Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 30)

— Хто з вас найкраще знав зниклого Тимотеу ша Желінського? — запитав він молодь, яка зібралася навколо столу в їдальні.

Одинадцять пар очей незмигно дивилися на нього; ніхто не наважувався відізватися першим. Крізь розчинене вікно разом із поривами холодного повітря долинали голоси людей, які під командою другого міліціонера прочісували баграми дно озера. Була з ними й пані Целіна, її сопрано легко пробивалося крізь грубі баси чоловіків.

Кароліна встала й зачинила вікно.

— Напевне хтось із вас приятелював з ним більше за інших? — спробував знову сержант Павляк. — І хто це?

— Малгося. Чи то Малгожата Ґжесяк, — Еліза, схоже, вирішила, що раз уже вона стала неформальним командиром їхньої малої групки, то їй і відповідати.

Усі моментально подивилися на дівчинку, яка зіщулилася на стільці й розгойдувалася, вдивляючись у стіну.

— А, ця мала з духами, — в голосі міліціонера забриніла легковажність, і Ніна подумала, що він, мабуть, не настільки вже й симпатичний, як їй здавалося. — А хтось старший?

«Чому ви не запитаєте в янгола? — хотілося їй сказати. — Він же начебто знає усе». Але, звісно, пані Целіна взяла з них обітницю, що вони жодним словом не згадають ні про крилатого, ні про те, навіщо сюди приїхали. «Говоріть лише про важливі речі, — додала вона, — бо пани з міліції на дурості часу не мають».

Ніна подумки перетлумачила її слова так: жодної балаканини про диявольські кола, нічні марення чи дивні картини.

— Зі старших, мабуть, нікого, — завагалася Еліза. Двері за її спиною скрипнули, і до їдальні прослизнула пані Целіна. Двоє чи троє озирнулися, але більшість навіть нічого не зауважила. Вони були надто зайняті роздивлянням сержанта Павляка, як якоїсь циркової дивовижі — трохи страшної, але й трохи захопливої.

— А чи хтось узагалі щось про того хлопця знає? Де він найохочіше грався? Куди любив ходити?

Ніні все ще хотілося згадати про Азкіеля. Це було б наче кинути бомбу в самий центр кімнати, ідеальна помста за всі години страху. Вона хотіла зробити це на зло пані Целіні, бо й далі їй не довіряла. Щоправда, сьогодні зранку, коли з містечка приїхали на велосипедах сержант Павляк і комендант Вільк, Ніна сильно здивувалася — більше вона здивувалася б тільки, якби під монастир на своїх санчатах приїхав сам Дід Мороз. Тож мусила визнати, що помилилася принаймні в одному: їхня опікунка справді повідомила міліцію про те, що Тимек зник. Утім, це не змінювало факту, що вона все ще багато чого від них приховувала: Ніна була в цьому впевненою.

Вона озирнулася на пані Целіну, яка послала їй німе прохання, наче здогадавшись, що в дівчинки коїться в думках. Ніна на мить відчула підступне, жахливе задоволення — як не поглянь, а доля опікунки зараз була в її руках, і вистачило б одного слова, аби світловолоса жінка провела решту життя у в’язниці. А потім Ніні стало соромно, що вона взагалі могла про щось подібне подумати. Крім того, це було не тільки погано, але й нерозумно, бо сказавши про янгола, вона наразила б на небезпеку себе і свою родину.

— Він не ходив далеко, завжди грався з Малгосею в саду, — сказала Еліза, трохи подумавши.

Сержант Павляк зітхнув, зрозумівши, мабуть, що нічого більше не довідається.

— Але ж він міг випадково піти кудись, так? Наприклад, до лісу, — молодь невпевнено погодилася, а сержант витер лоба великою картатою хустинкою. Він пітнів, хоча в їдальні навіть при зачиненому вікні все ще було холодно. — То ми мусимо обшукати найближчі околиці й озеро. Також імовірно, що йому не подобалося у цьому… у монастирі, тож за можливості він просто втік би. Пані золотенька, ви зі мною згодні?

«Пані золотенька», чи то Целіна Сошинська, підійшла ближче і кивнула. Була вона спокійною, але на диво тихою, наче відступила кудись углиб себе: туди, де ніхто й нічого не могло б до неї дістатися.

Міліціонер заспокійливо поплескав її по спині.

— І нехай пані золотенька не переймається так сильно. Я розумію, що це не ваша провина. Ви напевне добра опікунка, але у дітей у віці того хлопця бувають доволі дивні ідеї.

Целіна Сошинська послала сержанту бідну імітацію своєї чарівної посмішки і вже збиралася щось відповісти, коли зі стільця зістрибнула Малгося.

— Він не втік! — крикнула вона. — Він може чарувати, і я також умію. Ми Обрані!

У їдальні запала тиша, в якій можна було почути звук падіння шпильки. Усі раптом відвели погляди, зацікавившись власними черевиками або видом з вікна.

Чи запитає він про Обраного чи не запитає?

Утім, сержант або вирішив, що це черговий виплід дитячої фантазії, або ж надалі діяли чари янгола. Взявши до уваги той факт, що чоловік не зацікавився, звідки в покинутому монастирі стільки молоді, Ніна більше вірила в другу можливість. Обидва міліціонери, а також люди, які припливли з містечка допомагати в пошуках, здавалися трохи розгубленими: наче забули, навіщо, власне, вони тут з’явилися.

— Ми Обрані, — упиралася Малгося. — А…

Пані Целіна блискавично опинилася поряд із дівчинкою і стисла їй плече.

— Досить, люба. Панове не мають часу, аби слухати вигадки.

— І справді: заберіть, пані, дитину туди, де вона заспокоїться.

Коли пані Целіна з Малгосею вийшли, відізвався Яцек:

— Ви ж дозволите допомогти вам у пошуках, так? Ми знаємо місцевість, ми можемо стати в пригоді!

— Власне, ми б хотіли допомогти! — підтримав його Артур, а потім Маріуш і Адам. Дівчата обмежилися енергійними кивками.

— Згода, за умови, що ваша опікунка не заперечуватиме.

— Не заперечуватиме, — запевнила Еліза.

— Обіцяйте, що не станете відходити далеко.

Йому відповів хор згоди.

— Я організую групу, — запропонувала Еліза. — Маріуш і Артур хай шукають у лісі вздовж дороги до містечка, Адам та Яцек підуть по іншому березі озера, а близнючки — в бік залізничної станції. Я і Лідка підемо вперед, туди, де ліс найгустіший.

— Чому це саме ви маєте йти до найгустішого лісу, а не ми? — висунув претензію Маріуш. — Ви тільки дівчата. Навіть якщо знайдете Тимека, то не зумієте його принести. Я б із цим упорався.

— Чому я маю іти з Адамом? — відізвався Яцек.

— А що зі мною і Ніною? — запитала Тамара.

— У вас сьогодні чергування на кухні, пам’ятаєте? Сніданок Сільвія готує сама, але з іншою їжею ми їй допомагаємо. Такою була домовленість.

— Чергування на кухні? — обличчя Тамари виразно витягнулося.

Еліза пирхнула.

— Якщо не вірите, то можете перевірити: список висить на дверях.

Тамара стенула плечима, навіть не маючи бажання принижуватися до перевірки, але Ніна підбігла до списку. Справді, сьогодні було чергування її та Тамари. Вона зовсім про це забула.

І ще дещо привернуло її увагу.

— Гей, а чому в цьому списку немає Яцека?

— Сільвія не бажає бачити його на кухні. Начебто він розгепав якусь цінну тарілку чи щось таке.

— Яцек не б’є тарілок, — запротестувала лояльна до приятеля Ніна. У хлопця, може, й були різні вади, але незграбність до них не належала.

— Поговори про це із Сільвією.

Тамара й Ніна дивилися крізь вікно, як з-під монастиря у різні боки розходяться групки молоді. День був похмурим, але ще не дощило. Коротке волосся хлопців і довге дівчат куйовдив вітер, що налітав з озера. Близнючки й Еліза одягли про всяк випадок дощовики, Адам мав ліхтарика, а з кишені сорочки Яцека стирчав папірець, в який, судячи з усього, було запаковано вкрадений зі сніданку бутерброд. Ніна відразу ж замислилася, чи хлопець уже тоді знав, що піде шукати Тимека, чи просто хом’ячив їдло, як тільки мав таку можливість.

Так чи інакше, пошукова група виглядала цілком непогано, й Ніна відчула мимовільний укол жалю, що не може піти з ними. Добре було уявляти, як вона знаходить у лісі пораненого Тимека і стає героїнею.

Вона усвідомлювала, що саме так думають й інші. Ці пошуки були наче конкурс на Обранця: ним виявиться той, хто знайде Тимека, бо це ж була чудова нагода, щоб Обранець проявив себе. Саме тому Еліза хотіла вирушити у найгустіший ліс — це було найгероїчніше.

— Думаєш, Тимека знайдуть? — запитала Тамара.

— Ні. Якщо чесно, то ні, — відповіла, замислившись, Ніна, женучи від себе милу картинку.

— Ти все ще вважаєш, що тут відбувається щось дивне?

— У підвалі сидить пришелепуватий янгол. Хоча б це не здається тобі дивним?

— Я мала на увазі ці зникнення. Спершу Сташек, тепер Тимек. Вважаєш, що їх щось забрало, так?

Ніна повільно кивнула.

— Щось, що мешкає у саду?

Ще один кивок.

— А вони йдуть вихвалятися героїзмом до лісу! — захихотіла Тамара.

— А ми йдемо чистити картоплю.

— Життя непросте, мала, — Тамара поплескала Ніну по спині.

До чищення лишалося ще трохи часу, тож дівчата пішли в сад. На березі озера стирчала висока фігура сержанта Павляка, а поряд — нижча, кремезніша постать коменданта Вілька. По воді пливли човни, в яких стояли люди й тицяли в дно баграми. Вітер сильнішав, спінені хвилі безперестанно спихали човни до берега. Люди з баграми ледь утримували рівновагу широко розставленими ногами й перегукувалися, намагаючись перекричати вітер, що заштовхував слова назад до рота разом із водяними бризками.

Ніна хвилинку спостерігала за цим, а тоді прошепотіла до Тамари: