Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 27)
Спускаючись, вона думала, як це несправедливо, що найкоротший сірник витягнула Тамара. З усієї їхньої трійці саме вона, здається, була найбільш підготовленою, аби піти в похмурий холодний підвал і зіткнутися там із небезпекою. Втім, якщо всі погодилися на жеребкування, то так тому й бути.
Вона перечепилася, але Яцек підтримав її, вхопивши за руку. Пальці у нього були холодні й слизькі від поту, та, незважаючи на це, його дотик додав дівчинці бадьорості. Принаймні не одна вона боялася.
— Усе добре? — запитав хлопець. Пломінчик свічки, тремтячи від нервового дихання, відкидав на стіну неспокійні тіні, знизу не долинало жодного, навіть найменшого звука, але це була тиша не порожнього приміщення, а місця, де хтось чекає, причаївшись, стримуючи дихання.
«Уява, — подумала Ніна. — Бо ж тиша — це, навпаки, добре. Може, тут і справді тільки банки. Візити Адама у підвал не мусять мати нічого спільного з усіма цими дивними подіями, що останнім часом відбуваються у монастирі».
— Нормально, — Ніна зітхнула й неохоче випустила долоню хлопця. — Поспішімо, бо будь-якої миті Адам може піти за ключем.
Сходи скінчилися, перейшовши в коридор з високим зводом. Через кілька кроків ліворуч відкрився вид на півкруглу, широку нішу, яку від решти підвалу відділяли важкі ґрати.
— О рани Божі, вони й справді тут когось закрили… — простогнав, побачивши це, Яцек, але Ніна труснула головою.
— Це просто підвал для вина. Відчуваєш? Ще трохи тут пахне. Оно, там ще одні.
І тоді вони це почули. Тихий звук, наче щось ворухнулося в темряві.
Щось, а може, хтось.
— Гей? — кинула Ніна в пітьму тремтячим голосом. — Тут є хтось?
Тиша, в якій тепер вже явно було чути чиєсь дихання. Вдих, видих, вдих, видих. Наче дихала зібрана в підвалі пітьма.
— Мауро Левицька? Це ти? Прошу, відгукнися.
— Маура? — прошепотів Яцек. — Звідки…
— Ш-ш-ш…
Ніна уявила собі перелякану красиву жінку, яка роками сидить зачинена у вологому й темному льосі. Вона ніколи не бачила Мауру, але жінка була художницею із печаттю божевілля, а це означало романтичну душу, яка, в свою чергу, пов’язувалася із вродою. В усіх прочитаних Ніною романах ув’язнені божевільні жінки завжди були вродливими.
Ну, принаймні спочатку.
— Ми прийшли допомогти, — Ніна перемогла себе й зробила кілька кроків уперед. — Ти не маєш нас боятися.
Поряд нервово пирхнув Яцек. Дівчинка підійшла ближче до другої ніші. Світло свічки падало тепер на міцні ґрати, відлиті з мотивом виноградного листя. І на худу постать, яка за ними сиділа, постать, що повернула обличчя до Ніни та Яцека так, щоби вони бачили її у профіль. І це був дуже красивий профіль, гідний різця Донателло чи й самого Мікеланджело. Порцелянова шкіра, велике темне око, формою схоже на мигдаль, рівна лінія носу й багрянець вуст.
— Пані Левицька? — твереза частина її свідомості підказувала Ніні, що це не може бути Маура. Можливо, та й була надзвичайно вродливою, але зараз, у будь-якому випадку, була би пані середнього віку, а істота, яка сиділа в ніші, мала на вигляд не більше двадцяти років.
— Ти не Маура, — ствердила Ніна факт. — Ти — янгол.
Наче мало було інших дивних подій. Малгося, яка говорить крізь сон, зникнення Сташека, а потім Тимека, кольорова шкарпетка, знайдена в траві… Спогади про події, що відбулися протягом кількох останніх днів, миттєво прокрутилися в голові Ніни. Ні, вона не могла сказати, що вона була заскочена. Замкнений у підвалі янгол цілком вписувався.
Крилатий повернувся до них. Другу частину його обличчя було вкрито руїною шрамів, із наповненим гноєм кратером на місці видертого ока. Ніна скрикнула, Яцек машинально відступив. А янгол підвівся і рушив до ґрат. Цього напружені нерви вже не витримали, і двійко молодих людей кинулися навтьоки.
Ніна майже відразу перечепилася і впала. В останню мить вона зуміла прикрити голову рукою, але біль від падіння все одно вибив дух. Дівчинка вже бачила схиленого над нею янгола, що якимось дивом пройшов крізь замкнені ґрати (а чи насправді їх було замкнено?), вже відчувала його долоні, що стискалися на її шиї.
Нічого такого не відбулося.
— Устань і підійди сюди, — сказав крилатий. У його голосі відчувалося нетерпіння. — Не бійся мене. Я не заподію тобі кривди, та, зрештою, з-за ґрат не маю такого шансу. Я не вмію проходити крізь стіни, хочу лише порозмовляти. Запалити свічку?
— Щ… що?
— Здається, твій приятель зі світлом утік. Я маю свічку, але не знаю, чи ти хочеш, аби я її запалив?
— Запали, прошу, — Ніна нервово сковтнула слину. Краще бачити страшне обличчя, аніж постійно уявляти, як у темряві скалічений янгол відкриває ґрати, а потім підходить усе ближче й ближче, простягнувши перед собою руки.
У темряві заяріло маленьке світло. Дівчинка підвела погляд, намагаючись зосередитися на вродливій половині обличчя янгола.
— Чому тебе тут замкнено? — запитала Ніна.
— Підійди ближче.
Десь високо тихо скрипнули двері й на сходах почулося відлуння кроків.
— Ніно? Ніно, ти там? — це Тамара спускалася у підвал. Ніна відвернулася, не впевнена, чи відповідати подрузі, чи й далі слухати крилатого.
— Підійди сюди, — просичав той нетерпляче. — Хочу сказати тобі дещо важливе, але часу в нас небагато. Ну, давай, адже я тебе не вб’ю.
Його єдине око гіпнотизувало, притягуючи Ніну. Вона обережно зробила крок, а потім другий.
— Ніно, відгукнися! — волала зі сходів Тамара. — Яцек вибіг, говорив про якусь потвору… Ти там?
— Ще ближче.
Ніна майже торкалася чолом ґрат. У неї країлося серце, коли вона дивилася на знищену вроду янгола. Наче бачила втоптану в багнюку квітку або руїни прекрасного колись палацу. Було б краще, якби все його обличчя вкривали шрами: тоді б принаймні ніхто не знав, що крилатий був раніше красивим. Але той, хто його скалічив, залишив один бік незайманим, аби цей контраст між колишньою вродою і теперішньою потворністю вражав ще сильніше. Щоб янгол ніколи не забував, який вигляд він мав. Це було жорстоко, бо Ніна не сумнівалася, що той хтось зробив це навмисне.
— Ніно? — голос Тамари прозвучав уже значно ближче.
Янгол різким рухом простягнув руки крізь ґрати й обхопив зап’ястки Ніни. Дівчинка крикнула і шарпнулася назад, але крилатий тримав міцно. Його долоні стискалися із силою залізних кліщів, наче він хотів поламати їй кістки.
— Світ змінюється, — сказав янгол. — Повернися, коли довідаєшся, що означає білий пил на ботах.
Вона крикнула ще раз, і тоді янгол її відпустив. Ніна, заточившись, побігла до вогника свічки, що жеврів на сходах. Над нею, наче підвішене в темряві, виднілося обличчя Тамари.
— Що сталося? Хто там є?
— Ходімо звідси, — видушила Ніна. Зап’ястки її все ще пульсували болем. Вона подумала (абсолютно недоречно, як на цю мить), що їй доведеться носити блузку з довгими рукавами, бо інакше всі побачать синці.
Перед дверима підвалу на них чекав присоромлений і пригнічений Яцек.
— Вибач, — сказав, коли Тамара прокручувала в замку ключ. — Я не мав тебе там залишати, але перелякався…
— Нормально, — пробурмотіла вона, про всяк випадок сідаючи під стіною. Ноги були наче з вати. Тільки тепер вона повністю осягнула весь жах того, що пережила. — Я також хотіла втекти, але перечепилася… Якщо тебе це втішить, на твоєму місці я тебе також залишила б самого.
— Що там було?
— Янгол, — Ніна глянула на свої зап’ястки. На світлій шкірі чітко виднілися пурпурові сліди, які за кілька годин стануть темно-синіми, а в місцях, де янгол увіткнув нігті, виднілися темно-червоні риски. Вона відчула, як підкрадається плач. Не тому, що її лякали синці — їй доводилося забиватися і сильніше, хоч би й минулого літа, коли впала з велосипеда, — а тому, що Ніна співчувала янголу. Дівчинці навіть здалося, що вона розуміє, як сильно страждає крилатий, а він на неї напав.
Це не мало сенсу, бо ж Ніна чудово знала, що той пил означає: хтось ходив по руїнах того крила монастиря, яке впало.
— Він, мабуть, божевільний, — додала вона, витираючи очі.
— Заподіяв тобі кривду? — занепокоївся Яцек.
— Нічого серйозного, просто кілька днів будуть синці, — Ніна обережно встала. Її ноги все ще тремтіли, але, на щастя, жахливе враження, що вона от-от гепнеться, зникло.
— Ми тепер знаємо, що пані Целіна чинить правильно, тримаючи янгола в підвалі, еге ж? — сказав Яцек. — Ну, бо якщо вже він божевільний і кидається на людей…
Ніна погодилася, хоча й мала певні сумніви. Може, янгола зачинили не через божевілля, а навпаки: він збожеволів через те, що його закрили? Будь-хто міг втратити здоровий глузд, якби мав сидіти у вологому темному підвалі. Втім, вона визнала, що версія Яцека звучить правдоподібно, а це, в свою чергу, означало, що пані Целіна куди більше гідна довіри, ніж це могло б здатися.
Звісно, якщо Адам брав ключ з її дозволу, а не самовільно.
Ніна зітхнула. Усе це було страшенно складно, аж починала боліти голова. Так чи інакше, але тепер вони мусять подбати про те, щоби ключ повернувся на своє місце.
Віднесла його Тамара, а Ніна та Яцек чатували. У монастирі панувала тиша — може, інші все ще шукали Тимека? Чи, може, вже й відмовилися від пошуків? Ніна уявила похмуру, мовчазну групку молоді. Чи комусь уже спало на думку, що наступним може стати саме він?