Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 29)
Вона озирнулася, тому що раптом з’явилося враження, наче за нею хтось спостерігає. Але навколо не було нікого. Тож вона знову стала вдивлятися у Коло.
Чи їй здалося, чи Диявольське Коло насправді побільшало?
Вона відступила, нервово облизуючи губи. Оте мале гниле яблуко раніше, певно, лежало поза Колом, а тепер воно знаходилося усередині.
Вона відступила ще далі, не зводячи погляду з дерев, нахилилася і, все ще фіксуючи хащі поглядом, підняла із землі камінь. Потім наблизилася обережно й поклала його на межі Кола.
А тоді, почувши звук мотора від монастиря, розвернулася і побігла.
— Чи можу я з’їздити з вами до міста?
Целіна Сошинська опустила скло.
— Але ж, люба, ти там уже сьогодні була.
— Так, але я мушу ще… — інстинкт застеріг Ніну не згадувати про телеграму до батьків. Пані Целіні це могло б не сподобатися. — Мушу… ще дещо купити. Можу я поїхати? Я не стану заважати, обіцяю.
— Візит до міліції може зайняти чимало часу.
— Я почекаю.
Пані Целіна не здавалася захопленою, але не знайшла розумного приводу, аби відмовити, тож відчинила дверцята й запросила Ніну всередину «іфи». Машина рушила. У дзеркальці дівчинка бачила широке сільське обличчя Ремігіуша. Подумала про нього й про Сільвію, його сестру. Обоє справляли враження мало не розумово відсталих: говорили дуже рідко, а якщо це ставалося, то вимовляли слова хрипко і з явними зусиллями. Не мали вони також, наскільки могла сказати Ніна, жодних власних інтересів чи хобі — коли не працювали, то просто вигрівалися на сонці або ходили по саду, наче сподівалися знайти там невідомо що. Водночас доручення вони виконували швидко та вправно, маючи ту особливу метикуватість прислуги, що інколи межує з ясновидінням: бувало й так, що вони наче наперед знали бажання пані Целіни.
Ким вони були? Де вдалося опікунці знайти настільки досконалих робітників?
— Чому ти насправді хочеш їхати до Маркотів? — голос пані Целіни вирвав її із роздумів.
— Я… — тут їй знову довелося пожалкувати, що вона не Тамара. Та блискавично б знайшла відповідь. — Хочу купити олівець.
— Олівець?
Ніна картала себе. Схоже, вона не мала здібностей до брехні, але їй не лишалося нічого іншого, як тільки продовжувати вигадувати.
— Я пишу щось подібне до щоденника, а олівець у мене саме закінчився.
Пані Целіна уважно подивилася на неї з повагою і наче з легким смутком. Ніна почервоніла, але витримала її погляд. Урешті, жінка першою відвернулася.
— Я розмовляла про тебе з Азкіелем, — сказала вона.
— Спра… справді? — думка, що крилатий міг звернути увагу на таку малозначну особу, як Ніна, була приємною, хоча водночас викликала й неспокій. Чи могло це означати, що дівчинка є Обраним?
— Він називає тебе «тихою водою», — пані Целіна розсміялася без тіні справжньої веселості. — І говорить, аби я до тебе придивлялася.
Ніна мовчала. «Тиха вода» означала того, хто на перший погляд є спокійним і ґречним, але насправді має свої плани й може заскочити якимось неочікуваним вибриком. Чи таке визначення їй пасувало?
Вона дійшла висновку, що так, і зітхнула. Не те щоби це якось сильно їй заважало, але Обранець напевне не мав бути «тихою водою».
А яким він повинен бути?
«Відважним, — подумала вона, — це напевне. Крім того, чесним, вправним і сильним. Повинен опікуватися дітьми й переводити стареньких через дорогу: зовсім як піонери в радянських фільмах».
Ніна вже мала захихотіти, коли дещо спало їй на думку. На мить вона завмерла, заморожена страшною підозрою, але відразу трусонула каштановою чуприною. Ні, це було неможливим.
«Іфа» зупинилася у містечку.
— Канцелярські товари — ліворуч, — сказала пані Целіна. — Поквапся, бо скоро магазин зачинять. Зустрічаємося тут, біля машини. Якщо мене не буде — почекай. Я маю сподівання, що тобі не спаде на думку повертатися пішки?
— Не спаде, — Ніна енергійно похитала головою. Через свою брехню вона весь час почувалася насправді винною і зараз хотіла виказати максимум доброї волі. — Чекатиму, скільки буде треба.
Вона увійшла до магазину й купила олівець, який могла б пізніше показати пані Целіні. Потім попрямувала на пошту, перераховуючи по дорозі останні гроші в гаманці. Було їх небагато, але на те, щоби послати телеграму, мало вистачити.
Пошту вже зачиняли, вона встигла останньої миті. Пані у віконці із дуже незадоволеним виглядом подала Ніні бланк.
— Сюди вписати зміст, — гримнула жінка, стукаючи олівцем у низку крапок.
Ніна, трохи подумавши, написала: СКІНЧИЛИСЯ ГРОШІ НА ЗВОРОТНИЙ КВИТОК. Просто й — мала таку надію — результативно. Коли сплатила, в гаманці залишилося тільки п’ять грошей. Тепер не вистачить навіть на «оранжад» у «Мисливській». Вона вийшла назовні, просто під полудневе літнє сонце. Трохи погуляла по ринковій площі, потім усілася на лавці перед костьолом. Весь час не втрачала з поля зору припарковану неподалік «іфу» із Ремігіушем усередині. Чоловік дрімав, а Ніна повернулася подумки до цієї дивної родини. Хто ж вони?
Черговий секрет.
Найгірше, що дівчинка геть не мала впевненості, що хоче повертатися додому. Авжеж, вона боялася, і бували хвилини, коли б вона охоче повернулася назад до батьків і провела решту канікул, безпечно скрутившись у кріслі з книжкою на колінах. Але водночас її інтригувала таємниця монастиря, і вона знала, що якщо втече зараз, то вже до кінця життя буде мучитися, хто ж виявився Обраним і що саме тут відбувалося. Уявлятиме себе в ролі героїні, яка розгадує усі загадки, і жалкуватиме, що їй забракло відваги, аби зіграти цю роль.
А тепер, на сонці й серед людей, які ходили по площі, небезпека геть не здавалася серйозною. «Ні з ким нічого не трапиться, якщо ми виконуватимемо правила», — сказала пані Целіна, й Ніна, незважаючи на свою недовіру до опікунки, готова була в це повірити.
Вона неспокійно поглядала на сонце, що висіло досить низько й з кожною хвилиною все більше набувало пурпурової барви. Тіні вже виразно подовшали, температура знизилася на кілька градусів. Дівчинка затремтіла. Якщо пані Целіна не поспішить, вечір застане їх у містечку.
Через півгодини опікунки все ще не було, а темрява згустіла вже так сильно, що в містечку загорілися перші ліхтарі.
Загорілися і відразу згасли.
Старий чоловік, який проходив повз лавку Ніни, зупинився і похитав головою.
— Знову та клята аварія, — буркнув він.
— І часто таке стається? — несміливо запитала в нього дівчинка.
— Ох, раз на кілька днів. Вогні гаснуть, а тоді загоряються, потім знову гаснуть. Певно на електростанції якісь проблеми.
Ніна нервово покрутила головою, маючи паскудне передчуття, що це не має нічого спільного ні з якою електростанцією.
Ліхтар над її головою загорівся теплим жовтим світлом, а за мить також освітилися вікна кам’яниць, які оточували ринкову площу. Але перш ніж дівчинка встигла відчути полегшення, містечко знову занурилося у вечірній напівморок.
«Як там у нас, у монастирі», — подумалося Ніні. Вона сиділа на лавці, підтягнувши до підборіддя ноги, і з усіх сил намагалася не впадати в паніку. Адже тут їй нічого не загрожувало. Темрява чи ні, але ж вона була серед людей, а до монастиря повернеться з пані Целіною.
Ринкова площа пустішала, останні перехожі поспішали до домівок, здивовано поглядаючи на дівчинку, яка все ще сиділа на лавці. Ніна могла б повернутися до «іфи» й почекати всередині разом із Ремігіушем, але, щиро кажучи, самотність здавалася їй кращою, аніж товариство буркітливого і дивного чоловіка. Костьольні дзвони пробили час вечірньої меси. За мить в одній з вуличок з’явилася пані Целіна — дівчинка впізнала її по світлій, досить довгій сукенці, яка чіткою плямою вирізнялася у темряві, а ще по характерному стукоту підборів, що відлунював по майже порожній площі.
Ніна встала і з полегшенням побігла до машини.
— Вибачаюся, що це забрало в мене стільки часу, — сказала пані Целіна.
— Але ж ви повідомили міліцію, правда?
— Так, авжеж, — вона не дивилася Ніні у вічі. — Ти не мусиш нічим перейматися, люба.
«Бреше, — подумала дівчинка, коли „іфа“ рушила. — Вона не була в міліції. Напевне вона нікого не повідомила про зникнення Тимека».
Але що вона могла зробити? Звинуватити опікунку в брехні? Навіть подумати про це не можна: Ніну вчили, що діти не суперечать старшим. Щоправда, вона себе дитиною не вважала, але знала, що дорослі дивляться на це інакше. Якби вона почала скандалити, опікунка поставилася б до неї як до істеричної малолітки. А в дівчинки не було ніяких доказів…
«Тиха вода, — думала Ніна, дивлячись на стовбури буків, що пролітали у світлі машини, наче примари. — Я — тиха вода, я не протидію відкрито, але знаю своє і в разі чого зумію діяти. Може, це не дуже героїчно й не гідне Обраного, але що ж, я саме така».
Позаду них, у містечку, знову згасло світло.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому до монастиря приїздить міліція,
а Ніна отримує анонімного листа і здогадується,
що означає білий пил на черевиках
Сержант Павляк був високим чоловіком із кінським обличчям і сірою шкірою, яка, здавалося, була на розмір більшою, бо звисала під підборіддям і збиралася у складки. Судячи з усього, колись міліціонер був значно товстішим, а потім різко схуднув. На кінчиках пальців він мав жовті сліди від нікотину, мундир його був не першої свіжості. І все ж сержант справляв досить приємне враження.