Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 25)
— Звучить непогано, — пробурмотіла Ніна, згадуючи, як минулої весни вона підмалювала собі губи помадою старшої сестри однієї з однокласниць. У результаті батько мало не спустив з Ніни шкіру, а матір не розмовляла з нею цілий вечір.
Утім, Тамара, схоже, не цікавилася такими речами, бо тільки пирхнула.
— Я її терпіти не можу. Вона дурнувата корова.
Яцек повернувся на своє місце, Тамара встала.
«Нехай щось станеться, — думала Ніна із розпачем. — Хтось міг би раптом втратити свідомість, або ж Ремігіуш чи Сільвія прийшли б до пані Целіни у якійсь важливій справі. Або нехай вітер відчинить вікно…»
Вітер відчинив вікно, яке із гуркотом ударилося об стіну. Мабуть, розбилася шибка, і тієї ж миті згасло світло, тишу між двома ударами грому наповнив високий, сповнений болю крик. Ніна зіщулилася, коли разом із вітром до кімнати вдерся вологий холод.
Тепер уже кричали всі. Пані Целіна запитувала, чи ні з ким нічого не трапилося, хтось почав плакати. Хлопці й дівчата натикалися одне на одного та стукалися об меблі, в напівмороці дощового дня нагадуючи групу тіней у паніці. Скло від розбитого вікна хрустіло під ногами. Урешті, блиснув жовтий пломінчик свічки. За мить, наче через дивну злостивість, загорілася лампа.
Яцек задмухав свічку, яку він тримав у руці, а пані Целіна скрикнула, побачивши, що по лобі Лідки стікає кров.
— Бідолашна! Покажи, я огляну… Дуже болить?
— Треба це перев’язати, — Еліза повністю контролювала ситуацію. — Геля, скоч по аптечку, а ви всі — геть. Тут тепер холодно й повно скла.
Молодь вийшла з кімнати. Згодом усі зібралися у їдальні, де пані Целіна посадила Лідку на стілець і, поки не було аптечки, хусточкою стирала кров. Ніна дивилася на вродливу дівчину із жахом. «Це я зробила? — думала вона. — Я справді відчинила це прокляте вікно й скалічила Лідку? Але ж це неможливо, вікна не відчиняються тому, що хтось так хоче. Це випадок».
Намагаючись про це не думати, Ніна відтягнула вбік Тамару та Яцека.
— Зараз ми маємо шанс, — сказала дівчинка. — Один із нас може пошукати ключа. Пані Целіна буде зайнята Лідкою ще деякий час. А якщо їй спаде на думку піти до кімнати, ті двоє, що залишаться, мусять якось її втримати.
— Я можу вдати, що вивихнув кістку й що мені страшенно боляче, — Яцек застогнав настільки ж завзято, як і фальшиво. — Як вам ідея?
Дівчата подивилися на нього із сумнівом.
— Краще мені лишитися, а котрась із вас піде за ключем, — додав він. — Ну бо… розумієте… Невідомо, де саме він є…
Ніна розуміла. Якщо вже пані Целіна має упіймати когось із рукою у своїй білизні, то краще, щоби тим «когосем» виявилася дівчина.
— Нормально, я піду, — зітхнула Тамара, яка, схоже, також усе зрозуміла.
Вона вислизнула, розминувшись у дверях із Гелею з аптечкою в руках.
— Відсуньтеся, — попросила пані Целіна, коли вони зібралися навколо крісла, де сиділа Лідка. — Вашій подрузі нічого не буде. Це лише невеличка ранка, хоч вона й кривавить. Уже, люба, не переймайся, зараз ми все зробимо.
— Треба її зашити, — відізвався Яцек. — Інакше може залишитися шрам.
Жінка занепокоєно глянула на Лідку, яка сиділа бліда, але дивовижно спокійна. Потім перевела погляд на хлопця.
— Думаєш?.. Можу попросити Ремігіуша, щоби він вивів машину, але не знаю, чи доїдемо ми до лікаря за такої погоди. Крім того…
Вона не завершила, але Ніна знала, що хотіла сказати їхня опікунка. «Краще не привертати до себе увагу», — пригадалися їй слова, які вона почула в перший вечір. Раптом її охопила неприязнь до пані Целіни з тією її обережністю і невпевненістю у собі. А якби з ким що серйозне трапилося? Тоді вона так само лікувала б його в монастирі — замість того, щоби везти до лікаря?
Лідка, схоже, відчула вагання опікунки, бо із зусиллям посміхнулася.
— Не треба зашивати, правда. Саме зростеться. Нічого зі мною не сталося.
— Але шкода, якщо залишиться шрам. У тебе таке чарівне личко.
— Може, янгол міг би допомогти? — запитала Еліза. — Ніні він вилікував руки…
— Не вилікував, а тільки зробив так, що перестало боліти, — уточнила дівчинка. — Ранки залишилися. З іншого боку, відсутність болю це вже щось.
— Не переймайтеся мною, — сказала Лідка на диво лагідно. — Це моя жертва. Не варто морочити Азкіелю голову такою дурістю. Крім того, я із самого початку знала, що це не може тривати вічно.
— Тамара має рацію, — пробурмотів до Ніни Яцек. — Це справжня божевільня.
Тоді в їдальні пролунав різкий, занепокоєний голос Елізи:
— А де Малгося і Тимек?
Усі, як за командою, озирнулися: дійсно, від двох наймолодших не лишилося й сліду.
— Хто бачив їх востаннє? — запитала пані Целіна.
— У кімнаті з каміном вони ще були, — відповіла Еліза. — Пам’ятаю, бо після того, як загорілося світло, я запитувала, чи все з ними добре. Значить, вони мали вийти пізніше, швидше за все, коли ми йшли в їдальню.
— Вважаєш, що могли піти в сад? — у голосі світловолосої опікунки чувся неспокій.
— Можемо перевірити спальні, — запропонував Яцек. — Але навіть якщо вони вийшли з монастиря, немає потреби непокоїтися — вони вже ходили під дощем. Вони загартовані.
Ніна кивала, підтверджуючи, що це правда, але пані Целіна залишалася неспокійною.
— Перевірю, чи немає їх у котрійсь зі спалень, — запропонувала Еліза.
— А я гляну в саду, — Яцек уже біг до дверей, хоча Ніна кидала на нього вбивчі погляди. — Накину щось, хоча ж дощить уже менше.
— Бережися! — ще встигла крикнути йому вслід пані Целіна.
У їдальні залишилася тільки Ніна, близнючки й Лідка, яка сиділа на стільці. Інші розбіглися по монастирю. Ніна чула, як вони кличуть Малгосю і Тимека — голоси були притлумлені товстими стінами і шумом дощу.
— Люба, як ти почуваєшся? — пані Целіна турботливо нахилилася над Лідкою. Перев’язана голова робила дівчину схожою на пораненого солдата. — Краще?
— Уже майже цілком добре. Але я б чогось попила, якщо можна.
— Сходжу на кухню, — Кароліна пішла до дверей, а Геля попрямувала за сестрою. Ніна присунула собі стілець і усілася коло Лідки, пані Целіна зробила те саме. Вони мовчали. В їдальні було холодно, гроза вже пройшла, але дощ усе ще барабанив у вікна.
— Ніно, ти впораєшся тут сама? — пані Целіна встала. — Сходжу до своєї кімнати по светра.
Серце дівчинки в паніці підскочило до горла.
— А я… саме хотіла з вами поговорити… це важливо.
Жінка затрималася.
— Щось сталося, люба?
— Так, я… — ох, як сильно Ніна жалкувала, що тут немає Тамари. Вона б легко упоралася із цією ситуацією. — У мене… мене проблема, а ви говорили, що з будь-яким питанням я можу прийти до вас.
— Так, авжеж, — опікунка посміхнулася, а Ніна, незважаючи на весь свій переляк, зауважила, що жінка куди більше занепокоєна, ніж хотіла це показати. Подумки вона все ще була біля тих, які зникли. — Про що йдеться?
Мить Ніна зважувала, чи не вигадати якусь особисту проблему — наприклад, що вона сумує за батьками чи щось подібне. Втім, інстинкт підказував, що цього не вистачить. Якщо вона скаже щось подібне, пані Целіна просто попросить, щоби Ніна хвилинку почекала, і піде по той светр. Ні, дівчинці треба було щось важливіше, щось таке, через що їхня опікунка забуде про холод, яким тягне від вікон.
— Вважаю, що тут відбувається щось дивне, — випалила вона, не встигши навіть подумати.
Пані Целіна нахмурилася.
— Що ти маєш на увазі?
— Диявольське Коло… та засохла купа дерев у саду… страшна… І я бачила сліди, які вели до неї всередину, того ранку, коли Сташек зник. І Малгося говорила крізь сон дивні речі… Я боюся! — вибухнула вона, а оскільки говорила цілком щиро, то пані Целіна відразу цим перейнялася.
Опікунка знову всілася і взяла дівчинку за руки. Лідка дивилася на це, прикривши очі, а може, й дрімала на стільці. Так чи інакше, навіть якщо слухала, то не мала наміру відзиватися.
— Заспокойся, люба, й розкажи мені все по черзі.
Ніна зітхнула, а тоді розповіла про сліди, які бачила в Диявольському Колі, про нічні марення Малгосі й про дивні картини Маури Левицької. Про зачинені двері підвалу вона, на щастя, не згадала — стримала її та крихта здорового глузду, яка в неї ще лишилася.
Пані Целіна слухала, Лідка спала. А може, теж слухала? Долоні пані Целіни були холодними, наче лід, і трохи тремтіли.
— Кицю, Сташек точно повернувся додому, пам’ятаєш? Я говорила вам про це. А Малгосі просто час від часу сняться кошмари…
Ніна дивилася у великі блакитні очі симпатичної опікунки. «Вона бреше, — подумала вона з раптовою страшною впевненістю. — Бреше, бо знає, що я маю рацію. І вона налякана».
Десь неподалік пролунав крик. Пані Целіна здригнулася і випустила долоні дівчинки. З коридору долинули тупіт ніг і занепокоєні крики. За мить двері їдальні з гуркотом відчинилися і всередину ввійшла дивна процесія: попереду Артур, за ним Еліза, Яцек, а під кінець — Маріуш, який ніс мокру наскрізь Малгосю. Мокре волосся дівчинки звисало пасмами; обличчя вона притискала до грудей хлопця, а маленькі ручки сильно обіймали його за шию.