Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 26)

Пані Целіна блискавично опинилася поряд із ними.

— Що сталося? Ох, бідося… Вона непритомна? Посадіть її отут… А може, краще покласти у ліжко?

— Вона притомна, але, мабуть, дуже чогось перелякалася, — пояснила Еліза. — Хлопці знайшли її у саду.

— Під старою яблунею, — уточнив Артур. — Зіщулилася там і вила, наче її катували.

— Я її приніс, — додав геть недоречно Маріуш. — Це для мене — раз плюнути. Я сильний.

Він посадив дівчинку на стілець, а пані Целіна відгорнула з її обличчя мокре волосся.

— Глянь на мене, люба, прошу. Ти можеш мені сказати, що сталося? Де Тимек?

Тіло Малгосі здригнулося від короткого сухого плачу, схожого на гикавку. Очі її були великими від переляку й напівпритомними. Коли за мить з’явилися близнючки із тацею, уставленою кружками з чаєм, пані Целіна піднесла одну з них до синіх від холоду губ дівчинки.

— Напийся гарячого, тобі покращає… Уже краще? Бачиш? Не треба так боятися, тобі нічого не загрожує.

Утім, у голосі жінки бракувало переконливості.

Еліза пішла до спальні по ковдру, якою накрила плечі дитини. Малгося потроху заспокоювалася і переставала тремтіти. Відпила ще кілька ковтків чаю, аж врешті її очі проясніли. Вона обвела поглядом обличчя приятелів і приятельок.

— Я бачила в саду духів, — сказала вона. — Вони вийшли з дерев. А потім забрали Тимека.

У приміщенні запала раптова тиша. Ніна майже відчула, як гусне напруга. Хтось здавлено скрикнув, хтось машинально перехрестився. В очах молоді з’явився страх. Десь далеко загуркотів — як на замовлення — грім.

Першим урвав мовчанку Артур.

— Дурня, — сказав він презирливо. — Вона вигадує. Усі діти брешуть.

— Духів немає, — додала Еліза. — Малгосі, мабуть, щось примарилося.

— Звісно, — пані Целіна посміхнулася із зусиллям. — Духів не існує.

Хтось потягнув Ніну за лікоть. Вона озирнулася і побачила позаду Тамару.

— Ключ у мене, — заявила старша дівчина, а потім глянула на Малгосю. — Я щось пропустила?

— Чимало.

— Вибач, що я тебе залишив, — Яцек підійшов до них, знімаючи військову плащ-палатку. — Ну, знаєш, я хотів допомогти й подумав, що ти сама впораєшся, якщо треба буде затримати пані Целіну.

— Визнай, що ти взагалі не думав, — пирхнула Ніна, але цікавість перемогла гнів. — Що там, власне, сталося?

— Тільки те, про що говорив Артур. Дівчинка сиділа під дощем і страшенно плакала. Ми нічого не могли з неї видушити, навіть рушати з місця не хотіла, тож Маріуш узяв її на руки. Тільки тоді вона щось сказала. Ви дійсно вважаєте, що Тимека забрали духи?

— Духи? — нахмурилася Тамара.

— Ага, — погодилася Ніна. — Духи, які вийшли з дерев. Малгося так говорить.

— Що за дурня. Духів немає.

Яцек кивнув, хоча й не здавався остаточно переконаним, а з його очей усе ще визирав страх. Ніна ж, натомість… вона вже давно вважала, що в монастирі відбувається щось дивне, але… духи? У них вона не вірила відтоді, коли їй виповнилося сім.

Вона глянула на молодь, яка збилася навколо Малгосі. Усі мали приблизно такий вигляд, як у Яцека: з одного боку налякані, з іншого — сповнені сумнівів. Перекрикувалися, і в цьому розгардіяші якось губився голос пані Целіни, яка даремно намагалася заспокоїти підопічних.

Ніна зітхнула, силкуючись зібрати в собі рештки відваги, і глянула на Тамару.

— Ти говорила, що маєш ключа.

— Маю. Був у верхній шухляді столу.

— Хочеш піти до підвалу? — Яцек недовірливо глянув на Ніну. — Зараз? Ти з глузду з’їхала? Коли духи виходять із дерев?

— Але ж у підвалі немає жодних дерев. Крім того, зараз маємо найкращій шанс туди пробратися. У цьому безладі ніхто не помітить нашої відсутності. Йдете?

— Я піду, — Тамара кивнула, і Яцек, трохи провагавшись, зробив те саме.

— Тільки почекайте хвилинку. Може, Малгося ще щось знає, — Ніна підійшла ближче. Але дівчинка більше нічого не сказала, тільки повторювала вкотре, що з дерев вийшли духи й забрали Тимека. Аж врешті розлючена Еліза взяла її за лікоть і підвела зі стільця.

— Забери малу в спальню, щоби вона перевдяглася у сухе, — сказала пані Целіна. — І дай їй що-небудь від застуди. Наприклад, аспірин, не пам’ятаю, де він у нас…

— У кухні, в шафці над зливом, — Еліза знову виказала свою компетентність.

— Так, звісно, — Целіна Сошинська здавалася настільки розгубленою, що Ніні, незважаючи ні на що, стало її шкода. — Дякую тобі, люба.

— А ми пошукаємо Тимека, — заявив Маріуш. — Він мусить бути десь у саду, бо ж духи — це вигадки, еге ж?

Він чекав на підтвердження опікунки, яка, врешті, полегшено із цим погодилася.

— Так, авжеж, Еліза має рацію. Малгосі щось примарилося. Духів не існує.

— Коли що, то Тимека я теж зможу принести. Я будь-кого зможу принести, отакий я сильний! — Маріуш, здається, обрав поганий момент, аби вихвалятися своєю статурою, бо ніхто не зацікавився його словами. Хлопець спохмурнів і незадоволено почалапав за Артуром до дверей. Яцек зробив рух, наче хотів піти слідом, але Ніна схопила його за лікоть.

— Навіть не думай! — гарикнула вона.

— Ну, я ж лише пожартував, — почервонів Яцек.

Пані Целіна обвела поглядом усіх, хто лишився. Здавалося, наче вона когось обирає. Врешті, затрималася на близнючках.

— Ви можете відвести у ліжко Лідку? Вона має трохи відпочити… Нам усім це варто зробити.

— То ми підемо… е-е-е… також відпочити, — заявила Тамара. Але це виявилося зайвим, бо пані Целіна вже не звертала на них уваги. Коли Ніна озирнулася на порозі, то побачила, як світловолоса опікунка самотньо сидить за пустим столом. Обличчя вона ховала в долонях і, здається, плакала.

Відступаючи, Яцек швиденько сунув до кишені одну зі свічок, що стояли на шафці, — в монастирі їх було повно, як і розкиданих усюди коробок із сірниками.

— Як вважаєш, де зараз Адам? — запитав він, коли вони завернули в коридор, що вів до підвальних дверей.

— Не знаю, — Ніна зрозуміла раптом, що уже якийсь час не бачила хлопця. — Він вийшов із вами, коли ви пішли шукати Тимека й Малгосю, але не повертався.

— У саду я його не бачив, — похитав головою Яцек.

— Напевне, сидить у спальні й читає ті свої поезії, — Тамара стенула плечима, а потім додала: — Ви впевнені, що хочете піти до підвалу? Бо здаєтеся переляканими.

Вони зупинилися перед зачиненими на ключ дверима. Ніна нервово сковтнула слину. Так, вона боялася, і Яцек, якщо зважати на його обличчя, також. Тільки Тамара мала спокійний вигляд.

— Як вважаєте, куди зник Тимек? — запитав хлопець.

— Не знаю, — Ніна трусонула каштановою чуприною. — Але якщо він не знайдеться, то, думаю, повернуся додому.

— Боягузи, — пирхнула Тамара, нехай і без презирства й злості. — То як, заходимо?

— Заходимо, — вирішила Ніна, але, перш ніж встигла засунути ключ у шпарину, її зупинив Яцек.

— Почекайте, ми не можемо всі туди увійти. Хтось повинен залишитися біля дверей — про всяк випадок, щоб застерегти інших, якщо з’явиться пані Целіна або Адам.

— Правильно, — неохоче визнала Тамара. — Є добровольці? Я — ні. Я хочу побачити, що там є, у тому підвалі.

— Я також, — цікавість Ніни перемогла страх.

— І я, — схоже, Яцек не хотів здатися менш відважним, ніж дівчата. — Можемо потягнути жереб. Хто витягне найкоротший сірник, той залишиться біля дверей.

— Нормально.

— Згода.

Найкоротший сірник випав Тамарі, яка сприйняла це спокійно, хоча і з кислою міною. Ніна провернула ключ у замку, і двері відчинилися так тихо, наче завіси було недавно змащено. Свічка в руці Яцека затремтіла.

Довгі сходи вели просто в темряву. На щастя, вони були широкими, а сам підвал здавався досить великим. У тісному приміщенні Ніна напевне відразу почала б задихатися.