Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 28)
— У принципі, це міг бути нещасний випадок, еге ж? — схоже, Яцек думав про те саме. — Я маю на увазі зникнення Тимека. Я б Малгосі не дуже вірив. Може, хлопець просто не втримався на одному з тих каменів і впав у воду.
— Значить, він мертвий, — промовила Ніна, і ці слова прозвучали для неї дивно. Мертвий. Як люди під час війни, як її бабуся і дідусь. Не думала, що колись скаже так про свого однолітка.
— Ну, мабуть, так… Хоча, з іншого боку, — додав він оптимістично, — може, ми дарма переймаємося і Тимека вже знайшли, тільки ми про це не знаємо? Може, він сидить зараз у кухні й тріскає бутери з джемом. До речі, як думаєш, дадуть нам на підвечірок джем? Бо ж, думаю, підвечірок буде.
На сходах почувся цокіт підборів: спершу тихий, а потім все голосніший. Відлуння прискорених кроків відбивалося від кам’яних стін. Ніна з острахом глянула на Яцека, а він потягнув її до ніші бокового вікна. Безпечно заховані, вони дивилися, як з-за рогу коридору з’являється світловолоса жіноча постать. Пані Целіна йшла, похиливши голову. Вона здавалася настільки пригнобленою, що Ніна відразу все зрозуміла.
Тимека не знайшли.
— Ми мусимо її затримати, — гаряче прошепотів Яцек, але Ніна схопила його за лікоть.
— Чекай, вона йде не до себе, а до Азкіеля, — дівчинка полегшено зітхнула, але її відразу охопила цікавість.
— Почекай тут.
Перш ніж хлопець устиг запротестувати, вона підійшла до дверей кімнати янгола й заглянула в шпарину. Азкіель тримав пані Целіну за руку, а вона дивилася на нього у захваті, наче їй явився сам Бог. Вони стояли так нерухомо, наче дві вирізьблені фігури.
Коли Ніна відступила, Тамара саме тихо вийшла із сусідньої кімнати. Уся трійця збігла сходами, і тільки внизу вони дозволили собі дихати на повні груди.
— Страшенно довго тебе не було, — жалівся Яцек. — Скільки часу треба для того, щоб покласти ключ у шухляду?
— Я ще знайшла в тій шухляді список із нашими прізвищами й зазирнула туди, — відповіла Тамара без найменшого сорому. — Думала, що там буде позначено, хто з нас має найбільші шанси стати Обраним або щось подібне. Але ні, на листку тільки імена, прізвища та ще години прибуття на вокзал. Здається, що пані Целіна небагато про нас знала до того, як ми сюди приїхали.
— Як вважаєте, підвечірок буде? — Яцек повернувся до попередньої теми.
Тим, що підвечірок відбувся, усі завдячували заповзятливій Елізі, яка зуміла мобілізуватися. Коли вони увійшли до їдальні, на столі вже стояв великий глечик гарячого чаю, а поряд таця із кружками й тарілка бутербродів з маслом і джемом. Обличчя в молоді були понурими, а пані Целіна трималася дивовижно спокійно. Від жінки, яка розпачливо хлипала за цим самим столом, сховавши обличчя у долонях, не лишилося і сліду.
— Перш ніж ви почнете їсти, я хочу сказати кілька слів, — заявила вона, встаючи. — Я знаю, ви всі хвилюєтеся за свого приятеля, але я запевняю вас, що зроблю все, аби його знайти. Я вже попросила Ремігіуша, щоби він приготував машину, за чверть години я поїду в місто й повідомлю міліцію. За допомогою місцевих ми прочешемо всі околиці. Ви можете продовжувати пошуки поблизу; прошу тільки не ходити до лісу і не занадто наближатися до берега озера. І ще я хочу, щоб до сутінок ви всі були в монастирі. Без жодних винятків. Не коли посутеніє, а до того, розумієте? Також вам заборонено виходити під час дощу, — вона обвела поглядом присутніх, і вираз її обличчя став трохи лагіднішим. Вона зітхнула: — Я не роблю цього вам на зло. Із Тимеком трапився страшний, трагічний за своїми наслідками нещасний випадок, ви ж це розумієте? Може, хлопець заблукав у хащах під час грози, а може, впав у озеро. Так чи інакше, він повівся необережно, а це небезпечна околиця. Але якщо ми всі дотримуватимемося правил, ні з ким більше нічого не станеться. Обіцяю.
Молодь кивала, схоже, переконана впевненістю пані Целіни. Тільки мала Малгося насмілилася запротестувати:
— Тимека забрали духи, — повторила вона вперто. Її очі були припухлі, а вигнуті підківкою губи тремтіли.
Пані Целіна лагідно посміхнулася до неї.
— Немає ніяких духів, люба.
— Забрали його духи, бо він був Обранцем, як і я. Ми обоє вміємо чарувати, я можу всім показати, — вона дивилася з викликом, хоча на кінчиках вій висіли сльозинки. — Зроблю так, що ота цукерниця полетить, хочете?
— Літаюча цукерниця, — пирхнув Артур. — Авжеж, хочемо. Не стримуй себе, мала. Покажи нам, якою є справжня магія.
Малгося хвилинку вдивлялася у посуд, але нічого не сталося. Нарешті хтось — певно, знову Артур — захихотів, а інші підтримали його сміх. Дівчинка вибухнула плачем, Еліза турботливо обійняла її і почала втішати.
Мабуть, саме цей інцидент переконав більшість, що пані Целіна має рацію: з Тимеком стався нещасний випадок, а духів не існує. Ніна подумала, що це жорстоко, але молодь, яка зібралася за столом, не виглядала сумною — вони були налякані й дезорієнтовані, авжеж, але зовсім не сумні. Вони знали Тимека лише кілька днів, і тільки Малгося встигла з ним потоваришувати.
Над столом лунали поставлені пошепки питання і роздуми:
— Вважаєте, він потонув у озері?
— Якби він не виходив з монастиря…
— А якщо пошукати в лісі?
— Може, він поламав ноги, а гроза заглушила його крики?
Ніна з похиленою головою мовчки жувала окраєць із джемом, коли раптом відчула, що хтось на неї дивиться. Це враження було настільки чітким, що вона миттєво підвела погляд.
Адам, який сидів навпроти неї, витріщився на її зап’ястки у місцях, де пурпурові сліди починали потроху синіти.
Ніна підтягнула рукава блузки, а Адам відповів точнісінько таким самим рухом, натягуючи нижче рукава свого светра.
Светра, який він, як Ніна добре пам’ятала, носив навіть у сонячний літній день.
Це що: Адама спіткала така ж пригода, що й Ніну?
Що ж, вона не мала наміру цим перейматися. Втім, відчула себе якось незручно під поглядом хлопця. Якщо він і справді упізнав ці синці на руках Ніни, то вже знав, що вона була в підвалі. Знав і міг комусь про це сказати: наприклад пані Целіні або, що гірше — Азкіелю.
Ніна відчувала, як з кожною миттю втрачає рештки й так не дуже великого апетиту.
«Збрешу, якщо він мене запитає про синці, — вирішила вона. — Скажу, наприклад, що спускалася з каменя у воду, а Яцек тримав мене за руки. Це буде досить правдоподібно».
— Ніно, ти добре почуваєшся? — запитала пані Целіна. — Щось ти мало з’їла.
— Ми купили в місті велику пачку тістечок, — відповіла дівчинка, не роздумуючи, і відразу про це пожалкувала, бо ж казала опікунці, що не має багато грошей. Застогнала подумки, намагаючись ігнорувати здивований погляд Яцека.
На щастя, пані Целіна не зіставила одне з іншим, бо лише кивнула, схоже, задоволена відповіддю.
— Я можу вийти з-за столу?
— Так, будь ласка. Тільки пам’ятай: не виходь надвір, якщо буде дощ.
Дощу не було, тож Ніна із чистим сумлінням подалася до саду. Вітер струшував з гілок краплі, які просочувалися крізь листя з тихим, трохи тривожним шерехом — тривожним, бо звучало це так, наче в кронах дерев буяли невидимі, але чудово чутні істоти. У брудних калюжах відбивалося затуманене сонце, на розчухраній буревієм траві було повно мокрого листя. Деяке вже починало червоніти по краю. «Осінь іде», — подумала, схиляючись, Ніна. Але поки все ще було літо: просякнута дощем земля парувала в теплі, птахи співали, а навколо вцілілих під час грози квітів кружляли комахи.
Під старою яблунею, де хлопці знайшли Малгосю, Ніна побачила мертву сороку. Першої миті вона подумала, що птаха збив вітер, але ні: було схоже, що хижак скрутив сороці голову, а потім вгризся в м’яке черево. На траві навколо було видно краплі крові, яких не зміг змити дощ. У птаха були чорні й круглі, наче намистинки, очі, а закоцюрблені лапи цілилися шпонами в небо. Ніна присіла й обережно торкнулася м’якого пір’я на голівці, одночасно намагаючись не дивитися на велику рвану рану, що відкривалася на череві сороки. Їй раптом стало страшенно сумно. Птахи не повинні помирати таким чином.
А діти не повинні зникати так, як зникнув Тимек.
Навколо у кронах все ще шелестіли краплі. Ніна встала. Вона ще не була впевненою, чи вірити пані Целіні, чи ні.
Жінка говорила з такою впевненістю, що важко було запідозрити її у брехні; особливо зважаючи на те, що їхня світловолоса та симпатична опікунка не належала до тих людей, які вміли ошукувати, дивлячись тобі просто у вічі. Хіба що Ніна помилялася. Або пані Целіну хтось переконав, що з Тимеком стався нещасний випадок. Але це була неправда.
Азкіель, з яким жінка розмовляла перед підвечірком? Ніні стало холодно. Ні, неможливо. Адже янголи не брешуть? Сама думка про щось подібне була поганою.
Вона здригнулася. Насправді їй дуже-дуже хотілося, щоби пані Целіна мала рацію (Тимек загубився під час грози або послизнувся на березі) й нікому іншому не загрожувала небезпека — за умови, що дотримуватимуться правил.
Але Ніна все ще сумнівалася.
Вона дісталася Диявольського Кола, навіть не дивлячись, куди йде. Стояла там непорушно хвилину-другу, дивлячись на засохлі дерева й коло ялової землі. Серце її раптом стиснув холодний жах: це місце мало такий вигляд, наче належало якійсь іншій реальності, значно похмурішій і холоднішій, ніж решта саду. В кронах мертвих дубів збиралися тіні, хоча до вечора було ще далеко, а шипи тернистого в’юна здавалися довшими й ніби гострішими, ніж раніше. На щастя, на землі не було видно жодних слідів, але це ні про що не свідчило, бо відбитки міг змити дощ.