Анна Каньтох – Таємниця покинутого монастиря (страница 24)

А Ніна відразу зрозуміла, що хлопець має рацію, адже нічого такого не сталося, просто легка мжичка, та й годі. Сонце ось-ось готове засяяти знову…

Здавалося, що пані Целіна готова була погодитися, але в ту ж мить вітер кинув у вікно чергову порцію дощу, і жінка отямилася.

— Я хочу, щоби ви залишалися на місці, — плеснула вона в долоні. — Як вам ідея, аби ми скористалися грозою як нагодою краще познайомитися? Може, перейдемо до кімнати з каміном і спільно пограємо в якусь гру?

Авторитет пані Целіни таки подіяв, бо молодь — щоправда, не дуже охоче — пішла до вказаного приміщення, де Ремігіуш, наче передбачивши ситуацію шостим відчуттям, саме розводив вогонь у каміні. Кімнату швидко наповнило приємне тепло. Чоловік пробурмотів слова, які за бажання можна було б вважати прощанням, і вийшов. Дощ усе барабанив у шибки, молодь неспокійно крутилася у кріслах і на підлозі.

— Пропоную таку гру, — пані Целіна обвела поглядом зібрання. — Кожен із нас щось розповість про себе, а потім інші ставитимуть йому питання. Так ми зможемо більше одне про одного дізнатися. Як вам така ідея?

На знак згоди у відповідь прозвучало не дуже радісне бурчання.

— Хто перший? Адаме?

«Ну ясно, хто ж інший», — подумалося Ніні. Було схоже, що вони не вирвуться з кімнати, принаймні найближчим часом, а тому не матимуть можливості пошукати ключ. Якби вдалося хоча б хвилинку поговорити з Тамарою…

Старша дівчина, схоже, думала про те саме, бо кивнула Ніні. Обидві обережно зсунулися до найтемнішого й найвіддаленішого кутка кімнати. Через кілька секунд до них приєднався і Яцек.

— Адам бере ключ у кімнаті пані Целіни, — прошепотіла Тамара.

— Значить, ключ йому дає вона? — нахмурився Яцек.

— Ні, він сам його бере. Бачила, як він увійшов до кімнати пані Целіни, коли її там не було, і вийшов із ключем.

— Може, вона йому це дозволила, — пробурмотів хлопець.

— Може… — в голосі Тамари було чути сумнів.

Тим часом Адам вийшов у центр кімнати. До запалих грудей тулив ту саму велику книжку в полотняній палітурці, яку читав пополудні, на його щоках розквітнув рум’янець, чому посприяло тепло з каміна. Чорне, наче крила крука, волосся дивно контрастувало з синіми очима, а також із бровами й віями, які були такими світлими, що здавалися вигорілими.

— Я люблю поезію, — сказав він, міряючи всіх зухвалим поглядом, наче хотів додати: нормально, смійтеся, я все одно маю вас у дупі.

Ніна напружила зір і з деякими труднощами, але прочитала назву на томі, який тримав хлопець, — це були вибрані твори Словацького[17].

— Я ж казала, що він несповна розуму, — буркнула Тамара.

Ніна була схильна погодитися. Сама вона читала найрізноманітніші речі: готичні романи вісімнадцятого століття, книжки з історії мистецтва, з психології і культурології, а колись навіть, через брак чогось кращого, порадник «100 порад, як приготувати консерви на зиму», але добровільне читання Словацького було чимось надто дивним.

— Мене особливо цікавлять романтики, — додав Адам уже просто так, а Ніна тихенько захихотіла, бо хлопець із цим своїм аристократичним носом, широко розставленими красивими очима та блідою шкірою з плямами нездорового рум’янця на щоках був дійсно дуже схожий на поета, який страждає на сухоти. «От тільки поети, мабуть, мали кращий характер», — подумала вона.

— Дякую, — посміхнулася пані Целіна. — Хтось має якісь питання до Адама?

Ніхто не мав, тож вона поспішила поставити власне.

— Ким ти будеш, коли виростеш?

— Буду тим, ким захоче мене зробити Бог, — відповів він, дивлячись в обличчя пані Целіни з вірнопідданим, собачим обожнюванням, від якого ставало недобре. — Я готовий прийняти все, що він для мене приготував.

«Підлабузник-святоша», — подумала Ніна, а Тамара нахилилася до її вуха:

— Може, те, що пожерло Сташека, пожере також і Адама? Як вважаєш, є шанс?

— Нам би довелося тому «чомусь» доплатити, — відповіла Ніна, не встигнувши навіть подумати.

Тамара захихотіла, а Ніна раптом зніяковіла. Якщо зі Сташеком і справді сталося щось погане, то це не тема для жартів.

Адам повернувся на своє місце. На середину кімнати вийшов Артур.

— А щодо ключа, — Яцек продовжив попередню тему, — то нам треба просто увійти в кімнату пані Целіни й узяти його, так?

— Ага, — кивнула Тамара.

— А де він там? У якійсь шухляді?

— Цього я не знаю, — дівчина стенула плечима. — Адже крізь стіни я не бачу. Знаю лише, що Адам увійшов до тієї кімнати без ключа, а вийшов з ним.

— Звідки ти знаєш, що він увійшов без ключа? Може, мав його в кишені?

— Ключ такий великий і важкий, що, запхай він його у штани, було б помітно, — пояснила Ніна, а Тамара задоволено глянула на Яцека.

— Саме так, дурнику.

Місце Артура зайняв Маріуш, а потім Лідка. Ніна почала нервуватися. Не виносила таких публічних виступів, їй відразу ставало недобре. Що скаже, коли настане її черга? Могла б згадати, що планує вивчати історію мистецтва. Це було правдою, але пані Целіна може почати розпитувати про мрії. Артура й Маріуша питала… А про що мріє Ніна? Про те, що уявляє, як плаває по морях із піратами, краще не говорити. Знала, що це прозвучало б по-дитячому і що потім усі б з неї сміялися. Може, сказати, що хотіла б поїхати до Парижа й оглянути в Луврі картини імпресіоністів? Це також було правдою і звучало значно серйозніше. Ніна любила імпресіоністів, на їхніх картинах світ виглядав наче зачарований.

На середину кімнати вийшла Еліза.

— Я охоче допомагаю іншим, — сказала вона. — У майбутньому я б хотіла працювати санітаркою або вихователькою у дитсадку. Люблю опікуватися хворими й дітьми.

— Ти ж осьочки тілько казала, шо діти тобі на нерви діють, — втрутилася Геля.

Еліза почервоніла.

— Я змінила думку, а що, не можна? Кожен має право.

— Чи хтось має до Елізи якісь питання? — перебила якомога швидше пані Целіна.

Ніна спітніла. Ще кілька осіб, і черга дійде до неї. Вона нервово сковтнула слину. Хотіла б, щоби щось відбулося. Будь-що, тільки б не стояти посередині й не розповідати усім про свої зацікавлення і плани.

Наступною була Геля, яка визнала, що найбільша її мрія — це вийти заміж за сусідського хлопця, мати багато дітей і щоденно — тістечка з кремом.

— Якісь питання?

— Коли в тебе виросли цицьки? — відізвався Артур, а дівчина відповіла, не вагаючись:

— Коли мені виповнилося дванадцять.

Молодь вибухнула сміхом. Нервово захихотіла навіть Ніна, хоча насправді вона була скоріше розлюченою, ніж розвеселеною.

— А що ти зробила… — намагався продовжити хлопець, але пані Целіна, зарум’янившись, різко перервала його:

— Досить. Це зовсім не смішно!

— Я тільки хотів переконатися, чи вона дійсно завжди говорить правду, — Артур вишкірився у капосній посмішці.

Після Гелі встала Кароліна. Заявила, що хотіла б, аби всі в її родині були здоровими, щоби батько перестав пити, а старший брат закінчив навчання (саме про це він і мріяв) і вдало оженився. У майбутньому готова була працювати на фабриці, як її тітка. Також згадувала про свою любов до правдомовної сестри, яку треба захищати.

Кароліна говорила спокійно, обережно добираючи слова, і не жартувала, як дехто до неї. Ніна порівнювала її з Елізою, яка була наче другою після пані Целіни опікункою, — це вона встановлювала чергування на кухні, пильнувала, щоби застеляли ліжка, й лаялася, якщо хтось сідав до столу з брудними руками. Усі її слухалися, навіть Артур, який кривлявся за спиною дівчини, і Маріуш, який виконував доручення з явним небажанням. Елізу поважали, але, незважаючи на свої метикуватість та авторитет, вона була однією з них. Натомість Кароліна здавалася значно старшою, наче була дорослою у тілі чотирнадцятилітки. Це не дуже кидалося у вічі, бо старша з близнючок трималася осторонь і рідко говорила — хіба до сестри — але для Ніни тепер це стало настільки очевидним, що вона дивувалася, чому не зрозуміла цього раніше.

Потім устав Яцек, який почав розповідати про свою мрію вступити до гарцерської дружини. Ніна крадькома витерла долоні об сукню. Дощ періщив за вікном усе дужче, вітер, стогнучи, напирав на фрамуги, що потріскували неспокійно. По склу текла вода, наче хтось стояв назовні й поливав стіну з повних відер. Мабуть, гроза проходила над монастирем, бо громи зливалися з яскравим світлом блискавок. Лампа, що висіла під стелею, то загоралася, то знову гасла, а коли кімната занурювалася у напівморок, блиск полум’я, що танцювало в каміні, відбивався на блідих, наче вирізаних з сірого паперу, обличчях.

— Хочеш піти першою чи бажаєш, щоби першою пішла я?

— Іди ти, — пробурмотіла Ніна, чудово розуміючи, що тільки відкладає те, чого не уникнути, й продовжує муки очікування. «Краще мати це позаду», — подумала вона, але внутрішній боягуз мав іншу думку. Серце її калатало все швидше, а шлунок перетворився на тісний вузол.

— Без проблем, — Тамара посміхнулася тією радісною, відважною посмішкою, яка так сильно нагадувала Ніні Славека. — Я можу говорити довго. Про мою мачуху, наприклад. Їй двадцять років, вона всього на шість років старша за мене й хоче зі мною приятелювати. Ходити по магазинах, приміряючи шмотки та обговорюючи акторів, які грають у якихось дурнуватих мелодрамах. «Я не можу бути твоєю матір’ю, але хочу стати приятелькою», — ось як вона говорить. Уявляєш собі? На останній день народження я отримала від неї чобітки на підборах і помаду.