.
— А ви чого з іншими не пішли?
— У нас чергування на кухні, — похмуро відповіла Тамара.
— Кухня — це чудово, — пожвавився чоловік у гумових чоботах. — Що на обід? Я голодний, наче три чорти.
Тамара кинула розпачливий погляд на Ніну, яка безпорадно покачала головою. Чи вони всі — а в групі, що прибула з містечка, було кільканадцять чоловіків і кілька жінок — сподівалися, що залишаться тут на обід?
Раптове усвідомлення налякало Ніну більше, ніж розростання усіх диявольських кіл на світі — щонайменше цієї миті. Так, схоже, вони на це сподівалися.
— Ми мусимо пошукати пані Целіну, — Ніна тихцем відтягнула Тамару вбік.
Вони спочатку перевірили їдальню, потім кімнату з каміном, де викликаний з міста скляр саме склив вікно, й нарешті — спальню пані Целіни. Опікунки ніде не було.
Тамара рухом голови вказала на двері до кімнати Азкіеля.
— Вважаєш, вона там? — Ніна підвела брови.
— Ну, а як інакше? Хіба що вона сидить у саду. Але я так не думаю: прохолодно.
Тамара підійшла до дверей і постукала, спершу тихо, потім гучніше. Зсередини почулося невиразне: «Прошу».
Дівчата увійшли до янгольської кімнати. Пані Целіна спочивала в кріслі, а Малгося присіла поряд на бильці, поклавши голову на плече опікунки. Обидві здавалися спокійними й розслабленими. Азкіель, як завжди, сидів на підвіконні й дивився у вікно, але Ніна з якоїсь причини знала, що мить тому він тримав пані Целіну й Малгосю за руки.
— Щось трапилося, люба? — запитала світловолоса жінка. Янгол навіть не озирнувся, але Ніна відчувала, що він спостерігає за нею, наче очі в нього були й на потилиці.
— Міліціонери й шукачі Тимека хочуть залишитися тут на обід, — заявила Тамара.
— Чудова думка, — просяяла пані Целіна. — Це добрі люди, треба винагородити їх за роботу.
— Так, але ми не знаємо, що приготувати на тридцять людей.
— Приготуйте будь-що, напевне зумієте. Сільвія вам допоможе.
Дівчата з кислими мінами вийшли з кімнати.
— Що тепер? — запитала Тамара. — Я вмію робити тільки яєчню.
— Якось упораємося. Не люблю готувати, але біля мами багато чого навчилася, — думки Ніни вже бігли в інший бік. — Як вважаєш, що він їй робить?
— Азкіель пані Целіні?
— Ага.
— Не знаю. А що мав би робити?
— Ти зауважила, що пані Целіна інколи перелякана і вся на нервах, а часом спокійна та впевнена в собі? Інколи вправно бреше, а інколи — ні? Мені здається, це саме через янгола. Він якимсь чином її змінює.
— Ти маєш на увазі гіпноз чи щось подібне?
— Або янгольські чари, — кивнула Ніна.
— Можливо, — Тамара примружила очі, після чого пожвавилася, коли нова ідея з’явилася у її голові. — А якщо це випробовування?
— Випробовування?
— Може, насправді ні зі Сташеком, ні з Тимеком нічого не сталося, може, вони зараз сидять десь у безпечному місці й сміються з нас. Азкіель і пані Целіна могли влаштувати їхні зникнення, бо хотіли перевірити, як ми поводимося у таких ситуаціях. Перевірити, впораємося ми чи ні. Щось подібне.
— Такий тест на Обранця? І Малгося, яка говорить про духів, теж частина випробування?
— Чому ні? — Тамарі ця ідея сподобалася. — Напевне, це все тільки гра, й нікому нічого не загрожує.
Ніна кивнула, але не почувалася переконаною. Це звучало надто добре, щоби бути правдою.
Розмовляючи, вони спустилися у кухню, де біля великої розжареної печі дрімала Сільвія. Коли дівчата відчинили двері, вона підвела погляд і відразу повернулася до спокою і бездіяльності, які можна помітити тільки у тварин. Чи цю жінку колись щось цікавило?
Ніна зазирнула у комору. Це було сухе, холодне й темне приміщення, під стелею висіли павучі мережива, а єдину лампочку вкривав товстий шар пилу. На полицях лежали мішки з мукою, цукром, квасолею і горохом, а також яєчний порошок, круг золотого сиру й трохи консервів, у дерев’яних скриньках громадилися фрукти й овочі, а в керамічному посуді — масло, шинка й сало. У кутку стояли ще діжки з квашеною капустою і банка густої сільської сметани. Ніна знала, що пані Целіна їздить по молоко до дружньо налаштованих хазяїв якогось із господарств, а решту запасів тут було згромаджено ще до приїзду молоді. Це була частина політики «не впадати в очі», про яку часто говорила світловолоса опікунка. По змозі уникати візитів у містечко, особливо машиною. У цьому не було нічого дивного: в Маркотах люди вже трохи відвикли від туристів, а з місцевих мало хто міг дозволити собі автівку, тож будь-яка машина, навіть стара «іфа», привертала увагу.
— Суп? — запитала Тамара, зазираючи над плечем Ніни.
— Суп, — зітхнула Ніна.
Густі, наваристі й поживні супи вони їли щодня, бо м’ясо коштувало дорого і його важко було дістати, а інші страви надто складні. Тільки раз вони отримали на друге ще й вареники зі сливами та сметаною.
— Капусняк?
— Може, й так, — кивнула Ніна. — Ти хочеш чистити картоплю чи яблука?
— Картоплю.
— Тоді я почищу яблука, — Ніна гірко глянула на зібрані в саду фрукти: малі, побиті й трохи червиві. Але на компот придадуться.
Дівчинка знайшла одну миску для шкірок і другу для порізаних яблук, вийняла з шухляди ножика та присунула лавку до печі. Їй не було холодно, але жар від вогню діяв заспокоююче. Уся кухня, зрештою, здавалася чудовим і безпечним місцем: вона була великою і старовинною, зі стін тут звисали пательні, дерев’яні ложки, тесаки й інші предмети, призначення яких дівчинка навіть не знала, а на полицях рядочком стояли великі, довоєнні ще, банки. Колись, якщо судити за малюнками, у них мали зберігатися різні екзотичні приправи, але зараз вони були порожніми (Ніна із цікавості зазирнула в кілька).
Вона уявляла, якою була кухня, коли в монастирі мешкали сестри. Запах трав, що висять під високою стелею, ковбаси й шинка, що в’яляться над вогнем. Чи сестри любили приходити сюди чаювати і пліткувати за старим дерев’яним столом, на якому розкачували тісто на макарони? А може, їм не доводилося займатися такими приземленими справами, як плітки?
«Так чи інакше, це мусило бути цілком симпатичне місце», — визнала Ніна, а потім її погляд упав на Тамару, яка із замурзаними грязюкою бровами рубала картоплю на рівні кубики, по черзі обрізаючи її з шести боків.
— Що це ти робиш?
— Чищу картоплю, а що?
— Ні, не так! Дивися, — Ніна продемонструвала, як треба робити. — Ти справді ніколи в житті не чистила картоплю?
Тамара стенула плечима.
— Ні. У нас готує економка або моя мачуха, коли хоче похизуватися.
— У вас є економка? — Ніна витріщила очі. Кухарки асоціювалися у неї виключно з давно минулими передвоєнними роками, до того ж раніше їй ніколи не спадало на думку, що Тамара може бути багатою. Не здавалася вона такою.
— Страшенно по-буржуйськи, так? — старша дівчинка захихотіла. — Тато сказав, що я не повинна говорити про це в школі. Скільки цієї картоплі має бути?
— Не знаю, — у Ніни промайнула думка, чи не запитати Сільвію, але це, мабуть, не мало сенсу. — Отієї коробки має вистачити.
А якщо не вистачить? Або якщо супу вийде забагато й пані Целіна бурчатиме за змарновану їжу?
Вона знову відчула, як її охоплює паніка, але з усіх сил, на які її вистачило, наказала собі зберігати спокій. Від паніки нічого хорошого не буде.
— Коробки вистачить, — повторила Ніна, намагаючись, щоби в голосі прозвучала впевненість, якої вона геть не відчувала.
— Моя мачуха тебе б полюбила, — заявила Тамара. — Ти симпатична, любиш носити сукні, вмієш готувати й завжди маєш чисті нігті. Вона була б від тебе у захваті.
Ніна не знала, чи це мав бути комплімент, чи ні, тому про всяк випадок не відізвалася. Тільки за мить, коли мовчання затяглося, сказала невпевнено: